Глава 9. День, який можна було скасувати

Я вийшла з університету з одним-єдиним бажанням — не зустріти Артема.

Бажано взагалі більше ніколи його не зустрічати. Принаймні до понеділка.

Бо якби він зараз з'явився переді мною зі своєю нахабною усмішкою, я не гарантувала б, що не змусила його кукурікати вже сьогодні.

Причому бажано разом із його дружбаном.

Я йшла до машини й подумки перебирала варіанти розвитку подій.

Перший — зробити вигляд, що нічого не сталося.

Другий — сказати Артему все, що я думаю про його парі.

Третій — змусити його програти.

Четвертий — змусити його кукурікати.

П'ятий...

П'ятий я поки не придумала. І це мене навіть трохи заспокоювало.

Сьогодні була п'ятниця. Попереду два дні без університету. Два дні, щоб охолонути, подумати й вирішити, що робити з цим молодим генієм.

Або не вирішувати. Можливо, просто плисти за течією.

Я вже давно зрозуміла: іноді життя саме приносить тобі потрібну відповідь. Щоправда, разом із проблемою, трьома додатковими питаннями й рахунком за комуналку.

Сьогодні в мене була робота. Два групових тренування. А потім я знову мала закривати клуб.

І знаєте, що мене особливо тішило? Діти на вихідні їхали до батька.

Мій колишній мав забрати їх сьогодні й повернути в неділю ввечері.

Ми давно вже не були чоловіком і дружиною. Друзями теж поки не стали. Для дружби, мабуть, потрібно трохи більше часу, щоб переболіло розлучення.

Але батьками ми залишилися. І в цьому питанні намагалися нормально спілкуватися.

Я не заважала йому бути татом, він не заважав мені бути мамою.

Єдине — я намагалася якомога менше перетинатися з ним особисто. Не тому, що хотіла помсти.

Просто деякі люди після того, як розбивають тобі серце, ще довго залишаються небезпечними для нервової системи.

Я сіла в машину й поїхала до клубу.

Групові заняття пролетіли швидко.

Музика, вправи, рахунок повторень, дівчата, які на десятому присіданні починали дивитися на мене так, ніби я особисто винна їм у всіх їхніх проблемах із вагою.

Звична п'ятниця.

Після тренування я нарешті сіла перепочити й дістала телефон. Було повідомлення від колишнього.

«Дітей забрав. Поверну в неділю ввечері».

Я усміхнулася.

Добре. Хоча б це питання закрите.

Набрала:

«Чим будете займатися?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«У суботу хочу познайомити їх з Аллою».

Я перечитала повідомлення. Один раз. Другий. Третій.

Аллою.

Звичайне жіноче ім'я. Чотири літери. Але для мене воно звучало так, ніби хтось кинув камінь просто посеред грудей.

Алла.

Та сама Алла. Жінка, з якою він мені зрадив.

Я відклала телефон. Подивилася перед собою.

У залі ще залишалися люди. Хтось біг на доріжці, хтось робив вправи з гантелями, хтось сміявся біля рецепції.

А я сиділа й дивилася в одну точку.

Мені здавалося, що я вже пережила це. Зраду. Розлучення. Той день, коли я дізналася правду.

Ті перші тижні, коли я прокидалася й не могла зрозуміти, як людина, з якою ти прожила стільки років, раптом стала майже чужою.

Я сама подала на розлучення. Сама поставила крапку.

Я не чекала, що він повернеться. Не мріяла про наше возз'єднання. Не сиділа біля вікна з табличкою «коханий, я все пробачила».

Я почала жити далі. Повільно. Іноді боляче. Іноді навіть дуже боляче. Але жила.

І чомусь мені здавалося, що найважче вже позаду.

Виявилося — ні.

Бо одне діло знати, що в колишнього чоловіка є інша жінка. І зовсім інше — дізнатися, що він збирається посадити її поруч із твоїми дітьми й сказати:

«Діти, знайомтеся. Це Алла».

Я стиснула телефон у руці.

Мені було боляче. І я ненавиділа це відчуття. Бо воно здавалося таким неправильним.

А ще були ревнощі.

Серйозно, Іванно?

Ти сама пішла від нього. Ти сама закрила ці двері. Ти не хочеш його назад. То чому тобі боляче?

Я знала відповідь.

Тому що це були не просто його стосунки. Це була Алла.

Жінка, через яку я дізналася, що мій шлюб був не таким, яким я його вважала. Жінка, яка стала частиною найгіршого періоду мого життя. І тепер вона мала познайомитися з моїми дітьми.

Я відкрила повідомлення ще раз. Пальці самі набрали: