Глава 6. Йога і чужі історії

— Юля?

Я навіть озирнулася, ніби в залі могла бути ще одна Юля. Але ні.

Переді мною стоїть моя одногрупниця — у спортивних легінсах, із хвостиком і величезною пляшкою води.

— Іванно? — вона теж виглядає здивованою. — Ви тут працюєте?

— Ага. Вдень я студентка, а ввечері — людина, яка змушує інших добровільно страждати на килимках.

— Тепер зрозуміло, чому ви така спортивна.

— А я думала, це через важке життя.

Ми одночасно усміхнулися.

 Усередині зали пахне деревом, лавандою й новими килимками. Це мій улюблений зал у клубі. Тут люди не намагаються підняти сто кілограмів і довести всім свою силу. Сюди приходять вчитися дихати. Іноді це виявляється складніше за штангу.

— Ти давно займаєшся йогою? — запитала я, розкладаючи килимки.

— Сьогодні вперше.

— Ого, і одразу індивідуальне заняття?

— Це тато подарував мені абонемент.

— Справді?

— Так. Він сам ходить у цей клуб уже пару місяців. Каже, що йога мені точно не завадить після університету.

— Розумний тато.

Виявляється я знаю про Юлю зовсім небагато.

— Добре, тоді почнемо з дихання. А вже трохи пізніше будемо героїчно зав'язуватися у вузлики.

— Я вже боюся.

— Правильно, страх — перший крок до гарної розтяжки.

Через двадцять хвилин Юля вже сміялася, намагаючись втримати рівновагу в позі дерева.

— Іванно, моє дерево зараз впаде.

— Не переживай, у лісі теж не всі дерева ідеальні.

— Моє схоже на березу після буревію.

— Головне — не на кактус.

Юля засміялася й нарешті втримала баланс.

Мені подобаються такі тренування. Людина приходить скута, трохи соромиться, а за годину вже сміється й забуває, що взагалі боялася.

За це я люблю свою роботу.

Під кінець заняття ми сиділи на килимку відпочивали.

— Ви завжди така весела? — запитала Юля.

— Ні. Інколи я роблю домашки з сином.

Вона знову розсміялася.

— Знаєте, мені з вами дуже легко.

— Це приємно чути. Ще трохи — і почнеш приходити не тільки на йогу, а й просто поговорити. А в університеті нас розсадить викладач по різних партах.  Юлю, можна особисте питання?

— Можна.

— Я вже двічі чула про твого тата. Але чому ти ніколи не розповідаєш про маму?

Усмішка на її обличчі стала тихішою. Кілька секунд вона мовчала.

— Бо її немає.

Я не одразу знайшла, що відповісти.

— Вибач...

— Нічого.

Юля говорила спокійно, без драматичних інтонацій.

— Коли мені було десять, батьки потрапили в аварію. Мама загинула на місці, — продовжила вона. — А тато... лікарі взагалі не були впевнені, що він ходитиме.

— Господи...

— У нього була дуже серйозна травма хребта. Він мав кілька операцій, довго проходив реабілітацію... Зараз усе добре, але лікарі сказали, що якщо постійно не займатися, можуть повернутися болі й проблеми зі спиною.

Тепер слова «тато подарував абонемент» звучать зовсім інакше.

— Тому він постійно тренується, — Юля трохи усміхнулася. — Каже, що спорт для нього вже не хобі, а технічне обслуговування організму.

Я не втрималася від усмішки.

— Дуже чоловіча фраза.

— Це ще м'який варіант. Він іноді каже, що мастить суглоби, як старий велосипед.

— Уже люблю почуття гумору твого тата.

— Він справді класний.

— Ви дуже близькі?

— Дуже. Нас, по суті, завжди було двоє. Після аварії ми якось навчилися все робити разом.

— Це відчувається.

— Він навіть зі мною домашку з хімії робив у школі.

— О, тепер зрозуміло, чому ти така спокійна на лабораторних.

— Та ні, я теж боюся підірвати колбу.

— Це вже об'єднує нас.

Ми трохи помовчали.

— А ви давно живете тут? — запитала я.

— Ні. Переїхали лише кілька місяців тому. Тато сказав, що якщо вже я вступила сюди, то нема сенсу щодня їздити через усе місто. Знайшли квартиру неподалік університету. А цей клуб найближчий до нашого дому.

— То ми майже сусіди. Я теж живу недалеко.

— Виходить, так.

— Твій тато практичний чоловік.

— Дуже.

— І гарний тато.

— Найкращий.

— А чому ти взагалі обрала хімію? — запитала я.

— Якщо чесно?

— У нас сьогодні день чесності.

— Особливо не замислювалася.

Я здивовано засміялася.

— Серйозно?

— Так. Тато все життя працює з хімією. У нас удома постійно були якісь колби, реактиви, дивні книжки... Я виросла з думкою, що це нормально.

— Тобто ти вступила за інерцією?

— Можна сказати й так.

— От тепер я точно знаю, у кого списуватиму.

Юля округлила очі.

— У мене?

— Ні. У твого тата.

— Думаю, він буде проти.

— А от це ми ще перевіримо.

Ми одночасно піднялися з килимків.

— Дякую за тренування, — сказала вона. — Я тепер розумію, чому сюди всі ходять.

— Через мене?

— Через атмосферу.

— Це дипломатична відповідь.

— Це правда.

Ми вийшли в коридор. Юля вже застібала куртку, коли я почула знайомий голос адміністраторки.

— Іванно! Можеш на хвилинку?

— Зараз!

Я повернулася до Юлі.

— Біжи додому. Я знаю адміністраторів. Їхнє «на хвилинку» легко перетворюється на пів години.

— До завтра в університеті?

— Якщо я знову не загублю аудиторію.

— Я вас знайду.

— Домовилися.

Юля помахала рукою й рушила до виходу. Я ще кілька секунд дивилася їй услід.

Дивна все-таки штука — життя… Схоже, поруч з’явився хтось дуже свій. 

— Іванно! — знову покликала адміністраторка.

— Уже йду!

Я зітхнула й попрямувала до рецепції.