Глава 7. Суцільна хімія

Наступного дня я прокинулася з твердим наміром не запізнитися. Після вчорашнього ранкового забігу на виживання я зробила висновки.

Поставила три будильники. Перший звичайний,  другий  через п’ять хвилин, третій  ще через десять.

Тому сьогодні прокинулася ще до першого. Лежала в ліжку й дивилася в стелю.

— Бачиш, Іванно, — сказала я сама собі, — ти можеш бути організованою жінкою.

За стіною щось гупнуло.

— Мам!

Я заплющила очі.

— Забираю свої слова назад.

День починався.

Сьогодні в університеті на мене чекала суцільна хімія. Лекція, лабораторні, знову лабораторні. І все це вів один викладач — Андрій Сергійович.

На першій лекції я його вже бачила, але тоді якось не придивлялася. Сьогодні ж мала провести з ним практично весь день, тому вже за першу годину склала про нього думку.

Андрій Сергійович любив хімію, це було видно.

Він не лише знає предмет — він ним живе. Говорить легко, без тієї викладацької інтонації, після якої через десять хвилин починаєш розглядати стелю й думати, чи можна непомітно вийти через вікно.

Складні речі він пояснює так, що вони щвидко стають зрозумілими.

А ще його голос: глибокий, спокійний. Його хочеться слухати.

У якийсь момент я навіть перестала записувати, тільки слухала.

Господи, Іванно. Ти прийшла сюди отримувати освіту, не голоси слухати.

Я швидко опустила очі в зошит. Хімія: формули та реакції.

Нормальна студентка - зосереджена та серйозна.

Тільки голос Андрія Сергійовича все одно  просочувався крізь усі мої спроби бути серйозною.

Мій час між парами заповнив Артем. Він стояв біля входу в корпус і виглядав так, ніби справді чекав на мене. Побачивши мене, усміхнувся.

— Доброго ранку, Богиня.

Попри все своє бажання не заохочувати цього хлопця, маю визнати: чути таке приємно, особливо після розлучення.

Після зради колишнього, почути від молодого симпатичного хлопця, що ти — Богиня, це приблизно як отримати безкоштовний десерт після невдалого обіду.

— Доброго ранку, Артеме.

— Я скучив.

Я глянула на нього.

— Уже?

— А що? Не можна?

— Можна,  але ми бачилися аж цілих… — я глянула на годинник, — двадцять чотири години тому.

— Для мене це довго.

— Ой, Артеме. Тобі двадцять два. У тебе попереду ще стільки життя, а ти вже страждаєш за жінкою.

— За конкретною жінкою.

— Це я вже зрозуміла.

— І що ти з цим будеш робити?

— Нічого.

Моя відповідь його, схоже, здивувала. Він навіть брови підняв.

— Чому?

— Бо я доросла жінка й у мене є досвід.

— А в мене є ентузіазм.

— Ентузіазм — це добре. Його можна використати для навчання.

— А я думав, для побачень.

— Бачиш, як ти швидко з’їхав з навчання на побачення? Тому я й не дозволяю тобі думати самостійно.

— То ти дозволиш мені думати під твоїм контролем?

— Не спокушайся. Я й так виховую двох дітей. Третього студента мені точно не треба.

Артем засміявся.

— Ти мене вже записала в діти?

— Поки що в категорію «потребує нагляду».

— А можна перейти в іншу категорію?

— Можна.

— Яку?

— «Не чіпати. Власниця забере трохи згодом».

— Мені подобається.

— Що саме?

— Ти.

Я похитала головою.

— З тобою явно щось не так.

— А ти все одно зі мною розмовляєш.

— Це тимчасова слабкість.

— Я можу нею скористатися.

— Цього я й боюся.

— Не бійся, Богиня. Я обережно.

Я глянула на нього.

— Оце зараз прозвучало так, що я взагалі не впевнена, чи хочу знати, про що ти говориш.

— Я теж не впевнений.

Оце вже було чесно.

Ми якраз дійшли до моєї аудиторії. Продзвенів дзвінок.

— От і чудово. А тепер час вчитися.

Пара пройшла швидко. Було цікаво, я навіть не помітила, як продзвенів дзвінок.

Я зібрала речі й вийшла в коридор, подумки плануючи наступні кілька хвилин: знайти потрібний кабінет, дійти до нього, сісти й хоч хвилинку посидіти в тиші.

Не встигла зробити й десяти кроків, як почула:

— Богиня!

Ні.

Повільно повернула голову. Артем стоїть біля стіни, засунувши руки в кишені, і виглядає так, ніби тут і народився.

— Ви що тут робите?

— Чекаю тебе.

— Навіщо?

— Провести.

— Куди?

— На наступну пару.

— Артеме, я вже третій день в університеті. Я знаю, куди мені йти.

— Справді?

— Так.

— А якщо заблукаєш?

— Тоді заплачу студентам за пошукову операцію.

— Можна я буду керувати пошуковою групою?

— Ні.

— Шкода.

Він рушив поруч зі мною. Кілька секунд я мовчала, але цікавість перемогла.

— Ти взагалі навчаєшся?

— Аякже.

— А коли?

— На парах.

— На яких?

— На своїх.

— Цікаво. Бо складається враження, що ти навчаєшся тільки в коридорі.

— Ну,  мої коридорні заняття найцікавіші.

— І що ж ти тут вивчаєш?

— Тебе.

— Це дуже складний предмет.

— Я готовий до труднощів. Навіть залік готовий здати. Сподіваюся, ти прийматимеш.

— Навіть не мрій.

Ми дійшли до аудиторії. Артем зупинився біля дверей.

— Може, сьогодні після пар у кіно?

— Ні.

— Навіть не подумаєш?

— Я вже подумала. Ні.

— А чому?

— У мене своє кіно.

— Яке?

— Дуже цікаве.

— Комедія?

— Скоріше драма.

— Про що?

— Про матір двох дітей, яка намагається вижити після робочого дня.

— І хто там головний герой?

— Я.

— А головний чоловічий персонаж?

— Мій син.

— Я вже ревную.

— Не переживай. Йому десять.

Артем засміявся.

— То що там за кіно?

— Цілий серіал.