Глава 15. Чужий піджак

Я прокинулася від того, що шия сказала мені все, що думає про мій вибір подушки. Точніше, про парту.

Я спробувала різко підняти голову. Даремно. Шия відгукнулася таким болем, що я скривилася й завмерла.

— Ай...

Де я? Перша думка була саме така.

Друга — чому тут так тихо?

Третя — чому від мене пахне чоловічими парфумами?

Я ще кілька секунд сиділа із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Навколо була незнайома тиша. Незнайомий запах. Тепло. Дуже приємне тепло.

Я повільно провела рукою по обличчю й раптом зрозуміла ще дещо.

Ой.

Я витерла губи. Потім щоку.

Тільки не це. Невже я… Я навіть не хотіла формулювати думку до кінця.

Здається, під час сну я не просто відпочивала. Я ще й трохи пустила слину.

Чудово. Просто чудово.

Достатньо життєвого досвіду, щоб пережити зраду чоловіка, народження дітей і навіть вступ до університету в дорослому віці.

А заснути на лекції й прокинутися зі слюною на щоці — це, виявляється, моя нова вершина студентського життя.

Я нарешті розплющила очі. І впізнала аудиторію. Точно.

Хімія.

Я заснула. Прямо посеред лекції. Але чому тут так тихо?

Я опустила погляд і тільки тепер помітила, що на моїх плечах лежить чоловічий піджак.

Темний. Теплий. І саме від нього пахло тим самим приємним запахом.

Я навіть на секунду заплющила очі й зробила вдих.

Боже. Який запах. Приємний, чистий, чоловічий.

Мені захотілося потягнутися, як кішці, а потім загорнутися в цей піджак повністю й потертися об нього щокою.

Що зі мною?

Я підняла голову. І почула:

— Як спалося?

Я завмерла.

Голос. 

Звичайно. Я знала цей голос.

Андрій Сергійович.

Я подивилася вперед.

Він сидів за викладацьким столом і переглядав якісь папери.

У сорочці. Без піджака.

Я подивилася на свій верхній одяг. Потім на нього. Потім знову на піджак.

Отже… Це його.

Боже.

Тепер я знаю, як пахне мій викладач. І найгірше — мені подобається.

Дуже.

Настільки, що я вже починаю нагадувати кішку, яка випадково знайшла валер'янку.

— Я... — я прокашлялася. — Скільки я спала?

— Достатньо.

— Мені треба точніший час.

Він подивився на годинник.

— Зараз дві години одинадцять хвилин.

Я повільно подивилася на нього.

— Що?!

— Саме так.

— Я дві години спала?

— Вас втішить, що виглядали дуже мило?.

Я прикрила обличчя долонями.

— Господи...

— Не переживайте.

— Мені соромно.

— А нема чого.

Я опустила руки.

— Я заснула посеред вашої лекції.

— Зате не розмовляли.

Я пирснула зі сміху.

— Це ви зараз мене заспокоюєте?

— Намагаюся.

Він відклав папери.

— У мене теж є донька. Я прекрасно пам'ятаю, що таке кілька ночей поспіль не спати, коли дитина хворіє.

Я подивилася на нього уважніше.

— У вас донька?

— Так.

— Я не знала.

— Тепер знаєте.

Я кивнула. І раптом мені стало трохи легше.

— Останні ночі були пеклом, — зізналася я. — Температура, кашель, соплі...

— Класичний дитячий комплект.

— Саме він.

— Тоді все зрозуміло.

Я знову подивилася на піджак.

— А ви...

Я не знала, як це сформулювати.

— Ви мене ним накрили?

— Так.

— Навіщо?

— Ви заснули.

— Це я вже зрозуміла.

— Було прохолодно.

— А ви?

— Я не спав.