Глава 12. Батьківські збори

Понеділок, як і належить понеділку, вирішив не давати мені жодного шансу на спокій. 

Зранку я ледве зібрала дітей, відвезла їх до школи й садочка, а потім помчала в університет.

І саме там мене вже чекав Артем.

Звичайно.

— Привіт, Богиня. Офігенно виглядаєш.

Я лише похмуро на нього подивилася.

Він примружився.

— Ого. Понеділок важкий?

— Дуже.

— Чи ти просто голодна?

— Артеме...

— Тоді я знаю, що робити. Запрошую сьогодні на вечерю. Приготую сам.

Я зупинилася. Подивилася на нього. І раптом у моїй голові щось клацнуло. А що, якщо...

Я повільно усміхнулася. Артем одразу насторожився.

— Що?

— А знаєш... Мені подобається ця ідея.

Його обличчя просвітлішало.

— Справді?

— Так.

— Тоді о котрій?

— О п'ятій.

— Чудово.

— Але є одна маленька умова.

— Яка?

— Для твоїх кулінарних шедеврів пропоную використати мою кухню.

Він кілька секунд мовчав.

— Твою?

— Саме так.

— Добре.

— Сьогодні о сімнадцятій чекаю.  Попудренка, дванадцять, квартира десять.

— Скинь в вайбері. Даш свій номер?

— Артеме, — я подивилася на нього з усією можливою серйозністю, — адресу я називаю один раз. Якщо не запам'ятав — це вже проблема не моя, а твоєї пам'яті. І у нас не той етап стосунків, щоб обмінюватися номерами.

Він усміхнувся.

— Окей, запам’ятав.

— Побачимо.

Я розвернулася й пішла до корпусу. І тільки коли відійшла на кілька метрів, дозволила собі посміхнутися.

Геніально. Просто геніально.

Сьогодні мій ранок перестав бути добрим після нагадування:

“Батьківські збори о 18:00”.

Йому потрібна можливість довести, що він не просто малолітній залицяльник. А мені потрібна людина, яка посидить з Анею.

Звичайно, я не збиралася перетворювати це на романтичну вечерю. Артем нехай собі думає що хоче.

Я просто використаю ситуацію. Трохи. Чисто в господарських цілях.

А якщо ще й життя цього самовпевненого студента трохи ускладниться — ну що ж… Сам винен.

Далі день пройшов напрочуд швидко.

Артема я більше не бачила. І це було навіть дивно. Я вже майже звикла, що варто мені вийти з аудиторії — і десь поруч матеріалізується цей хлопець. А сьогодні його не було. Можливо, нарешті вчиться. А може, просто пішов шукати мою адресу на карті.

Я навіть не знала, що мене більше радує.

На хімії я намагалася зосередитися на лекції.

Намагалася.

Але це виявилося складніше, ніж я планувала. Бо переді мною стояв Андрій Сергійович. У сорочці. У строгих штанах. З окулярами. Абсолютно звичайний викладач.

Якби я не бачила його в п'ятницю в спортклубі. Тепер у мене була проблема.

Бо варто було йому нахилитися над столом або підняти руку, пояснюючи щось на дошці, як моя уява абсолютно нахабно підсовувала мені іншу картинку.

Андрій без окулярів. У спортивному одязі. З вологим після бігу волоссям. І тим самим тілом, яке я останні кілька тижнів розглядала зі спини, навіть не підозрюючи, кому воно належить.

Я ледь не посміхнулася.

Цікаво.

Ніхто з цих студенток навіть не здогадується, що приховано під його сорочкою. Для них він просто Андрій Сергійович. Суворий викладач хімії.

А я знала більше.

Я бачила його в спортзалі. І тепер, на моє велике нещастя, мені стало цікаво, наскільки мої припущення правильні.

Особливо одне.

Чи справді в нього є кубики преса?

Я опустила очі на зошит.

Господи. Іванно. Ти серйозно? Ти прийшла в університет вчитися хімії, а тепер сидиш і думаєш про прес викладача.

Я повільно похитала головою.

От і чудово. Мало мені Артема. Тепер я ще й захотіла перевірити, наскільки бездоганний Андрій Сергійович.

Життя явно вирішило розважитися за мій рахунок.

Близько п’ятої вечора в двері подзвонили.

Я саме перевіряла, чи не забула щось перед виходом, тому підійшла до дверей, глянула у вічко й ледь не розсміялася.

Артем.

Ну що ж. Топографічним кретинізмом не страждає. Адресу все-таки запам’ятав.

Я відкрила двері.

— Бачу, пам’ять у тебе працює. Я вже почала хвилюватися, що після університету ти загубишся по дорозі до квартири.

— Я ж казав, що запам’ятаю.

— Дивовижно. А я вже готувалась тебе сьогодні не побачити.

Артем усміхнувся й підняв пакет у руці.

— Я прийшов не з порожніми руками.

В іншій руці він тримав пляшку вина.

— І це теж для тебе, — сказав він. — Думаю, вона трохи прикрасить наш вечір.

Я подивилася на пляшку. Потім на нього.

— Навряд чи.

— Чому?

— Побачиш.

У цей момент у коридор вийшли діти.

Аня з цікавістю дивилася на Артема, ніби перед нею стояв не хлопець, а новий персонаж у мультфільмі.

Максим дивився інакше. Насуплено.

Мій син узагалі не любив незнайомих чоловіків у нашій квартирі. Особливо молодих і особливо тих, які приходили з вином.

— Мам, хто це? — Максим насупився ще сильніше.

Артем усміхнувся.

— Привіт.

— Знайомтеся. Це Артем. Ваш нянь на вечір, поки я буду на батьківських зборах.

— Мені няня не потрібна, — негайно заявив Максим.

— Звичайно, — погодилася я. — Ти ж у нас уже дорослий чоловік.

Максим задоволено кивнув. Артем завмер і не рухався, його очі тільки ставали все більшими і більшими. 

— А Ані ще може знадобитися.

— Я теж можу сама, — сказала Аня.

— Бачиш? — я подивилася на Артема. — Самостійні.

Артем мовчав. Він явно намагався зрозуміти, в який момент запрошення на вечерю перетворилося на роботу нянею.

— І взагалі, — продовжила я, — як я могла відмовитися від такого шикарного няня? Він  ще й вечерю обіцяв приготувати.

Артем кліпнув. Раз. Другий. Здавалося, його мозок завис.