Розділ 5

— Що ж… зроби ласку. Тому що я геть нічого не розумію, — доводиться відкласти виделку і сховати руки під стіл, щоб не впадало в око, що вони якогось греця почали тремтіти. З глибини душі піднімається те потаємне почуття, від якого я так довго намагалася втекти, піднялося і б'є в груди зсередини, зачіпаючи серце. Намагаюся зробити глибокий вдих і не можу, болить… Кохання — це не ілюзія, воно як вірус, проникнувши в наш організм, намагається вижити за будь яку ціну, і мені трапилася дуже живуча та дико вперта любов… майже як він… зі своїми принципами.

— Максим подзвонив мені місяці три тому, такий ввічливий, приємний. Розпитав, як у мене справи, як моє здоров'я, поцікавився, може мені щось потрібно. Ми так добре й тепло потеревенили. Я, звичайно ж, поскаржилася, що в будинку опалення нікуди не годиться, завжди стояк перемерзає, у вікна задуває. А через два дні після нашої розмови він приїхав особисто, я його чаєм напоїла. Такий розумний гарний хлопець, дбайливий, усе тут оглянув, а потім прислав бригаду, щоб вони мені все замінили і навіть копійки не взяв. Лише чесне слово, що я не розповім тобі про це одразу.

— Навіщо... от навіщо він приперся сюди зі своєю турботою, — опускаю голову, закусивши тремтячу губу. В душі коїться щось дивне, всередині мене штормить і миттєво кудись випарувалася легкість, спогади вирвалися на волю, як метелики з банки, і тепер крізь шелест їхніх крилець я чую шепіт Макса, злий, відчайдушний, поранений. — Про мене він щось питав?

— З великою обережністю. Швидше намагався дізнатися про тебе натяками, — мама коситься на Дем'яна, як той красномовно грає жовнами, стиснувши руку в кулак так сильно, що кісточки побіліли, а вени на руці виступили та здулися. Ревнує, сердиться. — Ясю, ви що з Максимом посварилися? — мама намагається зрозуміти нашу реакцію, адже вона не в курсі любовної драми, я не розповідала їй про свої почуття до Яворівського. Знаючи її, вона точно поділилася з Максом усім, що знала, а знала вона небагато і точно до сьогодні була не в курсі про Демона.

— Ні, ми не сварилися, просто вже не спілкуємось. …Давай я допоможу тобі вимити посуд, — мені потрібно чимось зайняти руки, відволікти думки, вгамувати цю тривогу і тугу без назви. Я за ним не сумую... не сумую. У мене тепер є хлопець. — Деме, ти з нами? Можемо потім прогулятися до готелю пішки.

— То ви в готелі зібралися ночувати? А я думала вам у себе на дивані постелити.

— Ні, дякую. Іншим разом, коли Максим вам придбає нову простору квартиру, — кидає із сарказмом Дем. — Дуже вас прошу, Олено Павлівно, якщо вам буде щось потрібне, тепер кажіть про це мені, а не Максиму Яворівському. Добре? Бо якось незручно виходить. Мені доведеться повернути йому витрачені на ремонт кошти. З принципу! — щастить мені на принципових та амбітних чоловіків.

— Тебе це зачепило, — не питаю, а стверджую, коли ми йдемо з ним поволі вулицею.

— Звичайно. І не слабо. Ясю, я все чекаю, коли ж ти запитаєш мене, хоч щось спитаєш про Макса. І те, що ти уникаєш говорити про нього, а за столом стала біліша за сніг, означає, що ти досі до нього небайдужа. І мене саме через це плющить. Ти продовжуєш його кохати? — різко зупиняється і повертається до мене обличчям, вимагаючи негайної відповіді. 

— Ні, я його більше не кохаю… просто досі не забула. Це як фантомний біль, кохання ампутували, а серцю здається, що воно все ще є. Я не знаю, як пояснити вчинок Максима, до чого всі ці щедрі жести після всього, ця гра в шляхетність і дружба з моєю мамою. Мабуть, хоче показати, що лише він уміє вирішувати проблеми. За ці десять місяців він жодного разу не поривався зі мною зв'язатися… — тепер я точно готова спитати про це Дем'яна. — А ви з ним спілкувалися?

— Жодного разу не бачилися і навіть не дзвонили один одному. Якось не було бажання, — сухо видавив Дем, продовжуючи свердлити мене поглядом.

— Шкода... паршиво, що через мене розбилася ваша міцна багаторічна дружба. Я цього не хотіла. Це пригнічує ще більше, — скрушно зітхаю.

— Мене зараз мало хвилює наша засунута на задню полицю дружба з Явором! Мене зараз хвилюєш ти! Крихітко, я хочу, щоб ти поцілувала мене…

— Просто зараз?

— Саме так. Прямо тут і зараз, — я розумію, йому хочеться відчути себе важливим для мене, відчути себе бажаним, відчути, що ми разом і що тінь Макса більше не стоїть між нами, що можна сподіватися на якесь спільне майбутнє. Зовні він не змінився, але за ці десять місяців щось змінилося у нього всередині, можливо, трагічний випадок з цією вагітною дівчиною наклав відбиток, але з Демом щось відбувається.

Зі щирим бажанням його заспокоїти підходжу ближче, стаю навшпиньки, обхоплюю за плечі і цілую в губи, ніжно, ласкаво досліджую його рот своїм язичком, змушую перейняти ініціативу, після чого його руки стискають мене до хрускоту і Дем цілує мене упиваючись чуттєвістю, до запаморочення, до тихого стогону. Але якщо він захоче сексу, я відмовлю. Бо в цей момент і він, і я розуміємо, що тінь Яворівського все ще поряд.

Але ж я і не обіцяла божеволіти від пристрасті, я обіцяла підтримати і допомогти.

— Даремно я повівся на твої правила і клятви, треба було прилетіти рази три-чотири ... конкретно так, з серйозними намірами. Тоді б сьогодні тебе вже не хвилювали спогади про Явора. Але тепер, крихітко, ми бачитимемося частіше, ми обійматимемося, цілуватимемося, ми зрештою займемося любов'ю, і ти його відпустиш, — Дем знову підбадьорився, зарядившись від нашого поцілунку. — До речі, отримав повідомлення від давніх друзів, запрошують на вечірку з приводу весілля. Я давно їх знаю, Карен та Тетяна. Він директор київського філіалу компанії «Юбісофт», а вона його муза. Весілля з пишним бенкетом не буде, це вже пережитки минулого, розпишуться і рвонуть мандрувати світом, але вечірку перед розписом закотять знатну, я вже відповів, що прийду з дівчиною. Ти ж не проти?

— Не проти. Навіть цікаво погуляти з тобою на вечірці. Думаю, ти не тільки класно співаєш, але ще й танцюєш по чумовому, — мій настрій теж потихеньку покращав. — Коли?