Розділ 2

Завжди приємно повернутися туди, де тобі навіть стіни радіють. У нього, як і раніше, неймовірно затишно, дуже кайфова енергетика в будинку, шкода не можна було забрати це відчуття з собою, бо спочатку мені не вистачало цього комфорту і почуття захищеності. Переступаю поріг, нам на зустріч вискакує Муська, яка перетворилася з милого кошеня на вгодовану кішку, але, побачивши мене, хвостата дамочка раптом починає шипіти.

— Доказ того, що жінок вона в цьому домі жодного разу за твою відсутність не бачила, — хмикає Дем. — Муся-жируся, це ж свої! Ти що Яську не впізнала? Хоча… — обертаючись, окидає мене загадковим поглядом, у якому спалахує безліч темних зірок. — Ви змінилися, пані Котик. Я б теж тебе не впізнав. Мишка раптом стала секс-бомбою. …Зголодніла? Давай я тебе нагодую. І не здумай мені заявляти, що не хаваєш після шостої. Думаю, жіночна м’якенька складочка на животику тобі не завадить, — я знаю, що він робить, як може відтягує розмову, момент, коли йому доведеться мені у чомусь зізнатися, те, що до чортиків лякає цього сильного і впевненого у собі хлопця.

— Не потрібно мені ніяких складочок, мій животик мене повністю влаштовує. І їсти я теж не хочу, — кидаю сумочку прямо на підлогу і беру його за руку. — Дем’яне, я бажаю знати, що тебе так непокоїть. Краще зводь мене з розуму якось інакше, а не цією напругою.

— Тоді спершу мені треба випити. Сідай, — його рухи стають різкими, нервовими, видно, як щось рве його зсередини. Плеснувши собі в келих трохи віскі, підходить і сідає не десь, а на підлогу... біля моїх ніг.

— Крихітко... я збив людину. Дівчину ... вагітну дівчину, — почувши таке, я навіть дихати перестала. — Вона кинулася мені просто під колеса. Я повертався близько опівночі на своєму байку, тверезий, трохи перевищив швидкість, тому що вулиця була зовсім порожньою… і тут вона з кущів… я не встиг зреагувати, все сталося до жаху миттєво. …Тільки ось мене досі криє, і я не знаходжу собі місця. Я відразу ж викликав швидку та поліцію. Добре, що в тому районі були камери, як мені сказали у відділку: «видно, що за нею хтось гнався і вона бігла, не розбираючи дороги, вискочивши у паніці на проїжджу частину». Справу заводити не стали, сформулювали як: «трагічна випадковість з вини неадекватного пішохода», мене оштрафували лише за перевищення швидкості. Хоча приховувати не стану, у поліції я маю хороших друзів, може тому справу зам'яли, щоправда я про це аж ніяк не просив. Факт у тому, що дівчина була на сьомому місяці, через отримані травми — дитину з неї довелося діставати, малюк живий, але перебуває в реанімації для недоношених, а його мама в комі. Лікарі не гарантують, що вона виживе, кажуть, якщо прийде до тями — це буде диво, але швидше за все… трясця… Її ніхто не шукає, документів при ній не було, в базі даних вона теж не значиться. Навіть не знаю, як її звати. Я дав грошей на лікування, щоб хоча б малюка врятували і зробили все можливе для неї. Ясю, мені так хріново...

— Коли це сталося? — вражено видихаю.

— Три дні тому. Тому й не дзвонив… не міг, — знову цей глухий убитий голос. Тягнуся до нього, гладжу по голові, і він тут же кладе мені її на коліна, ластиться.

— Демчику, ти ж цього не хотів, це справді трагічна випадковість. Дівчина сама вискочила на дорогу в недозволеному для переходу місці. Мені дуже шкода і її, і малюка, але що ми можемо зробити?

— Якби я їхав трохи повільніше, можливо, її травми були б не такими жахливими. Я у своєму житті навіть собаки не збив, хоча іноді ганяв трасами на божевільній швидкості і раптом… таке. Я ходив до лікарні… дивився на них, на неї, потім на дитину. І це капець як важко.

— Тобі треба було таки подзвонити і розповісти мені про все відразу, а не носити в собі цей біль каяття, — продовжую перебирати пальцями його волосся і гладити потилицю, намагаючись хоч трохи заспокоїти.

— Не можна дорогій людині розповідати про таке по телефону. З моїх про це більше ніхто не знає, тільки ти, — ого, отже, я єдина, кому Дем'яну захотілося довіритись. — Але це ще не все. …Мені сказали, що якщо родичі не знайдуться і дитина виживе та одужає, через два місяці хлопчика віддадуть на усиновлення. Схоже, мало хто вірить, що його мама прийде до тями, а навіть якщо оговтається… невідомо, чи зможе вона подбати про нього, адже після таких травм залишаються каліками. Коротше кажучи… я вирішив забрати дитину собі. Але в моєму випадку для усиновлення потрібна повна сім'я, тобто мені потрібно одружитися. І я хочу, щоб саме ти стала моєю дружиною.

Добре, що я сиджу, бо після його слів вітальня раптово почала рухатися, ніби хтось запустив невидиму карусель.

— Що… що ти сказав? — я не просто офігіла, я на якийсь момент випала в осад, а моїх тарганів взагалі розщепило на атоми.

— Це не означає, що я хочу звалити на тебе відповідальність, вимагатиму змінити твоє життя і благатиму стати матір'ю цій дитині, зовсім ні. Просто будь поруч. Яніно, дозволь мені бути з тобою, — піднімає голову і так пильно дивиться мені в очі, що мені починає здаватися, що своїм поглядом він виймає та віддає мені свою розхристану душу.

— Дем'яне... я... я... у шоці. Тобі треба заспокоїтися, бо у тебе явно посттравматичний стресовий розлад, — спочатку він приголомшив мене тим, що збив людину, тепер оглушив своєю пропозицією, не дивно, що я почала заїкатися. — Рішення на емоціях не завжди є правильними. Дай собі час. Може, у малюка знайдеться якась бабуся чи тітка, може, та дівчина прокинеться і так сильно захоче жити, що знову встане на ноги, адже дива трапляються. Не квап події, бо люди якось інакше одружуються, не під таким приводом, — мою шкіру поколює якимись дивними обпікаючими спалахами, ніби з сірого попелу його очей на мене вихорами летять гарячі іскри, бо ми продовжуємо безвідривно дивитися один одному у вічі.  

— Добре, Ясю, я дам нам час, — промовляє серйозно, стримано і збіса впевнено, — Але я більше не налаштований дружити. Точніше, ти потрібна мені не лише як подруга. …Ти потрібна мені, як жінка, з якою я хочу прокидатися кожного ранку. Я й так доволі довго терпів і намагався дотримуватися твоїх правил. Попереджаю, крихітко, у Демона через тебе їде дах.