Глава 3. Голодна Богиня

Я вийшла з університету з єдиною думкою: додому.

Навчання, як не дивно, мені сподобалося. Було навіть весело, але чотири пари поспіль — це вже випробування.

Голова просила паузи, живіт — їжі. Живіт кричав голосніше. 

Через одного нахабного студента я залишилася без обіду.

Я прямувала до парковки, коли побачила його, того самого. Булочного злочинця.

Він стояв біля входу й щось обговорював із хлопцями. Раптом повернув голову, побачив мене. Я теж його побачила — і тут же зробила вигляд, що його не помітила, відвернулась і прискорила крок. 

За спиною почулися швидкі кроки.

Чорт.

— Прекрасна незнайомко!

Я не озиралася. Мало що, може, десь позаду ще одна незнайомка. 

 — Голодна богиня! 

Ну все. Це точно до мене.

Я пригальмувала й обернулася.

Хлопець наздогнав мене та зупинився поруч. Усміхався так, ніби ми давно знайомі. 

— Ти мене ігноруєш?

— Ні.

— А чому не озиралася?

— Мені мама забороняла розмовляти з незнайомими чоловіками.

Він на секунду замислився.

— Справедливо.

— Бачите? Ви самі це визнаєте.

— Але мама не казала, що не можна розмовляти з напівзнайомими.

— А ви вже напівзнайомий ?

— Після булочки, думаю, можемо перейти на стадію знайомих.

Я склала руки на грудях.

— Сміливий.

— Доводиться.

— Навіщо?

— Щоб запросити тебе на обід.

— На обід?

— Так.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Після того, як залишили мене без обіду?

— Саме тому.

— Логіка залізна.

— Хочу компенсувати завдану шкоду.

— Можеш купити нову булочку.

— Міг. — він знизав плечима. — Але тоді в мене не було б приводу запросити тебе на обід.

Хитрий.

Тепер я його роздивлялася уважно. Симпатичний, зараза,  високий, спортивний. Видно, що спортом займається часто. У нього карі очі, нахабні такі очі. А ще він, коли усміхається, так примружується, ніби щось знає. 

— До речі, — сказав він, — я не представився.

— Це правда.

— Артем.

Він простягнув руку, я потиснула.

— Добре, хлопчик Артемко. Вибачення за зіпсовану булочку прийняті. Інцидент вичерпано.

Він підняв брову.

— Хлопчик?

— Ну не дівчинка ж.  Плюсик у карму зараховується.

— А обід?

— Не зараховується.

— Чому?

— Бо мені треба додому.

— Завтра?

— Ні.

— Післязавтра?

— Теж ні.

— На вихідних?

— Артеме…

— Я просто уточнюю.

— Не варто.

— Чому?

— Бо хлопчики мене не цікавлять, але за підкат дякую. Приємно.

Він усміхнувся так, що я одразу пошкодувала про останнє слово. 

— А чоловіки?

— Чоловіки — інша справа.

— Чудово.

— Отже, я маю шанс.

Хотіла щось відповісти, але в цей момент задзвонив телефон.

Слава богу за дітей і невчасні дзвінки. 

На екрані світилося «Макс» і усміхнена моська мого сина, на весь екран.

Я прийняла виклик.

— Так, любий.

Сказала трохи голосніше, ніж було потрібно. Навмисно. Нехай чує, сподіваюсь  це його трохи охолодить. 

Я рушила до парковки.

— Так, Максиме, що сталося?

— Мам, а можна мені ще часу?

Ох, ці діти. Звичайно, навіщо ще дзвонити мамі?

— Ні

— Ну мам!

— Ти сьогодні вже все використав.

— Але я ще не закінчив!

— Твій час закінчився.

— Я тільки майже.

— Максиме.

— Ну мам…

— Ні. — на тому кінці запала пауза.

— Я сьогодні помию посуд.

— Весь?

— Весь.

— І зі столу прибереш?

— Так.

— І каструлю? — тиша.

— Ну… каструлю теж.

— Двадцять хвилин.

— Сорок!

— Двадцять.

— Тридцять п'ять!

— Двадцять.

— Сорок!

— Тридцять.

— І я завтра теж помию посуд.

Я замислилася.

— І завтра?

— Так.

— Весь?

— Весь!

— Домовилися. Тридцять хвилин.

— Ура!

— Але якщо я прийду додому, а посуд стоятиме в раковині.

 — Не стоятиме!

— Я перевірю.

— Добре.

— Все, грай.

— Ти найкраща мама!

— Знаю.

Я відключилася й прибрала телефон у сумку.

— А ти кльова мама.

Я мало не підскочила, різко обернулася. Артем, виявляється, весь цей час ішов позаду.

— Ви… весь цей час йшли за мною?

— Ага.

— Чому?

— Цікаво було.

— Що саме?

— Як ти виховуєш сина.

— Ви зараз шпигували за мною?

— Ні.

— А що це було?

— Безкоштовний майстер-клас.

— Дуже смішно.

— Мені сподобалося, ну як ви домовилися за тридцять хвилин.

— А мені не сподобалося.

— Чому?

— Бо я щойно продала пів години життя за миття посуду.

— Вигідна угода.

— Для нього — так.

Ми дійшли до парковки.

Я вже шукала ключі в сумці, коли Артем дістав свої.

— Тоді я тебе підвезу.

— Куди?

— Додому.

Він натиснув кнопку на ключах. Десь попереду на парковці привітно блимнули фари синьої BMW.

— Ой.

— Що? — Артем задоволено посміхнувся.

— Хлопчик хвалиться своїми іграшками.

— Це не іграшка.

— Ну, непогана.

— Тобі подобається?

— Автомобіль — так.

— А водій?

— Водія я не потребую.

— Шкода.

— Дуже.

Я дістала свої ключі й натиснула кнопку. На сусідньому ряду блимнули фари.

Артем декілька секунд дивився на мою машину, виглядає здивованим.

— Tesla?

— Щось не так?

— Ні, не очікував.

— Чого?

— Не знаю. Чогось думав, що ти на іншій машині.

— На якій?

Він задумався, я уточнила: