Глава 14. Правила материнського виживання

Є таке неписане правило мам. Нічого не плануй більше ніж на добу вперед.

Бо якщо ти сьогодні ввечері подумаєш, що завтра спокійно прокинешся, вип'єш каву, відвезеш дітей, підеш на навчання, а ввечері ще встигнеш помити голову, то десь там, у Всесвіт, вже готується нагадати тобі ”Агов, Іванна у тебе діти, діти люблять хворіти”.

У моєму випадку цей сюрприз  прийшов близько другої ночі.

Спочатку я почула легке покашлювання. Відкрила очі. Прислухалася.

Тиша.

Повернулася на інший бік. Покашлювання повторилося.

Я вже знала цей звук. Материнський радар увімкнувся раніше за мозок.

Я піднялася з ліжка й пішла до Ані. Доторкнулася до її чола. І мало не відсмикнула руку.

— Господи...

Дитина була гаряча. Не просто гаряча. Таке враження, що вночі замість сну вона вирішила стати батареєю центрального опалення.

Я швидко поміряла температуру. Тридцять дев'ять. Ну звичайно. А чому б і ні?

У мене ж останні кілька днів були надто спокійними.

Я дала Нурофен, промила ніс і дуже швидко з'ясувала, що головний ворог цієї ночі — не температура.

Соплі.

О, ці прекрасні дитячі соплі. Я про них знаю абсолютно все. Вони мають талант з'являтися саме тоді, коли дитина нарешті заснула. І стікати саме туди, де їм зовсім не раді.

У горло.

А далі починається кашель. Вдень дитина ще якось тримається. А вночі організм вирішує:

А давайте не спати.

І дитина кашляє. Ти піднімаєш її. Вкладаєш. Підкладаєш подушки. Дитина сповзає. Знову підкладаєш. Вона повертається боком. Потім на живіт. Потім чомусь ногами на подушку. Ти вже не розумієш, де в цьому ліжку дитина, де подушки, а де ти.

Зрештою я вирішила, що найкращий спосіб організувати сон — зробити його колективним. Ми всю ніч крутилися, шукали зручне положення і намагалися хоча б іноді закрити очі.

Аня спала уривками. Я — ще уривковіше.

Під ранок я вже була схожа на людину, яка кілька днів прожила без сну, кави й надії. Тобто приблизно на середньостатистичну маму.

Зранку я зібрала Максима до школи, а сама залишилася з Анею. Колишньому написала список того, що треба купити в аптеці. Він приїхав швидко. Але сьогодні в нього була якась важлива робота, тому на цьому його допомога закінчилася.

І я його розуміла. Ми давно вже не чоловік і дружина. Зате залишилися батьками. А коли дитина хворіє, всі колишні образи тимчасово відходять кудись на задній план.

Аня часто хворіла, тому у нас був майже відпрацьований алгоритм. Промити ніс. Збити температуру. Зробити інгаляцію. Напоїти. Погодувати. І все це так розрахувати за часом, щоб не порушити жодних інтервалів.

Я іноді думала, що якби до материнства додавали диплом, я вже давно була б доктором дитячої логістики.

Юлю я попередила, що вдома з малою на лікарняному. Вона почала скидати мені лекції, домашні завдання, якісь матеріали.

Я намагалася щось дивитися. Щось читати. Навіть щось запам'ятовувати.

Аня більшу частину часу лежала в ліжку. Ми читали. Дивилися мультики. Потім я намагалась провести експеримент, все ж її мама студентка. 

Я увімкнула відео з історії. Аня мужньо подивилася його хвилин десять.

— Мам, а коли це закінчиться?

— Коли ти щось запам'ятаєш.

Вона подумала.

— Тоді ніколи.

Ось вона — дитяча віра в себе. 

З хімією було ще гірше. Я відкрила підручник. Аня подивилася на сторінку. Потім на мене.

— Це що?

— Хімія.

— Нудно.

— Ти ще не читала.

— Я вже бачу.

Повернулася на інший бік і заснула.

Ну що ж. Аргумент переконливий.

Так я випала з життя на три дні. Вночі майже не спала. Вдень крутилася навколо Ані, домашніх справ і навчання. І до четверга почувалася так, ніби мене не просто переїхав трактор, а ще й здав назад.

А потім зранку колишній сказав:

— Сьогодні я посиджу з Анею. Ти можеш їхати в університет.

Я навіть не перепитувала. За п'ятнадцять хвилин була зібрана. Напевно, рекорд.

Ще п'ятнадцять хвилин — і я вже стояла перед університетом. Я була рада.

Дивно, правда? Ще кілька днів тому я мріяла про сон і тишу. А тепер раділа тому, що навколо мене знову купа студентів, розмов, дзвінків і лекцій.

Схоже, після трьох днів із хворою дитиною навіть університет починає нагадувати курорт.

Юля побачила мене ще в коридорі.

— Іванно!

Вона одразу підбігла.

— Як Аня?

— Краще. Ще хворіє, але сьогодні з нею тато.

— А ти?

Я подумала.

— А я приїхала повчитися, поки ще пам'ятаю, як мене звати.

Юля засміялася.

— Ти виглядаєш втомленою.

— Дякую. Саме цього компліменту мені сьогодні не вистачало.

Перша пара була лабораторною. І, на диво, навіть цікавою.

Друга — англійська. Ми щось читали, щось обговорювали. Я навіть відповідала. Щоправда, через п'ять хвилин уже не могла згадати, що саме ми обговорювали. Мабуть, англійська теж вирішила не перевантажувати мій мозок.

А потім була хімія. Я зайшла в аудиторію й одразу побачила Андрія Сергійовича. Він глянув на мене й усміхнувся.

— А ось і наша зникла студентка.

Я сіла на своє місце.

— Я не зникала. Я була вдома.

— Це я вже почув.

Він узяв журнал.

— Як дитина?

— Краще.

— Тоді радий вас бачити.

Чомусь від цих слів мені стало приємно.

— Дякую.

Юля вже встигла все пояснити викладачам, тому Андрій Сергійович сказав, що мої пропуски через хворобу дитини не зараховуватимуть.

І тут із задніх парт почувся голос:

— А чому це їй можна?

Я повернула голову. Один зі студентів явно вирішив відновити справедливість у всесвіті.

— Коли ми хворіємо, треба довідку приносити. І ще відпрацьовувати.

Андрій Сергійович спокійно подивився на нього.

— Якби у вас була дитина, вам би теж повірили на слово.