Глава 13. Один день із мого життя

Три години. ТРИ. Я провела на цих зборах клятих три години.

Я вийшла зі школи з таким відчуттям, ніби щойно відбула покарання за злочин, якого не скоювала.

Зазвичай батьківські збори в нашому класі займали хвилин п’ятнадцять. П’ять хвилин — переобрати голову батьківського комітету. Ще п’ять — вирішити, скільки і на що здаємо. І останні п’ять — послухати класного керівника.

Все.

Але цього року в наш клас прийшов новий учень. І разом із ним — його тато. Він був дивний, як правило татусі на зборах люди зальотні, але не цей. Коли треба було обрати батьківський комітет, він підняв руку. Всі навколо обернулися розгледіти його уважніше і переконатися, що він тверезий і не під кайфом. 

Але цей тато виявився людиною принциповою. Дуже принциповою. Настільки принциповою, що знав статут школи краще за директора. Він почав організовувати прям справжні вибори, з таємним голосуванням, все як прописано в статуті. І цей процес затягнувся, бо було пару моментів, які були йому не зрозумілі в організації і вн дзвонив в секретаріат уточнював. Набі вибори, які завжди тривали 5 хвилин затягнулися на години. 

— Згідно з пунктом... — починав він черговий раз, і я вже переставала слухати.

Спочатку всі мами навіть зраділи.

Хоче чоловік увійти до батьківського комітету? Та будь ласка.

Може, нарешті хтось допомагатиме.

Але приблизно через двадцять хвилин ми зрозуміли, що допомагати він збирається дуже специфічно. За годину я вже була готова особисто винести статут школи на подвір’я й спалити його.

У результаті головою батьківського комітету знову обрали нашу попередню голову. Жінку, з якою все було просто, зрозуміло й головне — швидко.

Я вийшла зі школи злою. Ні, навіть не злою.

Я була жінкою, яка три години тому мала залишити дітей під наглядом молодого студента й піти на батьківські збори, а тепер уже подумки малювала картини того, що могло відбуватися вдома.

З Артемом. З Максимом. З Анею. Остання думка особливо лякала.

Я йшла додому швидко. Потім ще швидше.

За весь цей час Максим жодного разу не подзвонив. Не написав. І це було підозріло. Дуже підозріло.

Я вставила ключ у замок, відкрила двері й завмерла.

Тиша. Абсолютна.

— Господи...

Або вони всі живі. Або вже ніхто.

Я роззулася й тихо пройшла в квартиру. Першою заглянула до кімнати Максима. Він сидів перед телевізором, а поруч із ним — Артем. Обидва настільки захоплено грали у FIFA, що навіть не помітили мого приходу.

Я кілька секунд просто дивилася на них.

Ну добре. Тут клуб за інтересами зрозумілий. Двоє хлопчиків знайшли спільну мову. І, схоже, мова ця називалася PlayStation.

Я пішла шукати Аню. У її кімнаті картина була зовсім інша.

Аня сиділа на підлозі й малювала.

Фарбами. Прямо на підлозі.

Я повільно вдихнула.

— Аню...

Вона підняла голову й радісно усміхнулася.

— Мамуль! Дивись, яку я гарну картину намалювала!

Я подивилася на картину. Потім на підлогу. Потім на стіл. Точніше, під стіл. Між його ніжками була намотана плівка, яка тепер нагадувала сучасне мистецтво. Сама підлога теж активно брала участь у творчому процесі.

— А чому картина на підлозі?

Аня абсолютно спокійно пояснила:

— Вона не влізла на плівку.

Логічно. Беззаперечно.

— І тому ти вирішила продовжити її на підлозі?

— Так.

Вона показала на стіл.

— Дивись, як Артем придумав!

Я подивилася на конструкцію. Треба визнати — креативно.

Але я дуже сподівалася, що креативність не вийде за межі плівки. Вийшла. Ще й як.

— Артем вас погодував?

— Так. Ми і тобі залишили.

Я пішла на кухню.

На кухні стояли коробки з піцою. Кола. Тарілки.

Я заглянула в одну каструлю. Порожньо.

В іншу. Теж порожньо.

Я б заглянула і в третю — якби вона в мене була. Але мої сподівання повільно помирали.

— Богиня?

Я повернулася. Артем стояв у дверях.

— Ну привіт, — сказала я. — Як вечір?

— Чудово.

— Бачу.

Я махнула рукою в бік кухні.

— А де моя вечеря?

Артем на секунду замовк.

— Я хотів приготувати стейки.

— Хотів?

— Так.

— А що сталося з моїми стейками?

— Діти сказали, що вони вегетаріанці.

Я кілька секунд кліпала. Потім почала сміятися.

— Що?

— Вегетаріанці?

— Так.

— Мої діти?

— Так.

— Ти їм повірив?

— А чому я мав не повірити?

Я витерла сльози від сміху.

— І що ж їли ці нещасні вегетаріанці?

Артем кивнув на коробки.

— Піцу.

— Яку?

— Пепероні.

Я знову засміялася.

— Артеме, ти хоча б знаєш, хто такі вегетаріанці?

— Знаю.

— І?

— Не їдять м'яса.

— А пепероні у тебе що?

Він подивився на коробку. Потім на мене. Потім знову на коробку.

— Ну... можливо, діти не дуже розуміються на вегетаріанстві.

— Ага вони звісно в курсі, що в ковбасі вже нема м’яса. Діти чудово розуміються на вегетаріанстві. Вони просто чудово розуміються на тому, як отримати піцу замість стейка.

Артем похитав головою.

— Здається, мене обіграли.

— Не здається.

Я подивилася на нього.

— Тебе розвели як першокласника.

Він засміявся.

— Зате ми з Максимом подружилися.

— Це чудово.

Я кивнула.

— Розвиток у вас приблизно на одному рівні.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Я взяла зі столу склянку.

— Ну добре. А де Аня?

— У кімнаті.

— Тоді в тебе ще є шанс завершити знайомство з моєю родиною.

— Що ти маєш на увазі?

— Зайди до неї.

Він насторожився.

— Навіщо?

— Подружитися.

— А що там?

— Трохи творчості.

— Якої?

Я усміхнулася.