Глава 10. Володар жовтих шортів

Я пішла на бігові доріжки. Мені потрібно бігти, без думок про сьогоднішній день. 

Я вже підходила до доріжок, коли побачила знайомі яскраво-жовті шорти.

Оце так. Володар жовтих шортів,  у п'ятницю?

Раніше я його по п’ятницях тут не бачила. Може, теж вирішив змінити графік, або життя сьогодні вирішило провести психологічний марафон не тільки для мене.

Я підійшла до своєї улюбленої доріжки, поставила пляшку з водою, підключила навушники й увімкнула музику.

Побігла.

Перші хвилини думки ще крутилися в голові: Артем і його дурна ставка, колишній чоловік,  Алла, діти.

Я додала швидкості.

Хвилин через двадцять думок стало менше. Ще через десять організм остаточно вирішив, що розбиратися з чужими проблемами він сьогодні не буде. У нього, є важливіша справа — дихати.

Глянула на годинник, до закриття клубу залишалося не так багато.

Зал поступово порожнів. Люди розходилися, музика стала тихішою, а біля стійки адміністратора вже почали прибирати.

І тільки володар жовтих шортів продовжував бігти.

Я мимохідь глянула в його бік. Ну а що? Ми не можемо роками ходити в один спортзал і не з'ясувати нарешті, як виглядає людина, чию спину знаю краще, ніж обличчя.

Він явно бігав давно. Майка повністю промокла й прилипла до спини. Волосся намокло, кілька пасом вибилися на лоб.

Він поступово зменшив швидкість, ще трохи, зупинив доріжку.

Я теж перестала дивитися на свій годинник і затамувала подих.

Чоловік узяв рушник, витер обличчя,  шию. Перекинув рушник через плечі й розвернувся.

Наші погляди зустрілися.

Я перестала бігти,  точніше, хотіла перестати, але мозок вирішив перевірити, наскільки добре я вмію падати на рівному місці.

— Доброго вечора, Іванно.

Від несподівіанки смикнулася, нога трохи поїхала вперед  і я вчасно схопилася за поручні.

— Ви..

Чоловік усміхнувся.

— Я.

Я дивилася  на нього в усі очі.

— Ви що тут робите?

Він глянув на доріжку і знову на мене.

— Конкретно зараз? Бігав.

— Я мала на увазі...

— Я зрозумів, — він засміявся, — якщо загалом, то тренуюся тут тричі на тиждень.

— Тричі?

— Так.

— Дивно. Я вас раніше тут не помічала.

Він трохи примружився.

— А я вас помічав.

Неочікувано, я навіть трохи розгубилась.

— Що?  На біговій доріжці?

— Не тільки.

Він усміхався спокійно, без тієї нахабної впевненості, яка була в Артема. Але в погляді все одно було щось таке, від чого мені стало ще тепліше.

— І давно?

— Досить.

— І ви нічого не казали?

— Хотів.

— То чому не сказали?

Він на секунду задумався.

— Напевно, не знав, чи варто.

— А тепер знаєте?

— Тепер уже пізно.

— Чому?

— Ви моя студентка.

— А-а-а. Тобто проблема в цьому?

— Боюся, що так.

— Оце ви правильно думаєте.

— На жаль.

Тепер усе складається. Мій викладач - Володар жовтих шортів.

І, виявляється, цей чоловік давно мене помічав, а я навіть не знала, що ці дві людини — одна й та сама.

Раптом згадала, як кілька тижнів поспіль розглядала його зі спини.

Боже, хочу провалитись крізь землю.

Але, якщо бути чесною з собою, спина в нього хороша, ну і не тільки спина.

Без окулярів він зовсім інший. В університеті я звикла бачити його в сорочці, штанах, піджаку.  Там він стриманий і серйозний.

А тут переді мною стоїть високий чоловік у спортивній майці, зі скуйовдженим після бігу волоссям і синіми очима, які зараз явно сміються.  Він високий настільки, що я дістаю йому приблизно до підборіддя.

Картина вийшла… Ну, скажімо так, дуже вдала.

Ти ж узагалі-то ще недавно була заміжня. Ні, вже ні. 

Але це зовсім не означає, що тепер можна розглядати викладача в спортивних шортах так, ніби я прийшла сюди не тренуватися, а на виставку.

Я відвела погляд.

— То ось хто власник жовтих шортів.

— Власник?

— Я вас так називала.

— Цікаво.

— Я ж не знала вашого імені.

— І як часто ви мене бачили?

Я замислилася.

— По середах.

Він підняв брову.

— Отже, ви мене теж помічали.

— Важко не помітити жовті шорти.

Його усмішка стала ширшою.

— Сподіваюся, я вас не розчарував.

— Я ще не визначилася.

Мені подобається, що він поводиться легко, не сипе компліментами й не намагається  перетворити цю зустріч на побачення.

Ми ще трохи поговорили про тренування, університет і те, наскільки дивно побачити людину в зовсім іншій обстановці. Потім розійшлися по роздягальнях.

Коли я вийшла, вже переодягнена, у залі майже нікого не залишилося. Андрій Сергійович стояв біля виходу.

— Уже пізно, — сказав він. — Давайте підвезу вас додому.

— Дякую, але я вже доросла дівчинка. Справлюся сама і я на машині.

— Тоді проведу до неї.

— Андрію Сергійовичу...

— Іванно, не сперечайтеся.

Ми разом вийшли з клубу, біля машини я зупинилася.

— Доброго вечора.

— Доброго вечора, Іванно.

Я сіла в машину, він відійшов убік.

Сьогодні я хотіла втекти від одного чоловіка, а натомість знайшла іншого. 

Я посміхнулась сама до себе, заводячи двигун. У понеділок в мене лекція з хімії.