Глава 4. Парасолька, корова і клуб

Ранок почався погано.

Ні.

Не просто погано. Він почався з того, що я проспала.

А якщо ви думаєте, що доросла жінка з двома дітьми може дозволити собі проспати, то ви, мабуть, ніколи не жили з дітьми.

Бо діти — це такі маленькі люди, які чомусь вважають, що якщо мама проспала, то це ще не означає, що можна нікуди не поспішати.

Навпаки. Тепер треба поспішати всім.

Я підскочила з ліжка, глянула на годинник і зрозуміла, що маю приблизно сорок хвилин, щоб зробити те, на що в нормальному житті мені потрібно півтори години.

— Доброго ранку, — пробурмотіла я сама собі.

Ніхто не відповів. І правильно. Нормальні люди о сьомій ранку зі мною не розмовляють.

За двадцять хвилин квартира нагадувала вокзал перед відправленням останнього потяга.

— Максим, вставай!

— Я вже встав!

— Ти лежиш!

— Але я морально встав!

— Морально мені зараз не допоможе!

— Мамо, я не виспався!

— Я теж!

— То навіщо мене будиш?

— Бо школа!

— Ненавиджу школу!

— Я теж у твоєму віці не була її фанаткою. Вставай!

Аня, моя  п’ятирічна донька, як справжня дівчинка вивертала шафу і шукала, що вона ще не одягала в садок.

Учора ми з Максимом до пізнього вечора робили математику. Точніше, спочатку ми робили математику. Потім намагалися зрозуміти умову задачі. Потім я зрозуміла умову.

Потім Максим заявив, що не розуміє, звідки взялося молоко. Спочатку я подумала, що він жартує.

Не жартував. У задачі була корова. Корова давала молоко. Молоко наливали в бідони. Бідони перевозили...

Загалом, звичайна така сільськогосподарська задача. Але мій десятирічний син — дитина міста. Для нього корова існує десь приблизно там само, де динозаври. У книжці.

— Мам, а корови справді дають молоко?

Я подивилася на нього.

— Ні, Максиме. Вони працюють у супермаркеті на молочному відділі.

Він не засміявся. Значить, ситуація серйозна.

— Я серйозно питаю.

— Так. Корова дає молоко.

— А як?

— Максиме...

— Ну як?

І тут моя двадцятихвилинна математика перетворилася на лекцію з біології, сільського господарства та харчової промисловості.

Я пояснювала, що молоко береться від корови, потім його збирають, охолоджують, обробляють, фасують і тільки після цього воно опиняється в магазині.

Максим слухав уважно. А потім сказав:

— А в TikTok кажуть інакше.

Я заплющила очі.

— Звичайно.

— Там говорили, що молоко роблять на заводі.

— Молоко на заводі не роблять.

— А що тоді роблять?

— Пакують.

— Ага.

Він подумав.

— А може, TikTok правий?

— Максим.

— Що?

— Телефон сюди.

— Навіщо?

— Тобі треба відпочити від науки.

— Але...

— Телефон.

Через п'ять хвилин TikTok у нього більше не було. Максим пішов спати злий.

Я пішла спати з відчуттям, що сьогодні зробила внесок у розвиток сільського господарства.

А зранку ми обоє прокинулися невиспленими. Тільки він був злий на мене. А я — на весь світ. Особливо на будильник.

Коли нарешті відправила дітей, згадала, що мені сьогодні потрібен халат для лабораторних робіт.

Здавалося б, що тут складного? Заходиш в інтернет. Пишеш: «купити лабораторний халат». І знаходиш.

Ага. Звичайно.

Половина результатів пошуку чомусь натякала, що лабораторні роботи бувають дуже різними.

Я хвилин десять шукала професійний одяг і намагалася не потрапити в магазин, де під словом «халат» мали на увазі зовсім іншу професію, і продавались такі в магазинах для дорослих.

Зрештою замовила нормальний. Білий. Довгий. Без мережива. подіваюся, викладач оцінить.

До університету я приїхала вже зла. Майже запізнювалася. Знову. А мені ще треба було знайти потрібну аудиторію.

І, звичайно, саме сьогодні почався дощ. Не просто дощ. Злива.

Я сиділа в машині й дивилася на університетський корпус. До входу метрів п'ятдесят. 

Можна було добігти. Але після цього мені довелося б або сушитися феном, або вступати не на хімію, а на спеціальність «мокра ганчірка».

Парасольки в мене не було.

Я вже подумки попрощалася зі своїм волоссям, коли у вікно постукали. Я повернула голову. 

А там стояв Артем. Під парасолькою. Сухий. Усміхнений. Із тим самим нахабним виразом обличчя, який я вже починала впізнавати.

Я подивилася на нього. Потім на дощ. Потім знову на нього. І вирішила, що іноді життя треба приймати таким, яким воно є.

Я вийшла з машини.

— Привіт, Богиня.

— Доброго ранку.

— Пропоную послуги парасольки.

— Безкоштовно?

— Сьогодні — так.

— А завтра?

— Завтра домовимося.

— Звичайно.

Я стала поруч із ним під парасолькою. Ми рушили до корпусу.

— Гарно виглядаєш, — сказав Артем.

— Дякую.

— І офігенно пахнеш.

Я повернула голову.

— Ви всім жінкам це кажете?

— Ні.

— Чому?

— Не всім жінкам я хочу сказати.

Я закотила очі. Ми пройшли ще кілька метрів.

— До речі, — сказав Артем, — раз ти відмовилася від обіду, сьогодні запрошую тебе в клуб.

Я зупинилася.

— В клуб?

— Так.

— А моїх дітей теж беремо?

Артем трохи спіткнувся. Подивився на мене. Мовчить.

Я чекала. Він явно не знав, що відповісти.

— Ну, а в тебе їх багато?

— Двоє.

— Ого. Коли ти встигла?

— Артем, як ви думаєте скільки мені років?

Він подивився на мене з таким виразом обличчя, ніби я щойно поставила йому завдання з вищої математики без калькулятора.

— Ну...

— Не тягніть час. Це не допоможе.

— Я думаю, ти старша.

— Дякую, Капітане Очевидність.

— Я серйозно.