Розділ 12

Яніна

Адже це ненормально, починаючи з третьої години ночі обмірковувати в чому я піду на зустріч з Максимом? Одягти просто джинси та футболку чи вирядитися більш сексуальніше? Бути собою або стати схожою на одну з тих моделей, з якими він зустрічається? Прокачавшись до шостої ранку я, звичайно ж, вирубилася і спала як убита до дванадцятої дня. Потім поки привела себе в божеський вигляд, надудлилася кави, причепурилася, завила волосся, надягла помаранчеву літню сукню, яка вигідно підкреслює мою фігуру і відкриває коліна. Коли Дем заїхав по мене, вирвавшись з роботи, щоб особисто відвезти мене до офісу головного архітектора, Муська… ця підступна бегемотиха, як на зло, надзюрила мені в туфлі. Десять хвилин пішло на те, щоб Дем'ян перестав іржати і ще десять хвилин на те, щоб підібрати під сукню інше взуття. Ось вам і мій особливий понеділок. Я вже мовчу про те, що поки ми дісталися, мені дико захотілося в туалет, а часу зовсім не лишилося.

— Ясю, ти виглядаєш просто приголомшливо. Для нього, мабуть, старалася? — пригальмувавши, Дем'ян розвертається на півоберта і тягнеться до мене. — Мені чомусь страшно відпускати таку сексі-крихітку до нашого неврівноваженого архітектора, якого ти днями трохи до інфаркту не довела. Раптом тридцятишестирічному дідугану знову стане погано? Котику, яка ж ти все-таки садюга, треба було одягнутись простіше, — усміхається, але в сірих очах миготять ревниві блискавки. Вчора він десь їздив, не знаю, де він був, але повернувся пізно.

Сьогодні я збираюся поговорити не лише з Максом, з Дем'яном теж. Я твердо вирішила зняти собі однушку і поки що жити окремо, накопичених грошей має вистачити місяця на три. А там побачимо, або поселюся в студентський гуртожиток, або повернуся назад до Дема, якщо доведеться вийти за нього заради усиновлення маленького. Але ця розмова відбудеться ввечері, сподіваюся, Дем мене зрозуміє та підтримає.

— Я чепурилася зовсім не для нього, а для власної самооцінки. І ось так я тепер виглядатиму щодня. Можеш відпускати мене сміливо, бо поки що я не шукаю пригод на свою дупу. Побажай мені краще удачі. Сподіваюся, мені вдасться розібратися з цим... договором, — коротко цмокаю його в губи і вискакую з машини.

На годиннику 15:01, а я застрягла біля ліфта, люто натискаючи на кнопку. Не хочу давати привід містеру Пунктуальність чіплятися до мене зі своїми зауваженнями, тому набираю його номер:

— Яніно, — вуха одразу лоскоче його стримана поштивість.

— Я вже внизу, я не спізнилася, просто у вас ліфти ледве повзають! — кидаю в слухавку, продовжуючи тиснути на кнопку. — Срака-мотика, здається, вона запала! На який поверх мені підніматись? — я так нервуюсь, що до мене не одразу доходить, що Максим сміється, почувши мої слова.

— На дванадцятий. І не зламай ліфт, будь ласка, інакше доведеться з тебе вирахувати ще й за нього, — о, так, хтось встиг наточити свою іронію до потрібного блиску та гостроти.

Треба запатентувати цей лайфхак: щоб не знепритомніти, побачивши чоловіка своєї мрії, причому мрії абсолютно нездійсненної, щоб приголомшено не задихатися, дивлячись на цього шикарного паразита — потрібно просто хотіти в туалет і тоді думки будуть зовсім про інше. Це працює. Мені, принаймні, допомагає, жодної думки про романтику. Ось така реальна жиза, ось такі понеділки!

Вилетівши з ліфта, завмираю лише на кілька секунд, помітивши його посеред коридору. Вийшов зустріти. Костюм на головному архітекторі дуже дорогий і сидить на ньому просто ідеально, темно-синій, під колір очей. Воріт білої сорочки розстебнутий, руки недбало сунув у кишені, голову нахилив трохи набік і дивиться, точніше, роздивляється мене з величезною зацікавленістю. Двері навпроти нього відчинені, значить, це і є його офіс, тільки я щось не бачу ні помічників, ні секретаря, взагалі складається таке враження, що на цьому поверсі тільки він та я. Нервово ковтаю і роблю перший крок назустріч.

— Привіт. Чудово виглядаєш. Як ти там сказала... срака-мотика? Яніно, ти що лаятися почала? — посміхається одними очима, а я заливаюся фарбою по самі вуха, як у перший день нашого знайомства. Гнівом не пихкає, отже, вже пробачив мені ті повідомлення з лікарні.

— Двадцать один стукнуло, тепер мені можна усе. Перепрошую, а де тут туалет? — Видихаю вже не з таким гонором, як минулого разу.

— Ходімо, проведу в особистий, — киває, я дрібочу слідом. Спочатку проходимо приймальню, через яку потрапляємо в апартаменти боса, а потім до заповітних дверцят, де в мене з'явилося кілька хвилин прийти до тями.

— Все в порядку? — Виходжу і відразу натикаюся на уважний погляд. Що за дурна звичка стирчати під дверима?

— В порядку. Дякую за честь. Не кожному вдається сходити в особисту вбиральню головного архітектора, — щоб компенсувати своє збентеження мені доводиться теж іронізувати.

— Облиш, адже ми не чужі один одному, — він завжди умів парирувати. — Як твоє самопочуття? Лікаря регулярно відвідуєш?

— Здоров'я теж в нормі. Дякую. Може, перейдемо до важливіших розмов? — не можу стояти до нього так близько, відчувати знайомий запах, який колись залишився слідами на моїй шкірі після його дотиків. Не можу вгамувати це шалене серцебиття! Він бачить, як сіпається вена на моїй шиї і розуміє, що я ще до пуття сказати нічого не встигла, а вже у паніці.

— Немає нічого важливішого за здоров'я, Яніно. Решта дрібниці, — штовхає ще одні двері навпроти і пропускає мене вперед. Я так розумію, це особиста кімната відпочинку, де наш головний архітектор має релаксувати, медитувати та ловити натхнення на будівництво нових хмарочосів та торгових центрів. Від моєї уваги не вислизнуло, що Максим зачинив двері на ключ і сховав його до кишені штанів.

— А навіщо ви зачинили двері, Максиме Андрійовичу? — ось тепер саме час для очманілих мурашок, які обліпили мене з ніг до голови.

— Щоб нас ніхто не потурбував, — зняв піджак, недбало кинувши його на шкіряний диван, і, дивлячись на мене, закочує рукави сорочки. Це що такий психологічний трюк?