Глава 15. Чужий піджак

Я прокинулася від того, що шия дуже чітко дала мені зрозуміти: спати на парті — погана ідея.

Я  підняла голову різкіше, ніж варто було.

— Ай… — Завмерла, моя шия мені ще довго нагадуватиме про сьогодні.

Перша думкка в моїй голові, звісно була:  

Де я?

Друга:

Чому тут так тихо? 

Трохи пізніше з’явилася ще одна:

Чому від мене пахне чоловічим парфумом?

Так, треба зібратися з думками, тому я сижу з закритими очима. Мені тепло, тихо, ще й пахне приємно, можна розтягнути момент.

Я провела долонею по обличчю й раптом зупинилася. Провела ще раз по щоці.

Ой, у мене ще й слинка потекла.

Я думала, що пережила достатньо: зраду чоловіка, народження дітей, розлучення і вступ до університету в тридцять п'ять. Але схоже в мій список додалася ще одна пікантна історія: я заснула на лекції, ще й слина розтеклася по щоці.

Студентське життя  багатше на пригоди, ніж я очікувала.

Я нарешті розплющила очі. Поки я спала нічого не змінилось —  я досі в аудиторії, де була лекція з хімії. 

Але чому так тихо?

Я трохи ворухнила плечима і помітила, що на моїх плечах лежить чоловічий піджак.

Темного кольору, він огортає мене теплом, і це він пахне парфумами.

На секунду завмерла,  абсолютно непомітно для самої себе, зробила ще один вдих. Мої ніздрі наповнив приємний запах —  не різкий, не солодкий, суто чоловічий.

Виникло бажання  загорнутися в цей піджак повністю і побути в цьому моменті якомога довше, але несподівано пролунало:.

— Як спалося?

О, цей голос я знаю, він належить Андрію Сергійовичу.

Я підвела голову, наші очі зустрілися.

Він сидів за викладацьким столом і переглядав якісь папери. Без піджака, у одній білій сорочці, рукава якої трохи закачані.

Пазлік в моїй голові повільно складався.

Ага, значить піджак  його. Чудово, тепер я знаю, як пахне мій викладач. І мені неймовірно подобається.

— Я... — я прокашлялася. — Скільки я спала?

Він глянув на годинник.

— Достатньо.

— Мені потрібна точніша відповідь.

Він знову подивився на годинник.

— Зараз дві години одинадцять хвилин.

Я кілька секунд мовчала.

— Що?!

— Саме так.

— Я дві години спала?

— Приблизно.

Я прикрила обличчя руками.

— Господи...

— Не переживайте.

— Мені соромно…

Я опустила руки.

— Я заснула прямо посеред вашої лекції.

— Зате не розмовляли.

Я пирснула зі сміху.

— Це ви зараз мене заспокоюєте?

— Намагаюся.

Він відклав папери.

— У мене теж є донька. Я прекрасно знаю, що таке кілька безсонних ночей, коли дитина хворіє.

Це зізнання було несподіваним.

— У вас є донька?

— Так.

— Не знала.

Від цієї інформації мені стало легше. Адже,  він справді розуміє, а не намагається бути ввічливим.

— Останні ночі були жахливі, — сказала я. — Температура, кашель, соплі...

— Повний комплект. — Андрій усміхнувся. — Тоді все зрозуміло.

Я глянула на піджак.

— А ви, — я не знаю, як правильно запитати, тому сказала як вийшло. — Ви мене ним накрили?

— Так.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Було прохолодно.

— А ви?

— Я не спав.

— Ви весь цей час тут сиділи?

— Не весь.

— А скільки?

— Достатньо, щоб переконатися, що ви не прокинетеся через п'ять хвилин і не підете в стіну.

— Дуже дякую за турботу.

— Завжди будь ласка.

Я похитала головою.

— І все-таки ви самі винні.

— У чому?

— У тому, що я заснула.

Він підняв брову.

— Цікава теорія.

— У вас надто приємний голос.

Сказала, і тільки після цього зрозуміла, що саме. Можна ще ляпнути щось про його парфуми. Ага, і буде повний комплект.

Андрій повільно усміхнувся.

— Буду знати.

— Ні. — Я швидко похитала головою. — Вам цього знати не треба.

— Чому?

— Бо тепер ви ще будете спеціально говорити приємним голосом, щоб студенти засинали.

— А це, між іншим, може суттєво полегшити мою роботу.

— Я рада, що  сьогодні вас розважила.

Озирнулася, аудиторія повністю порожня.

— А де всі?

— Пішли.

— Куди?

— На наступну пару.

У мене всередині щось неприємно сіпнулося.

— На яку?

— Фізкультуру.

— Чорт.

Точно, фізкультура. Ще один прекрасний предмет першого курсу. Але сьогодні я хотіла на неї потрапити.

Після трьох днів із хворою Анею мені страшенно хочеться трохи порухатися.

Я працюю фітнес-тренером, для мене фізкультура — це не найгірший спосіб провести пару.

До того ж із викладачем фізкультури я вже знайшла спільну мову. Коли він дізнався, чим я займаюся, сказала:

— Виходить, ми з вами колеги.

Він здивовано подивився на мене.

— Чому?

— Ви змушуєте людей пітніти. Я теж.

Це його розвеселило.

— Добре, залік поставлю.

Я не стала сперечатися. Мудра людина знає, коли краще погодитися. А сьогодні я замість фізкультури проспала дві години на хімії — дуже продуктивно.

Я почала шукати телефон — на парті його не бачу,  зазирнула під парту, але і там його немає.

— Шукаєте щось?

— Телефон.

— Він у мене.

Я різко випросталася.

— Що?

Андрій показав на свій стіл,  там лежить мій телефон.

— Я взяв його, коли ви заснули.

— Навіщо?

— На випадок, якщо вам подзвонять діти, або чоловік.

— Колишній.

Слово вилетіло випадково, я навіть не зрозуміла, навіщо це уточнила.

Андрій дивився на мене з ледь помітною посмішкою.

— Колишній.

— Так. Телефон, до речі, не дзвонив.

— Добре.