Глава 2. Три пари і мінус одна булочка 

Після першої лекції я вже почувалася справжньою студенткою. Не тому, що щось зрозуміла з хімії. Ні.

Просто я вже знала, де знаходиться аудиторія, в якій ми сиділи, і це, на мою думку, був серйозний прогрес.

Щоправда, попереду на мене чекали ще дві пари.

Історія. Коли я побачила це слово в розкладі, то хвилини три просто дивилася на нього.

— І навіщо хімікам історія? — пробурмотіла я.

Ніхто не відповів. Мабуть, це було риторичне питання.

Я завжди думала, що хімік повинен знати хімію, а не те, хто в якому році кудись пішов, кого переміг і чому через сто років усі з цього приводу досі сперечаються.

Але, мабуть, у Міністерстві освіти вирішили, що студентам хімічного факультету недостатньо знати, як змішувати речовини. Треба ще знати, як людство дійшло до того, що їх змішувати взагалі стало можливим.

Лекцію з історії читала молода викладачка. Ну як молода. Їй, напевно, було близько тридцяти.

Тобто вона була точно молодша за мене, але вже старша за більшість моїх одногрупників.

Мені взагалі було цікаво спостерігати за цим поколінням. Вони сиділи, слухали, щось записували, іноді перевіряли телефони. А я сиділа й думала:

«Ось зараз я прийду додому і розповім сину, що ми сьогодні проходили історію».

Хоча, якщо чесно, це було б перше за багато років, про що ми могли б поговорити на рівних.

Сину десять. У нього цього року теж почалася історія. Тож тепер у нас нарешті з'явилася спільна тема для сімейної вечері.

— Ну що, синку, як у тебе історія?

— Нормально.

— А що проходили?

— Не пам'ятаю.

— А я теж.

Ось вона — міцна сімейна єдність.

Після історії була вища математика.

І тут я вже почала підозрювати, що вступила не на той факультет. Може, десь помилилася. Може, треба було вступати на факультет, де головним предметом була б психологія.

Там хоча б можна було б зрозуміти, чому я добровільно погодилася на все це.

Викладачем вищої математики виявився чоловік, якому я б дала років сімдесят. Але я дуже погано визначаю вік людей. Він був просто старий… 

Ой, тобто старший. Дуже старший. Настільки, що коли ми зайшли з Юлей в аудиторію, він подивився на нас, потім на інших студентів і сказав:

— О тепер, бачу, студенти почали приходити на навчання разом із мамами.

У аудиторії пролунало кілька приглушених смішків.

Я зупинилася біля свого місця. Подивилася на нього. Потім на студентів. Потім знову на нього. Юля вже розказала про цього професора, тому я могла звернутися до нього на ім’я:

— Петре Васильовичу, — сказала я, — не хвилюйтеся. Я не мама.

Він підняв брови.

— Ні?

— Ні. Просто вирішила вступити, поки ви ще викладаєте, щоб застати ту саму «стару школу 

На секунду запала тиша. Петро Васильович дивився на мене абсолютно серйозно. Я вже подумала, що щойно зіпсувала собі навчання на наступні п'ять років. 

А потім він зареготав. Голосно. Щиро. Так, що навіть сам сперся руками об стіл.

— А ви, я бачу, з характером!

— Це ще м'яка версія.

— Ну що ж, — сказав він, витираючи сльози від сміху. — Думаю, ми з вами порозуміємося.

— Я теж на це сподіваюся.

— Знаєте, — додав він, — тепер мені навіть буде цікаво ходити на лекції.

— Тільки не звикайте, Петре Васильовичу. Я не завжди в ударі, іноді і стриматись можу.

Він знову засміявся. А я сіла. Юля нахилилася до мене.

— Ви його не боїтеся?

— Ні.

— А я б боялася.

— Юлю, я вже пережила двох дітей, розлучення і батьківський чат із тридцятьма сімома мамами. Мене вже мало що лякає.

Юля усміхнулася.

Взагалі вона мені подобалася. За всі ці кілька годин я встигла зрозуміти, що вона вихована, спокійна, але зовсім не нудна.

У неї був хороший гумор. І вона не виглядала розпещеною.

А ще я помітила, що вона час від часу поглядала на мене з цікавістю. Ніби хотіла щось запитати. Але мовчала.

Після третьої пари ми вийшли в коридор.

— Ну, питай уже, — сказала я.

— Що?

— Усе, що хочеш.

Вона засміялася.

— Я нічого не хочу питати.

— Юлю, ти дивишся на мене вже пів дня так, ніби я музейний експонат.

— Вибачте.

— Не вибачайся. Питай.

Вона трохи подумала.