Глава 7. Суцільна хімія

Наступного дня я прокинулася з твердим наміром не запізнитися.

Після вчорашнього ранкового забігу на виживання я зробила висновки.

Поставила три будильники. Перший — звичайний. Другий — через п'ять хвилин. Третій — через десять.

Тому сьогодні я прокинулася ще до першого. Лежала в ліжку й дивилася в стелю.

— Бачиш, Іванно, — сказала я сама собі, — ти можеш бути організованою жінкою.

За стіною щось гупнуло.

— Мам!

Я заплющила очі.

— Забираю свої слова назад.

День починався.

Сьогодні в університеті на мене чекала суцільна хімія. Лекція. Лабораторні. Знову лабораторні. І все це вів один викладач — Андрій Сергійович.

Я вперше побачила його ще на першій лекції, але тоді особливо не звернула уваги. Сьогодні ж мала провести з ним практично весь день, тому вже через годину знала про цю людину більше, ніж хотіла знати про деяких своїх знайомих.

Андрій Сергійович любив хімію. Не просто знав предмет. Він ним жив. Це було видно.

Він говорив легко, без тієї викладацької інтонації, від якої через десять хвилин починаєш розглядати стелю й думати, чи можна непомітно вийти через вікно.

Він пояснював складні речі так, що вони раптом переставали бути складними.

А ще в нього був голос. Хороший голос. Глибокий, спокійний. Такий, який хочеться слухати.

Я навіть спіймала себе на тому, що в якийсь момент перестала записувати й просто слухала.

Господи, Іванно. Ти прийшла сюди отримувати освіту. Не голоси слухати.

Я швидко опустила очі в зошит.

Хімія. Формули. Реакції.

Нормальна студентка. Зосереджена. Серйозна. Доросла.

Тільки от голос Андрія Сергійовича все одно чомусь просочувався крізь усі мої спроби бути серйозною.

Мій час між парами був заповнений Артемом. Він був першим кого я побачила в університеті.

Він стояв біля входу в корпус і виглядав так, ніби спеціально чекав саме на мене.

Побачивши мене, усміхнувся.

— Доброго ранку, Богиня.

Я зупинилася.

І, попри все своє бажання не заохочувати цього хлопця, не могла не визнати: звертатися до мене так було приємно.

Особливо після розлучення.

Після того, як твій колишній чоловік зрадив тебе, почути від молодого симпатичного хлопця, що ти — Богиня, це приблизно як отримати безкоштовний десерт після невдалого обіду.

Трохи непотрібно. Але дуже приємно.

— Доброго ранку, Артеме.

— Я скучив.

Я подивилася на нього.

— Уже?

— А що? Не можна?

— Можна. Просто ми бачилися аж цілих... — я подивилася на годинник, — двадцять чотири години тому.

— Для мене це довго.

— Ой, Артеме. Тобі двадцять два. У тебе попереду ще стільки життя, а ти вже страждаєш за жінкою.

— За конкретною жінкою.

— Це я вже зрозуміла.

— І що ти з цим будеш робити?

— Нічого.

Моя відповідь Артема здивувала, він навіть брови припідняв. А він кумедно виглядає, треба частіше його дивувати.

— Чому?

— Бо я доросла жінка й у мене є досвід.

— А в мене є ентузіазм.

— Ентузіазм — це добре. Його можна використати для навчання.

— А я думав, для побачень.

— Бачиш, як ти швидко з'їхав з навчання на побачення? Саме тому я й не дозволяю тобі думати самостійно.

— То ти дозволиш мені думати під твоїм контролем?

— Не спокушайся. Я й так виховую двох дітей. Третього студента мені точно не треба.

Артем засміявся.

— Ти мене вже записала в діти?

— Поки що в категорію «потребує нагляду».

— А можна перейти в іншу категорію?

— Можна.

— Яку?

— «Не чіпати. Власниця забере трохи згодом».

Він розсміявся.

— Мені подобається.

— Що саме?

— Ти.

Я похитала головою.

— З тобою явно щось не так.

— А ти все одно зі мною розмовляєш.

— Це тимчасова слабкість.

— Я можу нею скористатися.

— Саме цього я й боюся.

— Не бійся, Богиня. Я обережно.