Глава 11. Субота вдалася

Субота — чудовий день. Особливо якщо дітей немає вдома.

Я майже до обіду провалялася в ліжку. Це було прекрасно, ніхто не будив мене словами «Мамо, вставай!», не шукав шкарпетки, не питав «А що на сніданок?».

Щоправда, десь у цей самий момент мої діти, знайомляться з потенційною мачухою, але я дала собі обіцянку не думати про це зараз.

Бо якщо почати думати про все одразу, можна так і не дійти до кави.

Я  люблю вихідні без дітей. Не тому, що не люблю дітей. Господи, я їх обожнюю, але навіть дуже люблячій матері хочеться побути людиною, до якої ніхто не звертається кожні тридцять секунд. Без:

— Мам!

— Мам, а можна мультики?

— Мам, а можна?

— Мам, а чому?

— Мам, він мене дратує!

— Мам, вона взяла моє!

Просто побути в тиші.

Прибирання без дітей має особливий сенс. Ти витираєш пил, складаєш речі, миєш підлогу — і ввсе залишається чистим.

Не десять хвилин,  не двадцять, а до самого їхнього повернення. Майже магія.

Готувати я теж не стала — для кого, себе однієї? Ні, дякую.

Я офіційно дозволила собі пожити як справжня студентка: бутерброд, чай і жодного питання «А що будемо їсти на обід?».

Виявляється, студентське життя має свої переваги, щоправда, є один маленький недолік — домашні завдання.

Я дивлюся на стос зошитів і у мене трошки сіпається око. Мало мені перевіряти домашку десятирічного сина, тепер  ще й свою робити.

Це взагалі законно?

У дитинстві ти ходиш до школи й робиш домашку. Дорослішаєш, народжуєш дітей і перевіряєш уже їхню. Вступаєш до університету — і знову сидиш над зошитами. А далі діти виростають, у тебе з'являються онуки, і ти знову пояснюєш комусь дроби.

Замкнене коло.

Може, після смерті теж буде домашнє завдання?

Так, треба відкладати ці думка, домашка сама себе не зробить.

Почала з історії і несподівано зависла.

У школі я історію не дуже любила. Там були дати, імена, війни, ще більше дат і ще більше імен. Усе це потрібно було запам'ятати, а через тиждень половина кудись зникала з голови.

Тепер усе  інакше. Виявляється  історія може бути цікавою: яскраві книги, YouTube-канали, лекції. А які шикарні документальні фільми.

Я думала, що впораюсь за пів години, але через дві години зрозуміла, що досі дивлюся відео про історичні події.

— Іванно, — сказала я сама собі, — треба зробити реферат, а не відкрити кафедру історії.

Наступною була хімія. Тут було простіше: формули, розрахунки. Все є в конспекті, все зрозуміло.

А от математика… Математика  нагадала мені, що я не геній. 

Дивлюся на завдання й нічого не розумію. Довго я так не витримала, відкрила телефон і написала Юлі:

«Дай списати матан».

Вона зателефонувала майже одразу.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Списати дати не шкода, але краще я вам поясню.

— А можна спочатку списати, а потім пояснити?

— Ні.

— Шкода.

— Я вам поясню і ви самі зробите.

— Добре, але якщо через дві години я все ще нічого не зрозумію, повертаємося до першого варіанту.

— Домовилися.

Я влаштувалася за робочим столом Максима.

Стілець у нього  шикарний  —  ортопедичний, з купою якихось наворотів: висота регулюється, спинка тримає, усе для здоров'я дитини.

Я сіла, закинула ноги на стіл, поклала зошит на коліна. 

Добре, що Максим мене зараз не бачить.

Скільки разів я йому казала:

— Сядь нормально.

—  Ноги не закидай.

— Не пиши на колінах.

— Спина рівно.

А сама? Сижу так, що будь-який ортопед схопився б за серце. Але зараз я  не мама, я студентка, а студентці можна.

Ми з Юлею проговорили по відеозв'язку більше двох годин.

Вона пояснює дуже доступно. Я навіть щось зрозуміла і самостійно роз’язала половину завдань.

— Юлю, а звідки ти так добре знаєш математику?

— Тато пояснює.

— О, і в цьому в тебе супер тато.

— Так.

— З тебе теж вийшов би хороший викладач.

— Можливо, це в мене спадкове.

На язиці крутилась дотепна  відповідь, але в цей момент почула звук.

Клац.

Я завмерла — хтось відкриває двері квартири. 

Діти у колишнього, я нікого не чекаю.

Знову звук, хтось вовтузиться  із замком, причому досить довго.

Я повільно зняла ноги зі столу.

— Юлю...

— Що?

— У мене хтось відкриває двері.

— Може, діти?

— Діти у тата.

Я встала зі стільця. Точніше, спробувала, нога зачепилася за щось  і я ледь не полетіла носом уперед.

— Чорт!

— Іванно, що там?

— Не знаю!

Мозок спрацював блискавично.

Поліція? Ні.

Телефон? У мене.

Що можна використати як зброю? 

Я озирнулася — біля шафи лежить гімнастична палка, Максим її використовує для вправ на спину. Швидко  схопила її.

Ну... краще, ніж нічого.

В коридорі побачила  дезодорант. Чого він тут, а не у ванній питання, але зараз це те, що треба.

Тепер я озброєна — гімнастична палка в одній руці, дезодорант — в іншій.

Сподіваюсь нападник побачить мене і передумає.

— Іванно, що відбувається? — прошепотіла Юля.

— Якщо я не повернуся, скажи дітям, що я їх люблю.

— Іванно!

Замок клацнув, двері почали відчинятися, я приготувалася.

Двері відчинилися — на порозі стояв чоловік.

Я навіть не встигла подумати, натиснула на дезодорант.

Пшшшш!

— А-А-А-А! Іванно, ти що?!

Чоловік відсахнувся й прикрив обличчя, а я застигла.

— Ти?!

— А кого ти чекала?!

— Я думала, злодій!

— Це я, взагалі-то!

— Звідки я мала знати?!

І тут за його спиною показалися знайомі голови:  Максим і Аня.

Я кліпнула кілька разів.