Глава 8. Ставка на Богиню

Ну це я вирішила уникати Артема. У нього, очевидно, були протилежні плани.

Наступного дня я вийшла з аудиторії — Артем стояв у коридорі. Після наступної пари — знову Артем. Після третьої — сюрприз. Артем.

У якийсь момент я вже почала підозрювати, що він не студент, а частина інтер’єру університету.

Може, його встановили тут разом із батареями?

Але найдивніше було інше. Він чудово вловлював мій настрій. Якщо я виходила з аудиторії втомлена, він не ліз із черговою пропозицією побачення.

— Важкий день?

— Так.

— Шоколадка?

— Шоколадка.

— Обійми?

— Не нахабній.

— Я просто перевірив межі.

— Перевіряй краще межі дозволеного прогулу.

Він сміявся.

Одного разу після лекції я вийшла настільки виснажена, що навіть не мала сил його послати.

Артем простягнув мені стаканчик.

— Тримай.

— Що це?

— Кава.

— Звідки ти знаєш, що я хочу кави?

— Ти дивишся на людей так, ніби зараз вип’єш їх разом із кров’ю.

Я забрала стаканчик.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Але це не означає, що ти мені подобаєшся.

— Я знаю.

— І побачення не буде.

— Знаю.

— І на «ти» я ще не переходила.

— Це теж знаю.

Я примружилася.

— Ти взагалі щось не знаєш?

— Хімію.

— А вчишся на хімічному факультеті?

— Саме тому й страждаю.

Я засміялася.

От зараза.

З ним було легко. Настільки легко, що я поступово почала звикати до його постійної присутності.

Романтичні стосунки? Ні. Навіть не розглядала.

А от дружити… Можливо.

Тим більше Артем виявився не таким дурним, як спочатку мені здалося.

Наприклад, після математики я вийшла з аудиторії з обличчям людини, яка щойно втратила віру в людство, цифри й власний інтелект.

Артем одразу це помітив.

— Що сталося?

— Математика.

— Зрозуміло.

— Ні, не зрозуміло.

— Що саме не зрозуміло?

— Все.

— Це багато.

— Дуже.

— Можу допомогти.

Я глянула на нього.

— Ти?

— Я.

— Ти взагалі хто?

— Відмінник.

— Ти?

— Чому всі так дивуються?

— Бо ти справляєш враження людини, яка в університеті більше часу проводить у коридорі, ніж в аудиторії.

— Це не заважає мені добре вчитися.

— Хм.

— Я серйозно. Можу позайматися з тобою.

— Ти зараз пропонуєш мені репетиторство?

— Так.

— Себе?

— Себе.

Я похитала головою.

— Це звучить як дуже хитрий спосіб затягнути мене на побачення.

— Можемо назвати це академічним побаченням.

— Ні.

— Академічною зустріччю.

— Ні.

— Консультацією.

— Оце вже нормально.

— А потім кава.

— Оце вже знову підозріло.

Він засміявся.

— Ти складна.

— Я просто добре читаю дрібний шрифт.

— До речі, українську можеш іноді пропускати.

Я аж зупинилася.

— Що?

— Викладач нормально ставиться до пропусків.

— Звідки така інформація?

Артем усміхнувся.

— Ну, все-таки до шостого курсу я якось довчився.

— І як воно працює?

Він нахилився до мене й тихо сказав:

— Пляшка коньяку.

Я витріщилася на нього.

— Що?!

— Кажу, викладач дуже гарно закриває очі на пропуски, якщо на столі з’являється пляшка коньяку.

— Артеме!

— Що?

— Я прийшла сюди вчитися.

— Я просто ділюся корисною інформацією.

— Ти зараз розповів це жінці, яка має двох дітей.

— І?

— І тепер я точно знаю, чому молодь треба контролювати.

— Я вже повнолітній.

— Це не заважає тобі бути молоддю.

Він усміхнувся.

— Мені подобається, коли ти мене виховуєш.

— Не звикай.

Тоді я ще думала, що непогано його розкусила.

Що Артем — просто нахабний студент, якому сподобалася старша жінка.

Фліртує. Жартує. Намагається мене вразити.

А я час від часу дозволяю йому це робити, бо, якщо чесно, увага приємна.

Може, з нього й справді вийде непоганий друг.

Наївна.

Бо через кілька хвилин я сиділа в кабінці чоловічого туалету й слухала розмову трьох малолітніх ідіотів.

Інакше їх назвати я не могла.

Як я там опинилася?

Дуже просто.

На лабораторній з хімії я примудрилася розлити реактив. Нічого страшного не сталося, але руки треба було терміново вимити.

Поряд із лабораторією був чоловічий туалет.

Жіночий — поверхом вище.

А після кількох днів у цьому університетському лабіринті я вже знала: якщо піду шукати жіночий, то знайду його десь після того, як реактив намертво приклеїть мені долоні до пальців.

Тому вирішила скористатися чоловічим.

Логіка була залізна: під час пари там, напевно, нікого не буде.

Майже помила руки, коли почула, як відчинилися двері.

І в ту саму секунду чомусь забула, що мені тридцять п’ять. Що я доросла жінка. Що взагалі-то мені нема чого соромитися.

І зробила єдине, що спало на думку.

Сховалася в кабінці.

Блискуче, Іванно.

Через кілька секунд зайшли хлопці.

Спочатку я почула двох.

— Та відкривай вікно.

— Сам відкрий.

— Ти відкривай, я сигарети дістану.

Я заплющила очі.

Чудово.

Вікно таки відкрили. Хтось запалив сигарету.

Я зрозуміла, що швидко вони не підуть.

Довелося сидіти тихо.

Спочатку говорили про якусь машину. Потім про викладача. Потім тема плавно перемістилася на дівчат.

— Цього року першокурсниць більше, — сказав один.

— І нормальні такі, — відповів другий.

— Є кілька дуже навіть.

Я слухала одним вухом. Поки не почула:

— Є й цікавенькі.

— Які?