Розділ 3

Вісім років тому

У мене є щоденник, де я щодня пишу Тимуру, що я його люблю. Спочатку розповідаю, як минув день, а потім наприкінці роблю приписку, щоб він про це знав.

По суті, це не щоденник, це мої листи, але надсилати їх йому я не можу, тому пишу все в зошит, щоб у день, коли мені виповниться вісімнадцять і я піду з дитячого будинку, просто віддати йому їх усі одразу. 

Я ховаю щоденник у щілини між шафами, дістаю за допомогою пластикової лінійки. Зараз я якраз дістала його, а заховати не встигаю — у кімнату входить Сонька. Ми з нею дружимо, вона нормальна, Сонька, і дупа в неї не товста вже — вона схудла до наших із нею десяти.

Але Сонька не знає про щоденник, і я пхаю його під матрац біля узголів'я, ще й подушкою зверху накриваю для вірності. Біля подушки сидить Лакі, мій талісман, я знаю, що можу йому довіритися.

Сьогодні в мене день народження. Не день іменинника, як зазвичай, коли раз на місяць влаштовується свято для всіх, хто народився в цьому місяці. А саме мій день, який у моєму свідоцтві про народження записаний. Сьогодні мені виповнилося десять.

Тут не всі їх точно знають, такі ось, наприклад, як Тимур Талеров, не знають. Звідки, якщо він підкидьок? 

При згадці про Тіма мені стає дуже сумно. Я більше його не бачила відтоді, як він приходив у лікарню. Хоч апельсини мені потім ще довго приносила вихователька, Інна Андріївна.

Вона щодня заводила мене у свій кабінет, чистила апельсин і змушувала з'їдати. Казала, що я дуже сильно перехворіла, і мені потрібні вітаміни, а якщо інші діти побачать, відберуть. Але вона б усім купила, вона добра, я знаю, у неї просто грошей на всіх не вистачить.

Та потім я зрозуміла, що це не вона купувала, у неї і на мене грошей немає, апельсини ж дорогі. Я випадково побачила, коли вона в шафу полізла папку покласти, там дзеркало навпроти висить. Ось у дзеркалі я побачила цілий пакет з апельсинами, захований у шафі.

Відразу зрозуміла, що це Тім. Він не приїжджає до дитбудинку, не знаю, чому — може, часу немає. Але він весь час про мене піклується, не забуває. Ми пам'ятаємо одне про одного, і це найголовніше.

— Домініко, — Сонька підбігає, хапає мене за руку і тягне в кабінет до вихователів, — швидко, там тебе сказали покликати.

Я поправляю покривало на ліжку, і ми разом біжимо коридором. Назустріч директриса.

— Здрасьтє, Тетяно Борисна!

— Драсьтє, Тетян Борисна!

І біжимо далі, вона навіть кивнути не встигає.

Я влітаю до кабінету перша і мало не падаю — спиною до мене стоїть Тимур, а поруч Інна Андріївна. У неї сердите обличчя, і вона щось вимовляє Талерову, але побачивши мене, замовкає.

Тимур обертається, і я бачу, що він теж сердитий. Але побачивши мене, складки на лобі розгладжуються, і хоч він не посміхається, погляд помітно теплішає.

— Ну, здрастуй, Домініко. З днем народження!

Тім підходить і присідає переді мною навпочіпки. Я жадібно розглядаю його обличчя, намагаючись запам'ятати кожну рисочку, бо знаю, він піде, і ми нескоро побачимося. Він завжди йде.

— У тебе сьогодні ювілей, це від мене подарунок.

Він простягає невелику оксамитову коробочку. Бачу, що Інні Андріївні це не подобається, вона хмурить брови і поривається щось сказати. Але мені байдуже, що думає вихователька, що там думає Сонька, яка пихкає.

Я беру однією рукою коробочку, а другою обіймаю Тимура за шию. 

«Забери мене звідси, будь ласка!»