Глава 5. Жовті шорти

Після університету я поїхала на роботу.

Так,  ще не встигла звикнути до статусу студентки, як уже довелося повертатися до статусу людини, яка заробляє гроші.

Мій спортивний клуб знаходиться недалеко від дому, що дуже зручно. Особливо в ті дні, коли університет закінчується пізніше, ніж моє терпіння.

Сьогодні в мене два індивідуальних тренування, а ще я черговий тренер. Це означає, що ввечері мені належить урочисто закрити клуб: переконатися, що всі розійшлися, тренажери не втекли, а працівники не залишилися ночувати в роздягальні

Тричі на тиждень я працюю фітнес-тренером.

 Іноді мені здається, що про людське тіло я знаю більше, ніж про власне життя.

Починалося все досить прозаїчно.  Після народження Максима я подивилася на себе в дзеркало й зрозуміла, що вагітність залишила після себе не тільки дитину, а й двадцять зайвих кілограмів.

Двадцять, не два. Я декілька разів перезважувалась, бо думала, що ваги вийшли з ладу, але нажаль ні.

Я тоді навіть не знала, що таке можливо. Зате дуже добре знала, що грошей на персонального тренера в мене немає. Тому я стала тренером сама собі.

Спочатку приходила в зал і робила те, що вважала правильним. Згодом почала придивлятися до інших.

Тренер показував клієнтці вправу — я дивилася, запам'ятовувала, повернувшись додому -  гуглила. Наступного дня пробувала на собі. 

Читала багато різної літератури. А далі виявила, що існують майстер-класи для тренерів, навчання, курси.

Одним словом, я поступово втягнулася. За рік повернула собі форму.

В якийсь момент я зрозуміла, що можу не лише тренуватися сама, а й допомагати іншим.

Мамочки, з якими я разом гуляла з дітьми, дивилися на мене так, ніби я виграла конкурс «Міс Всесвіт в декреті».

— Іванно, а як ти це зробила?

— Спорт.

— А можна з тобою?

— Можна.

Так у мене з'явилася перша група. Коли в клубі помітили мої тренування, то запропонували мені роботу. І ось уже майже десять років я тут.

Десять років — достатній термін, щоб вивчити кожен куточок клубу. Я знаю, де скрипить третя шафка в роздягальні, який тренажер потрібно трохи підштовхнути, щоб він перестав видавати звук, схожий на передсмертний стогін. Без проблем впізнаю в нових клієнтах тих, хто з понеділка починає нове життя, а в середу вже закінчує.

Знайома з багатьма відвідувачами, декого  знаю в обличчя або за голосом. А є дехто, кого знаю  … за  фігурою.

Якщо регулярно перетинаєшся з людиною в залі, починаєш упізнавати її навіть тоді, коли бачиш тільки спину.

Наприклад, чоловіка в жовтих шортах. Я знаю його саме так.

Жовті шорти.

Дуже яскраві. Настільки, що їх  неможливо не помітити. 

Особливо по середах. В цей день наші тренування збігаються в часі. Я приходжу на свою улюблену бігову доріжку, а він уже  тут. Схоже, у нього теж є улюблена.

У нас співпадає навіть ритм бігу. Коли я біжу швидко, він також. Я сповільнюють і він сповільнюється.Так і бігаємо, вже кілька місяців.

Сьогодні я знову побачила їх. Жовті шорти і чоловіка, якому вони належали.

Я стала на доріжку позаду нього й натиснула старт.

Знаєте, ми вже стали такими знайомими, що я навіть подумки вітаюся: “О, привіт, жовті шорти”.

Спочатку я дивилася перед собою. А потім... 

Потім почала дивитися на нього, точніше, на його спину. Маю визнати: спина була варта того, щоб на неї дивитися.

За ці кілька місяців я встигла її непогано вивчити. Спостереження робили мій біг приємнішим.

Чоловік має красиву спортивну фігуру, але не перекачану. Він не виглядає ніби може підняти холодильник однією рукою, і ще й поскаржитися, що холодильник легенький.

Ні, у нього дуже хороша форма: міцні ноги, широкі плечі. І майка, яка, на мою думку, приховувала значно цікавішу картину.

Я не знаю його обличчя. За ці кілька місяців — жодного разу. Ми завжди опиняємося  один за одним: він попереду,  я позаду. 

Це нагадує мені дивний серіал: «Жовті шорти: чоловік без обличчя». Три сезони мінімум.

Після розлучення я раптом виявила, що мені подобається дивитися на красивих чоловіків. Не в сенсі «терміново хочу заміж».

Ні, раніше якось нікого не помічала, а зараз дивитися приємно.  

Мій колишній чоловік особливо за собою не стежив. Йому було комфортно залишатися таким, як є.

А я останніми роками все більше розумію, що мені подобаються чоловіки, які піклуються про себе. Спортивні,доглянуті, енергійні, трошки модні.

Ну і бажано без звички зраджувати дружинам. Виявляється це важлива характеристика.

Я знову глянула на чоловіка попереду.

Цікаво, яке в нього обличчя?

Може, страшне, або дурне. Він узагалі може бити схожий на жабу. Таке теж трапляється. Як то кажуть: “Тіло — Бог дав, а обличчя — лотерея”.

Звісно можна було б одного разу пройти перед його доріжкою, ніби випадково. Зробити вигляд, що мені потрібно щось взяти. І нарешті подивитися.

Я вже майже переконала себе, що це абсолютно нормальна й професійна поведінка, коли почула:

— Іванно!

Я мало не підскочила на доріжці, обернулася.  Адміністратор стоїть біля входу.

— Так?

— Там нова клієнтка. Індивідуальне тренування з йоги. Ти сьогодні чергова, пам'ятаєш?

Звісно, пам'ятаю. 

Я зупинила доріжку й кинула останній погляд на жовті шорти.

Отже, до наступної середи.

 — Іванно, — нагадала адміністраторка, — клієнтка чекає в залі.

— Уже йду.

Я взяла рушник і пляшку води.

Впевнена, що колись ми зустрінемося обличчям до обличчя. Сьогодні цьому завадили обставини, точніше — моя робота.

Я зайшла в зал для групових занять, тут вже чекала нова клієнтка. 

— Добрий вечір. Я Іванна. Сьогодні ваше тренування проведу я.

 Дівчина повернулася до мене.

 Юля.