Глава 14. Правила материнського виживання

Є таке неписане правило мам: нічого не плануй більше ніж на добу вперед.

Бо якщо ввечері ти раптом вирішила, що завтра нормально виспишся, спокійно вип'єш каву, відвезеш дітей, поїдеш на навчання, а ввечері ще й помиєш голову, десь там, у Всесвіті, хтось уже потирає руки.

Особливо якщо в тебе є діти.

Діти взагалі дуже добре відчувають, коли мама починає щось планувати.

У моєму випадку сюрприз прийшов близько другої ночі. Спочатку я почула легке покашлювання.

Розплющила очі, полежала кілька секунд і прислухалася — тиша.

Я вже майже перевернулася на інший бік, коли почула знову покашлювання.

Оце вже  серйозно, материнський радар прокинувся раніше за мене.

Я піднялася з ліжка й пішла до Ані. Доторкнулася до її чола і майже одразу відсмикнула руку.

— Господи...

Вона  гаряча, не тепла після сну, а дуже гаряча. Термометр я шукала на автоматі. 

Тридцять дев'ять, а чому б і ні? 

Останні кілька днів у мене ж були надто спокійними.

Далі почався звичайний мамський нічний марафон: нурофен, промити ніс, напоїти, заспокоїти, вкласти.

В цій ситуації  температура — це не найгірше. Найгірше — соплі.

О, ці прекрасні дитячі соплі.

Я не знаю, як їм це вдається, але вони завжди з'являються  тоді, коли дитина нарешті заснула. І обов'язково стікають туди, де їм зовсім не раді — у горло, а далі починається кашель.

Вдень дитина ще якось тримається. Може навіть погратися, подивитися мультик, попросити щось смачненьке. Вночі організм,  проводить окрему нараду.

— Так, що в нас за план?

— Спати? 

— Ні.

— А що тоді?

— Кашляти.

І починається весела ніч. Дитина має спати напівсидячи, щоб соплі не затікали куди їм не треба. Наче поза для сну зрозуміла, але Аня постійно крутиться, сповзає з подушки. Вона може навіть так перекрутитись, що її ноги опиняться на подушці.

Через декілька годин такого сну я не  розуміла, де в цьому ліжку Аня, де подушки, а де мої ноги.

Ближче до ранку я вирішила, що найкращий спосіб організувати сон — зробити його колективним.

Ми з Анею всю ніч крутилися, міняли положення, пили воду, засинали на двадцять хвилин і знову прокидалися.

Аня спала уривками, я — ще менше.

Під ранок  почувалася так, ніби кілька днів жила без сну, кави й нормального людського життя. Тобто приблизно як середньостатистична мама.

Зранку я зібрала Максима до школи, а сама залишилася з Анею. Колишньому написала список того, що потрібно купити в аптеці. Він приїхав досить швидко, привіз усе необхідне, але в нього сьогодні була якась важлива робота, тому на цьому його допомога й закінчилася.

Я його розумію, ми давно вже не чоловік і дружина. Зате залишилися батьками,  коли дитина хворіє, старі образи якось самі відсуваються кудись подалі. Не зникають, на кілька днів стають менш важливими.

Аня хворіла не вперше, тому певний алгоритм у нас уже  відпрацьований: промити ніс, збити температуру, зробити інгаляцію.  Не забути напоїти, нагодувати. Так і обід, а далі знову по колу — і все це ще й розкласти по часу, щоб нічого не переплутати.

Іноді я думаю, що якби разом із материнством видавали диплом, у мене вже був би ступінь доктора дитячої логістики.

Юлю я попередила, що сиджу вдома з Анею.

Через деякий час телефон почав пікати раз за разом: лекція, за нею домашнє завдання, потім якийсь файл, ще один файл. Посилання  —  вони здавались нескінченними.

Юля явно вирішила не дати мені випасти з навчального процесу.

Я навіть намагалася щось дивитися, читати, запам’ятовувати. Іноді це виходило, а іноді я ловила себе на тому, що вже хвилин п'ять дивлюся в один і той самий абзац і поняття не маю, про що він.

Аня більшу частину часу лежала в ліжку, ми читали, дивилися мультики.

Я вирішила, що раз уже я тепер мама-студентка, то можна поєднати приємне з корисним.

Увімкнула відео з історії,  Аня мужньо витримала хвилин десять. 

— Мам, а коли це закінчиться?

— Коли ти щось запам'ятаєш.

Вона трохи подумала.

— Тоді ніколи.

Я навіть не знайшла, що відповісти, дитина чесно оцінила свої перспективи.

З хімією було ще гірше — я відкрила підручник, Аня подивилася на сторінку.

— Це що?

— Хімія.

Вона ще раз глянула на сторінку.

— Нудно.

— Ти навіть не читала.

— Я вже бачу.

ІПовернулася на інший бік і через хвилину заснула. Складно сперечатися з таким рівнем аргументації.

Так я випала з життя на три дні.

Уночі майже не спала, вдень крутилася навколо Ані, домашніх справ і навчання.

До четверга я почувалася так, ніби мене переїхав трактор, ще й здав назад. В четвер зранку колишній сказав:

— Сьогодні я посиджу з Анею. Ти можеш їхати в університет.

Я навіть не перепитувала — за п'ятнадцять хвилин зібралась. Напевно, це мій особистий рекорд.

Ще п'ятнадцять хвилин — і я вже стою перед університетом. Я рада вирватися з дому.

Ще кілька днів тому я готова була віддати багато за кілька годин тиші й можливість поспати. А тепер радію тому, що навколо мене знову купа студентів, розмови, дзвінки і лекції.

Схоже, після трьох днів із хворою дитиною навіть університет починає нагадувати курорт.

Юля побачила мене ще в коридорі.

— Іванно!

Вона одразу підбігла.

— Як Аня?

— Краще, ще хворіє, але сьогодні з нею тато.

— А ти? —  Задумалася. — А я приїхала повчитися, поки ще пам'ятаю, як мене звати.

Вона засміялася.

— Ти виглядаєш втомленою.

— Дякую, такого компліменту мені бракує сьогодні.

Перша пара була лабораторною. Як, не диво, навіть цікавою.

Я щось робила руками, слухала викладача і час від часу ловила себе на думці, що мені цього не вистачало.

Другою була англійська. Ми щось читали, щось обговорювали, я навіть кілька разів відповідала.