Розділ 10

Яніна

Поки чекаю Дем'яна, переписуюсь з Меган, подруга ділиться останніми новинами та плітками про те, що відмочив її колишній. І раптом посеред нашого листування несподівано прилітає повідомлення від Максима… Я трохи телефон з рук не випустила. Неймовірно, через десять місяців і вісім днів він вирішив мені щось написати. Доводиться цілу хвилину налаштовуватися, перш ніж відкрити та прочитати:

«У понеділок чекаю рівно о 15:00»

От зануда, так і бачу ці підібгані губи і сердитий погляд. Не можу втриматися, щоб не відповісти. Цікаво він вже готовий плюватися образливими словами або потрібно ще раз повернути ключик:

«А якщо я запізнюся на одну хвилину? Знову проклинатимете мене, Максиме Андрійовичу?»

«Яніно, тобі справді хочеться зі мною посваритися?»

«А ми й не мирились, до речі. Але мені правда хочеться вас зрозуміти, ось тільки чи то мені не вистачає розумових здібностей, чи все ускладнює ваше бездушне его», відправляю і чекаю відповіді, не бажаючи собі зізнаватись, що мені подобається з ним спілкуватися, що я страшенно сумувала навіть за цими безглуздими повідомленнями, і що мені боляче від того, що він навіть не привітав мене з днем народження. Звідси й висновок — немає в нього до мене почуттів, ні краплі, лише власний егоїзм. Люблячі люди так не роблять. Дем помиляється, Максима до мене не тягне, я просто нагадую йому про щось неприємне.

«Де ти зараз?», якщо чесно, я чекала від нього якогось сарказму, а не з'ясування моєї геолокації.

«У лікарні», відповідаю чесно без цього «не твоя справа» і мені звичайно ж цікава його реакція. За секунду набирає мій номер. Все-таки вирішив зателефонувати. Я відбиваю і надсилаю наступний текст:

«Не можу говорити, я у реанімаційному відділенні»

Дурна, а може жорстока і точно закохана дурепа, але мені як ідіотці захотілося, щоб він почав хвилюватися. Адже якщо Макс почне нервувати, отже, все-таки я йому небайдужа. Тупо, але нашу жіночу логіку складно зрозуміти, а логіку скривдженої дівчини так взагалі хрін хто розбере. Макс не змушує себе чекати, знову настрочив повідомлення:

«Що трапилося? Ти захворіла? Моя допомога потрібна? Дідько, Яніно, можна трохи конкретики?»

Не встигаю відповісти, бо з палати виходить Дем'ян, і я швидко ховаю телефон у сумочку.

— Як ти? — легенько трусь щокою об його щоку, коли він мене обійняв.

— Ще не знаю, легше мені стало чи ще важче. Ходімо, провідаємо тепер маленького.

Дем'ян уміє домовлятися, з таким шармом навіть хабарів можна не пропонувати, тож нас скрізь пускають хоч ми й не родичі. Крихітний малюк лежить у кювезі, в інкубаторі для недоношених дітей, такий малесенький, личко зморщене, червоний, наче він збирався заплакати і так і заснув. Дивлячись на нього, стискається серце і на очі навертаються сльози, просто колюча грудка стоїть у горлі і слів не підібрати… маленьке янголятко бореться за своє життя. Лікар розмовляє з Демом, розповідаючи про стан дитини і як довго малий перебуватиме у цьому відділенні. А мені дозволили через особливий отвір або спеціальний рукав доторкнутися до маленького. Дивитися на це важко, він такий беззахисний, крихітний, слабкий, хоча лікар нас запевнив, що малюк стабільний, що його потихеньку виходять і що років за двадцять навіть не скажеш, що цей чоловік вчився самостійно дихати в інкубаторі. Загрози для його життя немає і це тішить. Принаймні Дему трохи відлягло від серця.

— Ясю… дякую тобі, що пішла зі мною. Я дуже ціную твою підтримку, знай це, — дивиться серйозно, в сірому погляді щира вдячність, тепло та ніжність. Йому не треба багато говорити в цій ситуації, та Дему й не хочеться зараз розкидатися епітетами, по його погляду та міцності обіймів я й так відчуваю, що моя присутність допомогла йому впоратися з не найприємнішими емоціями, що я була йому потрібна і я його не розчарувала. Стоїмо, обійнявшись біля ліфта, і носами шмигаємо, бо пройняло до глибини душі, зворушилися і в цю мить стали ще ближче один до одного.

Телефон у сумочці знову нагадує про себе, збираюся відключити беззвучний режим, дивлюся скільки пропущених від Максима – і перелякано охаю. Ми майже дійшли до парковки, як раптом позаду нас, заверещавши гальмами, зупинилася машина, змусивши нас з Демом озирнутися на звуки, які неприємно різонули по вухах. Враховуючи, що поряд лікарня — це якийсь ненормальний. Кидаю у бік водія погляд повний обурення… і мене одразу підкидає та починає сіпати. …Виявляється, Макс купив собі новий позашляховик. Вискочив, хряпнувши дверцятами, і з перекошеним обличчям мчить прямо на нас. Дем’ян, не зовсім розуміючи, що відбувається, робить крок, щоб закрити мене собою, бо Яворівський явно не в собі.

— От зараз точно не до тебе! Демоне, по-доброму прошу, відвали! — гарчить Макс. — Це тільки між мною та цією садисткою!

— Ага, ось так взяв і відійшов, залишивши осатанілого неадеквата поряд зі своєю дівчиною. Слова підбирай і тон трохи прикрути для початку, — дивлюся, що Дем'ян має намір відштовхнути Макса, але бійка — це останнє, що нам усім зараз потрібно. Не збираючись ховатися за спиною Демона, виринаю з-під його руки і стаю між ними, опинившись віч-на-віч з Максимом.

— Скажи, ти це спеціально? — накидається на мене. Вени на лобі здулися, очі потемніли, верхній ґудзик на сорочці відірваний, мабуть, намагався послабити воріт і рвонув, не розрахувавши сили.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти спеціально змусила мене подихати від страху поки я тебе розшукував? Написала, що в реанімації… без жодних пояснень і кинула в ігнор! — Нависає наді мною, дихає так важко ніби біг до лікарні пішки, спопеляє поглядом, сердиться, дико сердиться і, напевно, є за що.

— Не могла далі відписувати, була зайнята. Ви спитали де я, я відповіла прямо. Щось я не зовсім розумію ваші емоції, Максиме Андрійовичу. Начебто за того, хто тобі байдужий, так не переживають.