Глава 4. Парасолька, корова і клуб

Ранок почався погано. Я проспала.

Коли мама проспала, прокидається вся квартира одночасно. Але схоже діти  вважають моє запізнення достатньою причиною для скасування школи і садочка.

Я підскочила з ліжка, глянула на годинник і зрозуміла: маю приблизно сорок хвилин, щоб зробити те, на що в нормальному житті мені потрібно півтори години.

— Доброго ранку, — пробурмотіла я сама собі, але ніхто не відповів.

За двадцять хвилин квартира нагадувала вокзал перед відправленням останнього потяга.

— Максим, вставай!

— Я вже встав!

— Ти лежиш!

— Але я морально встав!

— Морально мені зараз не допоможе!

— Мамо, я не виспався!

— Я теж!

— То навіщо мене будиш?

— Бо школа!

— Ненавиджу школу!

— Я теж у твоєму віці не була її фанаткою. Вставай!

Аня, моя п'ятирічна донька, тим часом вивертала шафу й шукала, що вона ще не одягала в садок.

Учора ми з Максимом засіли за математику й так затягнули, що я вже не пам'ятала, коли проста задача перетворилася на вечірню зміну.

Але Максим заявив, що не розуміє, звідки взялося молоко, про яке йшлося у задачі.

Спочатку я подумала, що він жартує.

Не жартував.

У задачі була корова. Корова давала молоко. Молоко наливали в бідони. Бідони перевозили…

Загалом, звичайна сільськогосподарська задача, але мій син — дитина міста. Корову він бачив тільки на упаковці молока в холодильнику.

— Мам, а корови справді дають молоко?

— Ні, Максиме. Вони працюють у супермаркеті в молочному відділі.

Він не засміявся. Ситуація виявилася серйознішою, ніж я думала.

— Я серйозно питаю.

— Так. Корова дає молоко.

— А як?

— Максиме…

— Ну як?

І ось тут моя двадцятихвилинна математика плавно перетворилася на лекцію з біології, сільського господарства та харчової промисловості.

Я пояснила, що молоко отримують від корови. Далі його збирають, охолоджують, обробляють, фасують — і лише після цього воно опиняється в магазині.

Максим слухав уважно. Через кілька хвилин сказав:

— А в TikTok кажуть інакше.

 — Авжеж, — сказала я вже трохи крізь зуби.

— Там говорили, що молоко роблять на заводі.

— Молоко на заводі не роблять.

— А що тоді роблять?

— Пакують.

— Ага.

Він трохи подумав.

— А може, TikTok правий?

— Максим.

— Що?

— Телефон сюди.

— Навіщо?

— Тобі треба відпочити від науки.

— Але…

— Телефон.

Через п'ять хвилин TikTok у нього більше не було. Максим пішов спати злий.

Я теж пішла спати, але ще довго в голові крутилися думки про корів.

Тому зранку ми обоє прокинулися невиспаними. Тільки він  злий на мене, а я — на весь світ, особливо на будильник.

Коли вчора нарешті відправила дітей спати, згадала, що мені потрібен халат для лабораторних робіт.

З халатом  все мало бути легко: зайшла в інтернет, написала назву — отримала халат. 

Половина результатів пошуку натякала, що лабораторні роботи бувають дуже різними.

Хвилин десять я шукала професійний одяг і намагалася не відкрити магазин, де під словом «халат» мали на увазі зовсім іншу професію, еротичну таку професію.

Зрештою замовила нормальний: білий, довгий, без мережива.

Сподіваюся, викладач оцінить.

До університету я приїхала вже зла. Майже запізнилася, знову. А мені ще потрібно знайти  аудиторію. Ще й дощ почався, не дрібний осінній дощик, а справжня злива.

З машини виходити не хочеться від слова зовсім. До входув корпус — метрів п'ятдесят, можна  добігти, але за п'ятдесят метрів під такою зливою я  буду схожа на людину, яку щойно витягли з басейну, а не на студентку. 

Парасольки в мене не було.

Я вже подумки попрощалася зі своїм волоссям, коли у вікно постукали. Було трохи неочікувано. Біля машини стояв Артем, під парасолькою. Сухий, усміхнений і, звісно ж, із тією самою нахабною фізіономією.

Я відчинила дверцята.

— Привіт, Богиня. 

— Доброго ранку.

— Пропоную послуги парасольки. 

— Безкоштовно? 

— Сьогодні — так. 

— А завтра?

— Завтра домовимося.

Я вийшла з машини й стала поруч із ним. Ми рушили до корпусу.

— Гарно виглядаєш, — сказав Артем.

— Дякую.

— І офігенно пахнеш.

 — Ви всім жінкам це кажете?

— Ні.

— Чому?

— Не всім жінкам я хочу це сказати.

 — А, ну тоді все зрозуміло.

Під парасолькою вдвох іти було не дуже зручно, зато відносно сухо, у Артема рот не затикався.

— До речі, — знову заговорив Артем, — раз ти відмовилася від обіду, сьогодні запрошую тебе в клуб.

— В клуб?

— Так.

— А моїх дітей теж беремо?

Артем спіткнувся. Не ногами, словами.

— Ну..

— А в тебе їх багато?

— Двоє.

— Ого. Коли ти встигла?

— Артеме, як ви думаєте, скільки мені років?

Він подивився на мене так, ніби я щойно поставила йому завдання з вищої математики без калькулятора.

— Ну…

— Не тягніть час, вам це не допоможе. 

— Я думаю, ти старша.

— Дякую, Капітане Очевидність.

— Просто… — він потер підборіддя, — Не хочу образити.

— О, так ось у чому справа.  Ви боїтеся назвати жінці її вік.

— Я джентльмен.

— Зараз побачимо, наскільки.

— Думаю, тобі, —  пауза, він потер підборіддя, явно підбираючи слова обережніше, ніж перед іспитом, — Двадцять вісім?

Мої брови поповзли вверх.

— Ні.

— Тридцять?

— Артеме, ви зараз намагаєтеся підняти мені самооцінку чи торгуєтеся?

— Мені тридцять п'ять.

— Справді?

— Я вас здивувала?

— Ні, — він уважно мене роздивився. — Ти добре виглядаєш.

— Знаю.

— Скромність тобі теж не завадила б.

— Я її десь залишила разом із молодістю.