Глава 13. Один день із мого життя

Дві години. Дві. Я провела на цих клятих батьківських зборах дві години.

Коли нарешті вийшла зі школи, було відчуття, ніби я щойно відбула покарання за злочин, якого не скоювала.

Зазвичай наші батьківські збори проходили швидко, хвилин п'ятнадцять — максимум.

П'ять хвилин на те, щоб переобрати голову батьківського комітету. Ще п'ять — вирішити, скільки і на що здаємо. І останні п'ять — послухати класного керівника.

Все.

Ідеальна система, але цього року в наш клас прийшов новий учень. Разом із ним  його тато.

Тато виявився людиною активною, прям, дуже активною. Настільки, що коли треба було обрати батьківський комітет, він підняв руку.

Усі навколо теж підняли голови й почали розглядати його так, ніби хотіли переконатися, що він справді прийшов добровільно і тверезий.

Я, якщо чесно, спочатку навіть зраділа. Чоловік хоче увійти до батьківського комітету? Та будь ласка.

Може, нарешті хтось із татусів вирішив долучитися.Ох, наївна я була.

Бо цей тато виявився людиною принциповою. Він знав статут школи краще за директора. Коли почали обирати комітет, він раптом поцікавився, а чи відповідає наша процедура статуту.

На його думку не відповідала. Тому він запропонував провести справжні вибори. З таємним голосуванням, протоколом і всім, що там ще належить мати справжнім виборам.

Спочатку ми навіть не зрозуміли, що відбувається.

Потім він знайшов у статуті ще один пункт, чи декідька. Навіть телефонував у секретаріат, щоб щось уточнити. Після цього з'ясувалося, що уточнити треба ще дещо. І так декілька разів.

У якийсь момент я перестала розуміти, ми досі обираємо батьківський комітет чи вже намагаємося захопити владу в школі.

— Згідно з пунктом...

Він починав цю фразу вже вкотре, а я дивилася у вікно й думала, чи можна непомітно втекти через нього.

У результаті головою батьківського комітету знову обрали нашу попередню голову. Жінку, з якою все було зрозуміло і, головне, швидко.

Я вийшла зі школи злою. Ні, навіть не злою. Я  жінка, яка дві години тому залишила дітей під наглядом молодого студента й пішла на батьківські збори, а тепер дорогою додому вже придумала щонайменше п'ять варіантів того, що може відбуватися в моїй квартирі.

З Артемом, з Максимом, або з Анею. Остання думка лякає найбільше.

Я йшла додому швидко, як тільки могла. За весь цей час Максим жодного разу не подзвонив, не написав. Це підозріло, дуже підозріло.

Якщо Максим мовчить, значить, або все чудово, або все настільки погано, що він не хоче повідомляти мені новини.

Я вставила ключ у замок, відкрила двері й завмерла — абсолютна тиша.

Господи… або вони всі живі, або вже ніхто.

Я роззулася й тихенько пройшла в квартиру.

Першою заглянула до кімнати Максима. Він сидить перед телевізором, поруч Артем. Обидва настільки захопилися FIFA, що навіть не помітили мого приходу.

Я кілька секунд дивилася на них. Тут усе зрозуміло: двоє хлопчиків знайшли спільну мову. І мова ця називалася PlayStation.

Я пішла шукати Аню. В її кімнаті я побачила геть іншу картину. Аня сидить на підлозі й малює. Фарбами —  прямо на підлозі.

Я повільно вдихнула.

— Аню...

Вона підняла голову й радісно усміхнулася.

— Мамуль! Дивись, яку я гарну картину намалювала!

Я дивилась на картину, що так красиво прикрашає підлогу.  Мій погляд зачепився за стіл, точніше, його ніжки. Між ними натягнута плівка, яка тепер більше нагадує якийсь експеримент із сучасного мистецтва.

Сама підлога теж активно бере участь у творчому процесі.

— А чому картина на підлозі?

Аня абсолютно спокійно пояснила:

— Вона не влізла на плівку.

Логічно, беззаперечно.

— І тому ти вирішила продовжити її на підлозі?

— Так.

Вона показала на стіл.

— Дивись, як Артем придумав!

Треба визнати ідея з столом креативна. Щоправда,було б краще, якби  креативність залишиться в межах плівки.

— Артем вас погодував?

— Так. Ми і тобі залишили.

Я пішла на кухню. Тут знайшла коробки з піцою, колу.

Я заглянула в одну каструлю - порожньо, в іншу - теж порожньо. Я б заглянула і в третю, якби вона в мене була. А я так сподівалась на стейк.

— Богиня?

Я повернулася,  Артем стояв у дверях.

— Ну привіт, — сказала я. — Як вечір?

— Чудово.

— Бачу.

Я махнула рукою в бік кухні.

— А де моя вечеря?

Артем на секунду замовк.

— Я хотів приготувати стейки.

— Хотів?

— Так.

— І що сталося з моїми стейками?

Він зітхнув.

— Діти сказали, що вони вегетаріанці.

Мене розірвало від сміху.

— Що? Вегетаріанці, мої діти?

— Так.

— Ти їм повірив?

— А чому я мав не повірити?

Я витерла сльози від сміху.

— І що ж їли ці нещасні вегетаріанці?

Артем кивнув на коробки.

— Піцу.

— Яку?

— Пепероні.

Я знову засміялася.

— Артеме, ти хоч знаєш, хто такі вегетаріанці?

— Знаю.

— І?

— Не їдять м'яса.

— А пепероні у тебе що?

Його погляд  трохи розгублений.

— Ну... можливо, діти не дуже розуміються на вегетаріанстві.

— Ага. Вони, звісно, абсолютно випадково вирішили стати вегетаріанцями тоді, коли ти зібрався готувати стейки.

Артем похитав головою.

— Здається, мене обіграли.

— Не здається. Тебе розвели як першокласника.

Він засміявся.

— Зате ми з Максимом подружилися.

— Це чудово.  Розвиток у вас приблизно на одному рівні.

— Дуже смішно.

Я взяла зі столу склянку.

— Ну добре, а де Аня?

— У кімнаті.

— Думаю подружитися з Анею ти сьогодні ще також встигнеш.

Він насторожився.

— Що ти маєш на увазі?

— Зайди до неї.