Розділ 14

Читаю, розумію про що мова – і літери починають стрибати перед очима, а в душі назріває бунт. Ось так просто, Максиме?! Дзуськи, просто не буде! Я тільки-но звикла думати про тебе, як про минуле, старанно ампутувала свої почуття, ну та й що, що пам'ять залишилася, я з нею впораюся! Багатьом розбивали серце, і багато хто після цього живе щасливо! Просто… я не хочу, щоб ти розбив мені серце двічі.

— Максе, ти не можеш змінити умови договору, — видихаю, з переляку перейшовши «ти».

— Ще й як можу. Потрібно було уважніше вчитуватись у дрібний шрифт. Ти повернеш мені борг не грошима, ти вийдеш за мене заміж, Яніно, — твердий тон і непохитна впевненість у зарозумілому погляді, тоді як у мене зараз станеться справжнісінька істерика.

— Але я вже заручена!

— Ти його не кохаєш!

— Це я тебе не кохаю! — задихаюся від емоцій.

— Я це виправлю. …Яніно, я не збираюся тебе примушувати, просто одного разу ти зрозумієш, що сама цього хочеш, що нам все ж таки краще бути разом. Частину боргу, щоб не зачіпати твою самооцінку та принциповість, щоб ти не відчувала себе зобов'язаною мені – ти відпрацюєш у моїй компанії цього літа. Я вже склав графік. Думаю, подібна практика піде тобі тільки на користь. Працювати за обраною професією ти поки що не можеш, недостатньо знань та досвіду, а от з обов'язками мого особистого асистента цілком впораєшся. Дівчинко моя, я хочу цей шанс! — Здуріти! Таки тону, захлинаюся в цьому промовистому погляді, вкрай збентежена та збіса розгублена.

— Ти хочеш цей шанс? А я вже ні! — Підхоплююся і відбігаю від дивана. — Ти так наполегливо мене не хотів, товкмачив про різницю у віці та поглядах на життя, просив у тебе не закохуватися і раптом змінив свою думку?! У тебе проблеми з головою, сходи перевір, знаю, що в тебе є знайомий невропатолог! Не можна спочатку проганяти, а потім мило посміхатися і бурмотіти: «ходи до мене, обійму». Я тобі не вірю! Це що віковий бзік? Я не канат, мене не треба перетягувати! Твоя чарівність на мене більше не діє!

— Серйозно? — Піднімається і підходить до мене обережними кроками, а я задкую поки не впираюся спиною в зачинені двері.

— Максе… краще не наближайся! Якось ти мені казав, що ніколи не скривдиш, але все одно образив! А потім тебе просто не було поряд, а Дем'ян був! І я пообіцяла йому…

Можна було не сподіватися, що він послухається і завмре на місці. Звичайно, він підійшов і уперся руками в двері по обидва боки від мене.

— Тоді поясни, навіщо йому дружина, яка його не хоче? Поруч із ним ти так само тремтиш? Га, дівчинко моя?

Тут вже ніякої витримки не вистачить, цей погляд намагається вишкрябати моє серце, яке стрибає вже десь у горлі. Все моє хитке самовладання змило аквамариновою хвилею з його очей. Замружившись, намагаюся вирівняти дихання. …Тільки не цілуй, прошу, тільки не цілуй, мені потрібно прийти до тями, я повинна бути впевнена.

— Я не буду тобі нічого пояснювати, це тебе не стосується… вже ні. Макс, будь ласка, відчини двері.

— Ключ у кишені. Візьми сама, — посміхається. Ти глянь, який грайливий.

— Ти знущаєшся? — Обурено витріщаю очі. Думає, що я не ризикну. Не на ту напав, я більше вже не та затуркана тихоня! Лізу до нього в кишеню, звичайно ж відчуваю, який він збуджений, я підозрювала, що намацаю там його… привітний стрижень. — Ти так уявляєш мою практику в ролі твого особистого асистента? — бурмочу, не поспішаючи прибирати руку, але не тому, що надумала його подражнити, а тому, що, здається, я зараз нарешті зомлію.

— Звісно, що ні. У цій кімнаті я не твій бос. Зараз перед тобою чоловік, який хоче повернути твою довіру, який хоче стати твоїм, бо ти мені потрібна, Яніно. Я це пізно зрозумів і навіть ходив до психотерапевта, щоб тобі було спокійно і ти не думала, що я псих. Дай мені шанс, я все виправлю. Дем класний друг, але він не твоя людина. Ясь, ви різні.

— Це мені вирішувати хто мій, а хто не мій, хто мені друг, а хто колишня мрія. Так і бути, працюватиму до вересня. А там побачимо. Але ти більше не ставитимеш мені умов.

— Добре. Не тікай, я тебе відвезу, — поступливий Яворівський — це щось нове. Але ще пів години з ним у машині ... у мене й так ось-ось все всередині вибухне. Я реагую на нього надто гостро, злюся на нього, але все одно хочу його до нестями. Із Дем'яном у мене таких відчуттів не виникало.

— Заодно розповім, що входитиме до твоїх обов'язків, — додає Макс, ніби здогадуючись про моє сум'яття. 

Судомно зітхаю і згідно киваю у відповідь. Потрібно звикати і вчитися тримати рівновагу поряд із ним, інакше мої емоції змусять мене з’їхати з глузду.

— Дякую, що погодилася. Я це ціную, — вже не розумію, чи це іронія, чи він серйозно. У мене передоз. — Більше жодних умов, але буде одне велике прохання. Не викай мені, будь ласка, і звертайся на ім'я.

— Навіть під час роботи? Тебе всі асистентки називали на ім'я? Не треба виділяти мене особливим ставленням, ще подумають, що я твоя фаворитка. Під час роботи я звертатимуся до тебе не інакше як Максим Андрійович. Поза роботою, можливо, не викатиму. Змирись, — він все ще стоїть поряд, він все ще поглядає на мої губи.

— Характер показуєш? Що ж… тішить, що ти роздумуєш про спілкування зі мною поза роботою.