Глава 10. Володар жовтих шортів

Я пішла на бігові доріжки.

Мені потрібно було бігти. Не думати, не аналізувати й тим більше не будувати плани помсти Артему, колишньому чоловікові, Аллі та всім іншим людям, які сьогодні чомусь вирішили перевірити мою нервову систему на міцність.

Просто бігти.

Я вже підходила до доріжок, коли побачила знайомі яскраво-жовті шорти.

Зупинилася.

Оце так. Володар жовтих шортів. У п'ятницю?

Раніше я його цього дня тут не бачила. Може, теж вирішив змінити графік. Або життя сьогодні вирішило провести психологічний марафон не тільки для мене.

Я підійшла до своєї улюбленої доріжки, поставила пляшку з водою, підключила навушники й увімкнула музику.

Побігла.

Перші хвилини думки ще крутилися в голові. Артем. Його дурна ставка. Колишній чоловік. Алла. Діти.

Я додала швидкості.

Хвилин через двадцять думок стало менше. Ще через десять організм остаточно вирішив, що розбиратися з чужими проблемами він сьогодні не буде. У нього, бачте, є важливіші справи — дихати.

Я подивилася на годинник.

До закриття клубу залишалося не так багато.

Зал поступово порожнів. Люди розходилися, музика стала тихішою, а біля стійки адміністратора вже почали прибирати.

І тільки володар жовтих шортів продовжував бігти.

Я мимохідь глянула в його бік. Потім ще раз. Ну а що?

Я ж не могла роками ходити в один спортзал і не з'ясувати нарешті, як виглядає людина, чию спину знала краще, ніж обличчя.

Він явно бігав давно. Майка повністю промокла й прилипла до спини. Волосся намокло, кілька пасом вибилися на лоб.

Він поступово зменшив швидкість. Ще трохи. Зупинив доріжку.

Я теж чомусь перестала дивитися на свій годинник.

Чоловік узяв рушник, витер обличчя.

Я чекала.

Витер шию.

Я все ще чекала.

Перекинув рушник через плечі й почав розвертатися.

Спочатку боком.

Я вже приготувалася нарешті побачити його обличчя.

Він розвернувся повністю.

Наші погляди зустрілися.

Я перестала бігти. Точніше, хотіла перестати.

Мозок, очевидно, вирішив спочатку перевірити, наскільки добре я вмію падати на рівному місці.

— Доброго вечора, Іванно.

Я смикнулася. Нога мало не поїхала вперед, і я вчасно схопилася за поручні.

— Ви...

Чудово.

Прекрасний початок зустрічі.

Чоловік усміхнувся.

— Я.

Я витріщилася на нього.

— Ви що тут робите?

Він глянув на доріжку, потім знову на мене.

— Конкретно зараз? Бігав.

Я відчула, як до щік приливає тепло.

— Я мала на увазі...

— Я зрозумів.

Він засміявся.

— Якщо загалом, то тренуюся тут тричі на тиждень.

— Тричі?

— Так.

— Дивно.

— Що саме?

— Я вас раніше тут не помічала.

Він трохи примружився.

— А я вас помічав.

Я замовкла.

— Що?

— Вас.

— На біговій доріжці?

— Не тільки.

Я подивилася на нього уважніше.

Він усміхався спокійно, без тієї нахабної впевненості, яка була в Артема. Але в погляді все одно було щось таке, від чого мені стало ще тепліше.

— І давно?

— Досить.

— І ви нічого не казали?

— Хотів.

— То чому не сказали?

Він на секунду задумався.

— Напевно, не знав, чи варто.

— А тепер знаєте?

— Тепер уже пізно.

— Чому?

Він кивнув у бік університету, хоча університету тут, звісно, не було.

— Ви моя студентка.

Я засміялася.

— А-а-а. Тобто проблема в цьому?

— Боюся, що так.

— Оце ви правильно думаєте.

— На жаль.

Я усміхнулася.

Тепер усе складалося.

Мій викладач - Володар жовтих шортів.

І, виявляється, чоловік, який давно мене помічав. А я навіть не знала, що ці дві людини — одна й та сама.

Я раптом згадала, як кілька тижнів поспіль розглядала його зі спини.

Хотілося провалитися крізь підлогу.

Але, якщо вже бути чесною із собою, спина в нього була хороша. І не тільки спина.

Без окулярів він здавався зовсім іншим. В університеті я звикла бачити його в сорочці, штанах, піджаку. Стриманого, зібраного, серйозного.

А тут переді мною стояв високий чоловік у спортивній майці, зі скуйовдженим після бігу волоссям і синіми очима, які зараз явно сміялися.

Високий настільки, що я діставала йому приблизно до підборіддя. І тіло, яке я останні кілька тижнів знала переважно зі спини.

Картина вийшла...

Ну, скажімо так, дуже вдала.

Іванно. Ти взагалі-то заміжня.

Я ледь не пирхнула.

Ні. Вже не заміжня.

Але це зовсім не означало, що тепер можна розглядати викладача в спортивних шортах так, ніби я прийшла сюди не тренуватися, а на виставку.

Я відвела погляд.

— То ось хто власник жовтих шортів.

Він засміявся.

— Власник?

— Я вас так називала.

— Цікаво.

— Я ж не знала вашого імені.

— І як часто ви мене бачили?

Я замислилася.

— По середах.

Він підняв брову.

— Отже, ви мене теж помічали.

— Важко не помітити жовті шорти.

— Звичайно.

Його усмішка стала ширшою.

— Сподіваюся, тепер я не розчарував.

Я подивилася на нього.

— Я ще не визначилася.

Мені подобалося, що він не тиснув. Не сипав компліментами й не намагався негайно перетворити цю зустріч на побачення.

Ми ще трохи поговорили про тренування, університет і те, наскільки дивно побачити людину в зовсім іншій обстановці.

Потім розійшлися по роздягальнях.

Коли я вийшла, вже переодягнена, у залі майже нікого не залишилося.

Андрій Сергійович стояв біля виходу.

— Уже пізно, — сказав він. — Давайте підвезу вас додому.

Я усміхнулася.

— Дякую, але я вже доросла дівчинка. Навчилася справлятися сама.