Розділ 4

Я ніколи не усвідомлювала того, що за кожне сказане чи навпаки несказанне слово доведеться платити. Ніщо не лишається таємним, рано чи пізно правда відкривається, як та квітка, помалу готується розцвісти. Але результат завжди приголомшує. Шокує. 

Так і зараз. 

Всі уважно вивчають мої емоції, які мені завжди було складно приховувати. Мар’ян сидить, попиваючи із келиха шампанське і теж спостерігає за мною. Його бавить вся ця метушня. От тобі й зустріли Новий рік. От тобі й улюблене свято!

— Олю, що він верзе? — подає голос Павло, а мені навіть в очі йому соромно глянути. 

Бо Мар’ян його найкращий друг. А я слину пускала. Та ще й опустилась так низько, що втягнула в цю авантюру. І тепер повинна якось розв’язати все те, що сама ж створила. Чи варто лишити все як є? Але хіба це можливо тепер? В такому випадку мені потрібно було піти з батьками, аби не випробовувати долю і себе... на міцність  

— Що ти хочеш почути, Кость? — запитую, повністю ігноруючи запитання брата. 

З ним буде розмова пізніше. І нехай тут не один слухач, але боятись більше не буду. Буде що буде. Сьогодні ж новорічна ніч. Повинно ж відбутись якесь диво, що зуміє врятувати мене від цієї ганьби. Я вірю в це. Як вірила завжди. І ніщо не зламає моєї віри. Навіть цей довбень Костя. 

— Правду. Адже саме в цьому суть гри. Чи бажаєш випити келих чогось міцнішого? — запитує, а я кривлюсь. 

Принижує перед всіма друзями, і задоволений цим. Наче подвиг чинить. Дратує жахливо!

— Досить, — сталевий голос розрізає повітря, змушуючи всіх перемкнути свою увагу. Вперше за весь вечір я дійсно щаслива через те, що Мар’ян теж тут. 

— Ти ж теж все знав. На чорта тобі була гра зі шмаркачкою? — Костя продовжує знущатись і ображати, але схоже не лише у мене терпець висить на тоненькій ниточці. 

— Ти схоже не зрозумів мого попередження, — Мар’ян басить, раптово піднявшись на ноги. — Я попередив один раз, іншого не буде. 

Його слова знаходять відлуння у серці, як було й завжди. 

Три роки... Минулий наш Новий рік закінчився так, як я мріяла завжди. Цей же повністю навпаки, хоча захист чоловіка гріє мою душу дужче, аніж це було минулого разу. Бо сьогодні він не зобов’язаний це робити. Адже я вступила в його гру, а не навпаки. Він міг теж посміятись, але не робить цього. Він завжди був опорою. Друг старшого брата. Майже член родини. Завжди поруч. Скеля, яка захищає навіть тоді, коли не прошу. Бо я сестра друга. Але цього було так мало. Так недостатньо. Дівоче серце потребувало більшого. Саме тому я й вирішила, що новорічна ніч ідеальний шанс. Я вірила у дива, але коли воно не трапилось — вирішила сама створити його. І не жалію. Бо в той момент була щаслива. Нехай і не надовго. Але ж була! І хочу вірити в те, що і він відчував щось схоже. Хоча б на каплю. Адже не виглядав тоді незадоволеним.

Годинник пробиває північ і з телевізора звучать вітальні слова. 

Коли погляди, спрямовані на мене, раптом змінюються, я усвідомлюю дещо жахливе — це все я щойно проговорила уголос. Перед всіма. Фактично зізналась у почуттях під бій курантів. Це могло б бути романтично, але не в моєму випадку. Мені рідко так щастить, і сьогодні не виняток. Боюсь заглянути у вічі Мар’яну, бо не хочу побачити там насмішку чи щось гірше. 

Саме тому я підіймаюсь на ноги й прямую у свою кімнатку. У свою барлогу. З надією, що там зможу заховатись. Не звертаю увагу на голоси, які кличуть назад. Навіть зрозуміти не можу, кому вони належать. Сором замінюється розпачем, бо не так уявляла перше зізнання в почуттях комусь. Адже ніколи не розкривала те, що відчуваю. Боялась завжди.

Мар'ян захотів зіграти знову, і це зламало мене. Якби ж знала, що так все закінчиться… 

Очі щипають, але я не плачу. А який сенс? Що це змінить?

Тихий стук у двері змушує знову напружитися. 

— Зайнята, — вигукую, підходячи до вікна. 

Не варто комусь заходити. Бо зірвусь. Буде погано. Хоча куди гірше…

Двері тихо риплять і я розумію — мене не послухали. 

— Поговоримо? — голос Мар’яна відлунням звучить в голові. Здається, навіть стіни стають вужчими коли розумію, що він так близько. Наодинці зі мною і моїм нещодавнім зізнанням. 

— Хіба є про що? — запитую, розвертаючись обличчям до чоловіка. — Ти ж чув все, хоча я й не думала що кажу все в голос, — сумно посміхаюсь, а він серйозно дивиться. 

Ні каплі насміху. Теж гра? Чи його це не дивує? 

— Якби сказала це три роки тому, відразу після поцілунку, все було б інакше, — заявляє, роблячи кроки у мій бік. 

Один. 

Другий. 

Третій. 

Стає так близько, що я мушу закинути голову догори, аби бачити його обличчя. 

— Що змінилось би? — голос тремтить, бо не хочу наперед розбити ще раз своє закохане серце. 

— Гри б не було, — заявляє, руйнуючи останню каплю надії, що жевріла всередині мене. 

Ковтаю сльози, які так бажають вирватись на волю. Роблю крок назад, впираючись попереком у підвіконня. Тікати немає куди, а Мар’ян не поспішає йти. Дивиться. Вивчає. Злить мене. Бо раз за разом ламає. 

— Зрозуміла. Вибач за все. Якби знала, то не робила б дурниці. Не з тобою, — випалюю, ховаючи погляд. Хитаю головою, бо соромно. І боляче!

Блукаю очима по підлозі, шукаючи там порятунок. 

Чоловік же не зупиняється. Робить ще крок до мене. Стаючи так близько, що повітря починає бракувати. Торкається гарячою долонею підборіддя. Підіймаю очі, помічаючи його обличчя в декількох сантиметрах від мене. 

— Ти не так зрозуміла, — шепоче, а я мовчу. Думаю. Хіба не так? — Я б не грав, Олю. Я б взяв за руку по-справжньому. І не відпустив би. До тепер була б поруч. 

Слова, як ехо, розносяться по кімнаті, але мені так важко зрозуміти їх. Ще раз і ще раз прокручую в голові, але результат такий же. Пусто. 

— Не розумію, — шепочу, на що Мар’ян посміхається. 

— Ти хотіла мене на той Новий рік, — промовляє, а я киваю. — А я хочу на кожен Новий рік. На кожен день. Кожну ніч. Хочу тебе до скону, Олю. Завжди хотів. Як тільки молодша сестра з'явилась переді мною, як доросла дівчина — влип. І це сталось задовго до того Нового року.