Глава 11. Субота вдалася

Субота — чудовий день.

Особливо якщо дітей немає вдома.

Я майже до обіду провалялась у ліжку, і це було прекрасно.

Якщо, звичайно, не згадувати про одну маленьку деталь. Десь саме в цю хвилину мої діти, можливо, знайомилися з потенційною мачухою. Але якщо не думати про це, субота була чудовою.

Я взагалі любила вихідні без дітей. Не тому, що не любила дітей. Я їх обожнювала. Але іноді людині просто необхідно побути наодинці. Без:

— Мам!

— Мам, а де мої шкарпетки?

— Мам, а можна?

— Мам, а чому?

— Мам, він мене дратує!

— Мам, вона взяла моє!

І просто побути в тиші.

Навіть прибрати квартиру. Бо коли дітей немає, прибирання набуває абсолютно іншого сенсу. Ти прибираєш. І воно залишається прибраним. Не десять хвилин. Не двадцять. Аж до самого їхнього повернення. Це майже магія.

Я навіть не готувала. Для кого? Для себе однієї? Ні, дякую.

Я офіційно дозволила собі пожити як справжня студентка. Бутерброд. Чай. І жодного:

«А що будемо їсти на обід?»

Виявилося, студентське життя має свої переваги.

Щоправда, є один недолік. Домашні завдання.

Я подивилася на стос зошитів і тяжко зітхнула.

Мало мені було перевіряти домашку десятирічного сина. Тепер я ще й свою роблю. Це взагалі законно?

Спочатку ти ходиш у школу й робиш домашку. Потім виростаєш. Народжуєш дітей. Перевіряєш їхню домашку. А потім вступаєш до університету й знову робиш домашку. А далі діти виростають. І в тебе з'являються онуки. І ти знову допомагаєш їм із домашкою.

Замкнене коло.

Може, після смерті теж буде домашнє завдання? Я вирішила про це не думати.

Спочатку взялася за історію. І несподівано зависла. У школі я історію не дуже любила. Там були дати. Імена. Війни. Ще більше дат. І ще більше імен.

А зараз я раптом відкрила для себе, що історію можна розповідати цікаво. Яскраві книги. YouTube-канали. Лекції. Документальні фільми.

Я сіла на пів години. Через дві години зрозуміла, що досі сиджу й дивлюся відео про історичні події.

— Іванно, — сказала я сама собі, — ти прийшла робити реферат, а не відкривати кафедру історії.

З хімією було простіше. Формули. Розрахунки. Зошит. Усе зрозуміло.

А от математика...

Математика вирішила нагадати, що я не геній.

Я дивилася на завдання. Завдання дивилося на мене. Ми обидва мовчали. Першою здалася я. Відкрила телефон і написала Юлі:

«Дай списати матан».

Вона зателефонувала майже одразу.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Списати дати не шкода.

— От бачиш.

— Але краще я вам поясню.

Я подивилася на завдання.

— А можна спочатку списати, а потім пояснити?

— Ні.

— Шкода.

— Я вам поясню, і ви самі зробите.

— Добре. Але якщо я через дві години нічого не зрозумію, ми повертаємося до першого варіанту.

— Домовилися.

Я влаштувалася за робочим столом Максима. Стілець у нього був шикарний, з якимись наворотами. Ортопедичний. Висота регулювалася. Спинка тримала. Усе для здоров'я дитини.

Я сіла. Закинула ноги на стіл. Зошит поклала на коліна.

І одразу подумала:

Добре, що Максим мене зараз не бачить.

Бо скільки разів я говорила:

«Сядь нормально».

«Ноги не закидай».

«Не пиши на колінах».

«Спина рівно».

А зараз? Я сиділа так, що будь-який ортопед розплакався б.

Але зараз я була не мама. Я була студентка. А студентці можна.

Ми з Юлею говорили по відеозв'язку більше двох годин. Вона пояснювала дуже доступно. Я навіть почала розуміти. Це було дивно.

— Юлю, а звідки ти так добре знаєш математику?

— Тато пояснює.

— О і в цьому в тебе супер тато.

— Так.

— З тебе теж вийшов би хороший викладач.

Юля усміхнулася.

— Можливо, це в мене спадкове.

Я вже хотіла щось відповісти, але в цей момент почула звук.

Клац.

Я завмерла. Хтось відкривав двері квартири.

Я подивилася на телефон. Діти у колишнього. Я нікого не чекала.