Глава 5. Жовті шорти

Після університету я поїхала на роботу.

Так, я ще не встигла звикнути до статусу студентки, як уже доводилося повертатися до статусу людини, яка заробляє гроші.

Мій спортивний клуб знаходився  недалеко від дому.

Сьогодні в мене було два індивідуальних тренування, а ще я була черговим тренером. Це означало, що ввечері саме мені належало урочисто закрити клуб, переконатися, що всі розійшлися, тренажери не втекли, а працівники не залишилися ночувати в роздягальні.

Тричі на тиждень я працювала фітнес-тренером. Іноді мені здається, що я знаю про людське тіло більше, ніж про власне життя.

А починалося все досить прозаїчно.

Після народження Максима я подивилася на себе в дзеркало й зрозуміла, що вагітність залишила після себе не тільки дитину, а й двадцять зайвих кілограмів.

Двадцять. 

Не два.

Не «ой, щось трохи набрала».

Двадцять.

Я тоді навіть не знала, що це можливо.

Зате дуже добре знала, що грошей на персонального тренера в мене немає. Тому я стала тренером сама собі.

Спочатку просто приходила в зал і робила те, що вважала правильним. Потім почала придивлятися до інших. 

Ось тренер показує клієнтці вправу. Я дивлюся. Запам'ятовую. Повертаюся додому. Гуглю. Наступного дня роблю сама.

Потім читаю ще. Потім ще. Потім виявляється, що існують майстер-класи для тренерів. Потім ще якісь навчання.

За рік я повернула собі форму. А потім я раптом зрозуміла, що можу не просто тренуватися сама, а й допомагати іншим.

Мамочки, з якими ми разом гуляли з дітьми, дивилися на мене так, ніби я щойно виграла конкурс «Міс Всесвіт після декрету».

— Іванно, а як ти це зробила?

— Спорт.

— А можна з тобою?

— Можна.

Так у мене з'явилася перша група. Потім клуб помітив мої тренування й запропонував мені роботу. І ось уже майже десять років я тут.

Десять років.

За цей час я встигла вивчити кожен куточок клубу. Я знаю, де скрипить третя шафка в роздягальні.

Знаю, який тренажер потрібно трохи підштовхнути, щоб він перестав видавати звук, схожий на передсмертний стогін.

Знаю, хто приходить займатися виключно в понеділок, бо з понеділка всі починають нове життя. А в середу вже закінчують.

Знаю багатьох відвідувачів. Деяких — в обличчя. Деяких — за голосом. А декого...

За фігурою. І це не жарт.

Якщо перетинаєшся регулярно з людиною на тренажерах, ти починаєш впізнавати її навіть тоді, коли бачиш тільки спину.

Наприклад, чоловіка в жовтих шортах. Я знала його саме так.

Жовті шорти. Дуже яскраві. Настільки, що їх неможливо було не помітити.

Особливо по середах. Чомусь саме по середах наші тренування збігалися в часі. Я приходила на свою улюблену бігову доріжку. Він уже був там, щоразу на одній і тій самій, схоже і у нього була улюблена. 

Я бігла. Він біг. Я пришвидшувалася. Він теж.

Я вже пару місяців спостерігаю ці жовті шорти перед собою на біговій доріжці.  І сьогодні я знову побачила їх.

Жовті шорти. І чоловіка, якому вони належали.

Я стала на доріжку позаду нього й натиснула старт. Знаєте, ми вже стали такими знайомими, що я навіть подумки віталась “о, привіт жовті шорти”. 

Чесно кажучи, спочатку я дивилася просто перед собою. А потім...

Ну добре. Потім почала дивитися на нього. Точніше, на його спину. І я мала сказати, що спина була варта того, щоб на неї дивитися.

Ззаду чоловік був привабливий. За цей час я встигла його розглянути і вивчити досконало. Спостереження за ним робилло мій біг приємнішим.

Він мав красиву спортивну фігуру, але не перекачений. Не з тих чоловіків, які виглядають так, ніби можуть підняти холодильник однією рукою й потім ще поскаржитися, що холодильник легенький.

Ні.

У нього була просто дуже хороша форма. Міцні ноги. Широкі плечі. І майка, яка, на мою думку, приховувала значно цікавішу картину.

Я не знала його обличчя. За ці декілька місяців — жодного разу. Ми завжди опинялися один за одним.

Він попереду. Я позаду. І все.

Це вже навіть починало нагадувати якийсь дивний серіал.

«Жовті шорти: чоловік без обличчя».

Можна було б зняти три сезони.

Я посміхнулася сама собі.

Після розлучення я раптом виявила, що мені подобається дивитися на красивих чоловіків. Не в сенсі «терміново хочу заміж».

Ні.

Просто очі теж мають право на задоволення. Мій колишній чоловік особливо за собою не стежив. Йому було комфортно залишатися таким, яким він був.

А я останні роки все більше розуміла, що мені подобаються чоловіки, які піклуються про себе. Спортивні. Доглянуті. Енергійні.

Ну і бажано без звички зраджувати дружинам. Це, як виявилося, теж важлива характеристика.

Я подивилася на чоловіка попереду. Цікаво, яке в нього обличчя? Може, страшне. Або дурне. Або він взагалі схожий на жабу. Таке теж трапляється. Тіло — Бог дав. Обличчя — лотерея. Хоча...

Можна було б одного разу пройти перед його доріжкою. Ніби випадково. Зробити вигляд, що мені потрібно щось взяти. І нарешті подивитися.

Я вже майже переконала себе, що це абсолютно нормальна і професійна поведінка...

— Іванно!

Я мало не підскочила на доріжці. Обернулася.

Адміністратор стояла біля входу.

— Так?

— Там нова клієнтка. Індивідуальне тренування з йоги. Ти сьогодні чергова, пам'ятаєш?

Звичайно, пам'ятала. Просто мозок на кілька хвилин вирішив зайнятися важливішими питаннями. Наприклад, дослідженням чоловічої спини.

Я зупинила доріжку. Кинула останній погляд на жовті шорти.

“До наступної середи”.

Доведеться залишити таємницю нерозкритою.

Поки що.

Я зійшла з доріжки.

— Іване, — сказала адміністраторка, — клієнтка чекає в залі.

— Уже йду.

Я взяла рушник і пляшку води.