Глава 9. День, який можна було скасувати

Я вийшла з університету з одним-єдиним бажанням — не зустріти Артема.

Бажано взагалі більше ніколи його не зустріти. Принаймні до понеділка. Бо якщо він зараз з’явиться переді мною зі своєю нахабною усмішкою, я не гарантую, що він не почне кукурікати вже сьогодні. Причому  разом з дружбаном.

Я йшла до машини й перебирала варіанти. Можна ігнорувати, або влаштувати сцену. Я знайду спосіб, щоб він таки закукурікав.

Але контрктного плану дій я так і не придумала. 

Сьогодні п’ятниця, попереду два дні без університету. Два дні, щоб охолонути, подумати й вирішити, що робити з цим молодим генієм.

Або не вирішувати і плисти за течією. Час сам підкаже, що робити. 

Сьогодні в мене по плану робота. Два групових тренування і знову моя черга закривати клуб.

Ще мене тішить, що діти на вихідні їдуть до свого тата. Мій колишній забере їх сьогодні й поверне в неділю ввечері.

Ми давно вже не чоловік і дружина. Друзями теж поки не стали. Думаю, для дружби, потрібно трохи більше часу, щоб усе переболіло, але батьками ми залишаємося.

В цьому питанні намагаємося нормально спілкуватися. Я не заважаю йому бути татом, він не заважає мені бути мамою.

Єдине — я намагаюся якомога менше перетинатися з ним особисто. Деякі люди, які розбивають тобі серце, ще довго залишаються небезпечними для нервової системи.

Я сіла в машину й поїхала до клубу.

Групові заняття пролетіли швидко. Музика, рахунок повторень, кілька невдоволених поглядів на десятому присіданні, звичайна п’ятниця.

Після тренування я нарешті сіла перепочити й дістала телефон. В непрочитаних висіло повідомлення від колишнього.

«Дітей забрав. Поверну в неділю ввечері».

Добре, це питання закрите, набрала у відповідь:

«Чим будете займатися?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«У суботу хочу познайомити їх з Аллою».

Я перечитала повідомлення. Раз, другий, для певності ще третій.

Аллою.

Звичайне жіноче ім’я, п’ять літер, але для мене воно звучить так, ніби хтось кинув камінь в груди.

Алла, та сама Алла. Жінка, з якою він мені зрадив.

Відклала телефон.

У залі ще залишалися люди. Хтось біг на доріжці, хтось працював із гантелями, біля рецепції чувся сміх.

Навколо все як завжди, а я сижу й дивлюсь в одну точку. Була впевнена, що вже пережила це — зраду, розлучення. Той день, коли дізналася правду. Перші тижні, коли прокидалася й не могла зрозуміти, як людина, з якою я прожила стільки років, раптом стала майже чужою.

Я сама подала на розлучення, поставила крапку. Не чекала, що він повернеться, не мріяла про наше возз’єднання. Не чекала біля вікна з табличкою «Коханий, я все пробачила».

Я почала жити далі — повільно, іноді боляче. Було дуже боляче, але я жила.

Думала, що найгірше вже позаду .

 Ага, розмріялася.

Бо одне діло знати, що в колишнього чоловіка є інша жінка і зовсім інше — отримати повідомлення:

«У суботу хочу познайомити дітей з Аллою».

Наче після всього цього він відкрив новий розділ, а я раптом побачила його не з нею, з моїми дітьми.

Алла на моїй кухні. Мій стіл, мої тарілки, мої діти. 

Я різко заплющила очі, в голову лізуть дурниці. Пальці самі набрали:

«Вона давно у вас?»

Я подивилась на написане. Стерла, набрала інше:

«Діти знають, хто вона?»

Знову стерла. Поклала телефон.

Ні,  не буду влаштовувати сцен, ревнувати. Не буду поводитися так, ніби він досі мій чоловік. Він вільний, я вільна, у кожного своє життя.

Подумки кивнула сама собі.

Дуже доросла позиція, йайже мудра. Ага, майже.

Бо через хвилину знову уявляла Аллу на своїй кухні.

Та ну тебе, Іванно…

Я потерла скроні, мені боляче, а ще я ревную. Оце найгірше.

Серйозно?

Я сама пішла від нього, сама закрила ці двері, не хочу його назад, тоді чому боляче?

Відповідь була неприємно проста — тому що це Алла. Жінка, через яку я дізналася, що мій шлюб був не таким, яким я його вважала. Вона назавжди стала частиною найгіршого періоду мого життя. Тепер вона мала познайомитися з моїми дітьми.

Телефон знову завібрував.

«Все нормально?»

Я довго дивлюся на екран. Він і сам розуміє, що нормально тут хіба температура повітря, але відповісти чесно я не могла. Тому написала:

«Так. Все добре. Гарних вам вихідних».

Відправила, відклала телефон і тільки тоді важко видихнула.

Думаю, колишній добре знає, що насправді не все добре, але я йому вдячна, що він знає, коли треба зупинитися й не продовжувати розмову.

Це і є один із  небагатьох дорослих вчинків, які ми тепер  можемо робити одне для одного. Не лізти туди, де ще болить.

Я глянула на годинник. До закриття клубу залишалася ще година.

День паскудний — спочатку Артем, тепер колишній,  а ще Алла.

Чоловічого контенту на сьогодні з мене вже досить. Я взагалі не хочу зараз ніяких чоловіків: ні молодих і нахабних,  ні колишніх, ні потенційних. Навіть тих, які випадково проходять повз. Чоловічий ліміт на сьогодні вичерпано.

Я відклала телефон.

Усередині все пульсує — злість, образа, ревнощі, неспокій. Енергія буквально потребує виходу. Отже, рішення очевидне.

Біг.

Оце зараз мені  потрібно — випустити пару, втомитися.

Біг завжди мене відволікає. Коли тіло працює, голові трохи складніше влаштовувати революцію.

Тільки я, доріжка і тиша. Я усміхнулася сама собі.

Ось. Так краще.

Ще година і ліжко. Без розмов, драм та чоловіків. Хочу вимкнутися.