Глава 6. Йога і чужі історії

— Юля?

Я навіть озирнулася, ніби в залі могла бути ще одна Юля.

Але ні. Переді мною стояла саме моя одногрупниця — у спортивних легінсах, із хвостиком і величезною пляшкою води.

— Іванно? — вона теж виглядала здивованою. — Ви тут працюєте?

— Ага. Вдень я студентка, а ввечері — людина, яка змушує інших добровільно страждати на килимках.

Юля засміялася.

— Тепер зрозуміло, чому ви така спортивна.

— А я думала, що це через важке життя.

Ми одночасно усміхнулися.

Я провела її до залу для групових занять. Усередині пахло деревом, лавандою й новими килимками. Це був мій улюблений зал у клубі. Тут люди не намагалися підняти сто кілограмів і довести всім свою силу. Тут вони приходили вчитися дихати.

Хоча іноді й це виявлялося важче за штангу.

— Ти давно займаєшся йогою? — запитала я, розкладаючи килимки.

— Сьогодні вперше.

— Ого. І одразу індивідуальне заняття?

— Це тато подарував мені абонемент.

Я підняла голову.

— Справді?

— Так. Він сам ходить у цей клуб уже давно. Каже, що йога мені точно не завадить після університету.

— Розумний тато.

— Дуже.

Мені чомусь стало цікаво. До цього моменту я знала про Юлю зовсім небагато. Вихована, дотепна, розумна. І все.

— Добре, тоді почнемо з дихання. А вже потім будемо героїчно зав'язуватися у вузлики.

— Я вже боюся.

— Правильно. Страх — перший крок до гарної розтяжки.

Через двадцять хвилин Юля вже сміялася, намагаючись втримати рівновагу в позі дерева.

— Іванно, моє дерево зараз впаде.

— Не переживай. У лісі теж не всі дерева ідеальні.

— Моє схоже на березу після буревію.

— Головне — не на кактус.

Юля засміялася й нарешті втримала баланс.

Мені подобалися такі тренування.

Людина приходить скута, трохи соромиться, а за годину вже сміється й забуває, що взагалі боялася.

Мабуть, тому я й люблю свою роботу.

Під кінець заняття ми сіли на килимки, щоб трохи відпочити.

— Ви завжди така весела? — запитала Юля.

— Ні. Інколи я роблю домашки з сином.

Вона знову розсміялася.

— Знаєте, мені з вами дуже легко.

— Це небезпечно. Ще трохи — і почнеш приходити не тільки на йогу, а й просто поговорити. А в університеті нас розсадить викладач по різним партам.

— Можливо.

Я відпила води й раптом зрозуміла, що майже нічого про неї не знаю.

— Юлю, можна особисте питання?

— Можна.

— Я вже двічі чула про твого тата. Але чому ти ніколи не розповідаєш про маму?

Усмішка на її обличчі стала тихішою. Вона кілька секунд мовчала.

— Бо її немає.

Я завмерла.

— Вибач...

— Нічого, — спокійно сказала Юля. — Коли мені було десять, батьки потрапили в аварію.

У залі стало дивно тихо. Навіть кондиціонер, здавалося, почав шуміти обережніше.

— Мама загинула на місці, — продовжила вона. — А тато... лікарі взагалі не були впевнені, що він ходитиме.

Я повільно поставила пляшку на підлогу.

— Господи...

— У нього була дуже серйозна травма хребта. Потім кілька операцій, довга реабілітація... Зараз усе добре, але лікарі сказали, що якщо перестане займатися, можуть повернутися болі й проблеми зі спиною.

Я мовчала.

Тепер слова «тато подарував абонемент» звучали зовсім інакше.

— Тому він постійно тренується, — усміхнулася Юля. — Каже, що спорт для нього вже не хобі, а технічне обслуговування організму.

Я не втрималася.

— Дуже чоловіча фраза.

— Це ще м'який варіант. Він іноді каже, що мастить суглоби, як старий велосипед.

Я засміялася.

— Уже люблю почуття гумору твого тата.

— Він справді класний.

У голосі Юлі було стільки тепла, що я мимоволі усміхнулася.

— Ви дуже близькі?

— Дуже. Нас, по суті, завжди було двоє. Після аварії ми якось навчилися все робити разом.

— Це відчувається.

— Він навіть зі мною домашку з хімії робив у школі.