Глава 3. Голодна Богиня

Я вийшла з університету з єдиною думкою: додому.

Не тому, що навчання мені не сподобалося.

Навпаки.

Було навіть весело. Особливо момент, коли я мало не стала старостою, а потім пригрозила одногрупникам ременем.

Але чотири пари — це вам не прогулянка в парку.

Мозок уже просився додому. Шлунок теж. До речі, шлунок мав на це більше підстав.

Через одного нахабного студента я залишилася без обіду. Я саме йшла до парковки, коли побачила його. Того самого.

Булочного злочинця.

Він стояв біля входу й розмовляв із кимось із хлопців, але раптом повернув голову. Наші погляди зустрілися.

Я миттєво відвернулася. І зробила єдине розумне, що могла зробити доросла жінка в моїй ситуації. Вигляд, ніби не помітила.

Я навіть трохи прискорила крок.

За спиною почулися кроки. Швидкі.

Чорт.

— Прекрасна незнайомко!

Я не повернулася. Може, він звертався до іншої прекрасної незнайомки. Університет великий. Прекрасних незнайомок тут, напевно, багато.

— Голодна богиня!

Я зупинилася. Оце вже точно до мене. Повільно повернула голову.

Хлопець наздогнав мене й зупинився поруч.

Він усміхався так, ніби ми щойно познайомилися не в студентській столовій, а десь на березі моря під пальмами.

— Ти мене ігноруєш? — запитав він.

— Ні.

— А чому не озиралася?

— Мені мама забороняла розмовляти з незнайомими чоловіками.

Він на секунду задумався.

— Справедливо.

— Бачите, ви самі це визнаєте.

— Але мама не казала, що не можна розмовляти з напівзнайомими.

— А ви вже напівзнайомий?

— Я думаю, після булочки ми можемо перейти на стадію знайомих.

Я склала руки на грудях.

— Сміливий.

— Доводиться.

— Навіщо?

— Щоб запросити тебе на обід.

Я засміялася.

— На обід?

— Так.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Після того, як залишили мене без обіду?

— Саме тому.

— Логіка залізна.

— Я хочу компенсувати завдану шкоду.

— Можна було просто купити нову булочку.

— Можна.

— І?

— Але тоді у мене не було б приводу запросити тебе на обід.

Я вперше нормально роздивилася його. Симпатичний.

На жаль.

Бо з несимпатичним було б набагато простіше.

Високий, спортивний. Видно, що або займається спортом, або просто належить до тієї щасливої категорії людей, яким природа видала гарну фігуру без необхідності рахувати калорії й ходити на тренування.

Карі очі. І дуже нахабні. Не просто карі. Саме нахабні.

Очі людини, яка дивиться на тебе й уже придумала щось таке, від чого тобі або захочеться засміятися, або закотити очі.

А найгірше — він явно знав, що симпатичний.

Такі чоловіки завжди знають.

— До речі, — сказав він, — я не представився.

— Це правда.

— Артем.

Він простягнув руку. Я потиснула. Я не втрималася й усміхнулася.

— Добре, хлопчик Артемко, вибачення за зіпсовану булочку прийняті, інцидент вичерпано.

Він підняв брову.

— Хлопчик?

— Ну не дівчинка ж.

— Це все?

— Плюсик у карму зараховується.

— А обід?

— Не зараховується.

— Чому?

— Бо мені треба додому.

— Завтра?

— Ні.

— Післязавтра?

— Теж ні.

— На вихідних?

— Артеме...

— Я просто уточнюю.

— Не варто.

— Чому?

— Бо хлопчики мене не цікавлять, але за підкат дякую, приємно. 

Ой, здається треба було по іншому формулювати, бо це спрацювало навпаки як виклик.

На обличчі Артема з'явилася усмішка. Погана усмішка. Така, після якої нормальна жінка мала б розвернутися й піти.