Глава 12. Батьківські збори

Понеділок почався з того, що я тричі сказала дітям: «Взувайтеся», двічі: «Ми вже запізнюємося», а на третій раз мовчки подивилася на Максима.

Це подіяло.

Через двадцять хвилин я висадила його біля школи, відвезла Аню в садочок і поїхала в університет. Дорогою встигла випити каву, яка вже охолола.

Життя без дітей значно простіше. Ага, тільки це ти їх народила.

Ну гаразд, не простіше. Іноді хочеться п'ять хвилин пожити в іншому жанрі.

Біля університету мене вже чекав Артем.

Куди ж я без нього в понеділок?

— Привіт, Богиня. Офігенно виглядаєш.

Я навіть не буду питати, що в моєму вигляді він вважає «офігенно». Зранку я встигла лише зібрати волосся в хвіст і нанести туш. Одна рука ще досі пахне дитячим кремом, бо Аня вирішила, що сьогодні їй конче треба намазати ним мені долоні.

— Дуже дякую, — пробурмотіла я.

Артем примружився.

— Ти чого така?

— Яка?

— Наче зараз когось уб'єш.

— Понеділок.

— А-а, зрозумів. Ти голодна?

— Артеме...

— Що? Я вже знаю твої симптоми.

— Які ще симптоми?

— Ти мовчиш, хмуришся і дивишся на людей так, ніби вони особисто винні в тому, що ти не поснідала.

На жаль, він має рацію.

— Тоді я знаю, що робити, — заявив він. — Запрошую сьогодні на вечерю — приготую сам.

Оце цікаво. 

Тут мене осяяла,абсолютно нешкідлива, геніальна ідея. Ну... майже нешкідлива.

— Знаєш, а мені подобається ця ідея.

Артем аж змінився в обличчі.

— Справді?

— Справді.

— Тоді о котрій?

— О п'ятій.

Він  явно уявляє щось дуже романтичне.  

Бідолашний.

— Але є одна умова.

— Яка?

— Готуватимеш  в мене.

Він замовк, але не надовго.

— У тебе?

— Ага.

— Добре.

— Сьогодні о сімнадцятій. Попудренка, дванадцять, квартира десять.

— Скинь у Вайбері.

— Не скину.

— Чому?

— Бо ти дорослий хлопчик — запам'ятаєш.

— Тоді дай номер.

— Артеме, адресу я називаю один раз. Якщо не запам'ятав — це вже проблема твоєї пам'яті. А номер телефону тобі взагалі навіщо?

Він усміхнувся.

— Ну, раптом захочу уточнити, де саме та квартира.

— Не захочеш.

— Чому ти так упевнена?

— Бо в нас ще не той рівень стосунків, щоб ти дзвонив мені й питав, де моя квартира.

— Окей. Запам'ятав.

— Побачимо.

Я йшла до корпусу, намагаючись не посміхатися. Хмикнула, лише коли завернула за ріг.

Геніально,  просто геніально.

Щоправда, мій геніальний план з'явився не зовсім на порожньому місці. Зранку мені нагадали про батьківські збори — о 18:00.

Саме тоді, коли нема з ким залишити  дітей.

Мені потрібна людина, яка посидить із дітьми  годинку, або дві.

Артем сам запропонував вечерю. Сам хотів показати, який він дорослий, самостійний і взагалі не малолітній залицяльник, ну то нехай покаже. Відмовляти його від такої чудової можливості я не буду.

Романтична вечеря, правда, трохи змінить формат.

Далі день якось розлетівся. Артема я більше не бачила. Це було незвично, до цього я підозрювала, що він має якийсь секретний університетський датчик на мене. Варто мені вийти з аудиторії — він тут як тут, а сьогодні ні. Може, нарешті вчиться, або шукає мою адресу на карті.

Я навіть не знаю, який варіант мені подобається більше.

Хімію я чесно намагалася слухати, але мене вистачило на хвилин п’ять. Коли Андрій Сергійович нахилився над столом, щось записуючи моя увага остаточно пішла не туди, після того, яким я його побачила в  спортклубі.

 Там він був зовсім іншим —  без окулярів, у спортивному одязі. Його волосся  після тренування трохи стирчало в різні боки. А   тіло — окрема історія, виявляється я його кілька тижнів розглядала зі спини, навіть не підозрюючи, кому воно належить. А тепер я сижу в аудиторії і роблю вигляд, що абсолютно нормально сприймаю лекцію.

Виходить не дуже, якщо чесно, особливо коли він  пояснює щось біля дошки.

Я перевела погляд у зошит.

Господи, хочу дізнатися, чи є в нього кубики преса.

Я прийшла сюди вчитися, мене мають цікавити формули та молекули, а не прес викладача.

Я важко видихнула — мало мені Артема, тепер ще й це.

Схоже, університет вирішив не лише дати мені другу освіту, ще вирішив урізноманітнити її програму.

Близько п'ятої  стою в коридорі, перевіряю, чи все взяла з собою: ключі, телефон, документи.

Дзвінок у двері пролунав якось несподівано, я подивились  у вічко. Артем,  таки прийшов. Швидко відкрила двері, щоб він не встиг передумати.

— Бачу, пам'ять у тебе хороша. Я вже почала переживати, що після університету ти заблукаєш дорогою до квартири.

— Я ж сказав, що запам'ятаю.

Він підняв пакет.

— Я прийшов не з порожніми руками.

В іншій руці була пляшка вина.

— А це тобі.

— Навряд чи.

— Чому?

— Побачиш.

— Ти зараз мене лякаєш.

— Ще навіть не починала.

У цей момент із кімнати вийшли діти.

Аня зупинилася посеред коридору й почала розглядати Артема. Вона взагалі любить нових людей, особливо якщо вони приходять не з порожніми руками.

Максим же дивиться на Артема так, наче перед ним стоїть підозрілий тип, якого щойно затримали на кордоні.

— Мам, хто це?

— Це Артем.

Я зробила невелику паузу.

— Ваш нянь на сьогодні.

— Що?!

Це сказав Артем, Максим сказав інше:

— Мені няня не потрібна.

— Ну, звичайно, — погодилася я. — Ти ж у нас уже дорослий.

Максим задоволено кивнув, Аня теж вирішила не відставати.

— Я сама можу.

— Бачиш? — я подивилася на Артема. — Самостійні діти.

Він мовчав, а я буквально бачила, як у його голові повільно перебудовується вся картина вечора.