Глава 2. Три пари і мінус одна булочка 

Після першої лекції  почуваюся справжньою студенткою.

Хімію я звісно не вивчила за одну пару. Зате я вже знаю, де моя аудиторія. Для першого дня — непогано. 

Щоправда, попереду чекають ще дві пари.

Історія.

Коли побачила це слово в розкладі, моєму здивуванню не було меж.

— І навіщо хімікам історія? — пробурмотіла я.

Ніхто не відповів. Що ж, питання справді риторичне.

Мені здавалось, що хіміки мають знати хімію, а не те, хто в якому році кого переміг.

Але, у Міністерстві освіти вирішили, що студентам хімічного факультету недостатньо знати, як змішувати речовини. Треба ще розуміти, як людство взагалі дійшло до думки, що їх варто змішувати.

Лекцію читала молода викладачка. Їй на вигляд було близько тридцяти. Вона точно  молодша за мене, але водночас уже старша за більшість моїх одногрупників.

В голові виникла думка про сина.

От прийду додому й розповім йому, що сьогодні у мене теж була історія. У нього цього року вона теж почалася в школі.

Нарешті в нас з'явилася тема, на якій ми можемо  поговорити на рівних.

— Ну що, синку, як у тебе історія?

— Нормально.

— А що проходили?

— Не пам'ятаю.

— А я теж.

Після історії була вища математика. Таке враження, що під час вступу десь сталася помилка і мене випадково зарахували не на той факультет, або треба було обрати щось простіше. Психологію, наприклад.

Боже, навіщо я на все це погодилася і добровільно.

Викладачем вищої математики виявився чоловік, якому я б дала років сімдесят, але я взагалі погано визначаю вік людей. Він старий.

Ой, ні, старший, дуже старший. Настільки, що коли ми з Юлею зайшли до аудиторії, він оглянув нас, решту студентів і абсолютно спокійно сказав:

— О тепер, бачу, студенти почали приходити на навчання разом із мамами.

У аудиторії пролунало кілька приглушених смішків.

Дійшла до свого місця й сіла, намагалася не показати, наскільки мене розвеселило це привітання.

Отже, почнемо.

Юля вже встигла розповісти мені про цього професора, тому я могла звернутися до нього на ім'я.

— Петре Васильовичу, не хвилюйтеся. Я не мама.

Він підняв брови.

— Ні?

— Ні. Вирішила вступити, поки ви ще викладаєте. Хочу застати ту саму «стару школу».

На секунду стало тихо.

Петро Васильович дивиться на мене абсолютно серйозно.

Схоже, з жартом я поспішила, образила викладача на тридцятій секунді знайомства, а мені ж тут ще п’ять років вчитися.

Але він зареготав. Голосно, щиро, аж сперся руками об стіл.

— А ви, я бачу, з характером!

— Це ще м'яка версія.

— Ну що ж, — сказав він, витираючи сльози від сміху. — Думаю, ми з вами порозуміємося.

— Я теж на це сподіваюся.

— Знаєте, тепер мені навіть буде цікаво ходити на лекції.

— Тільки не звикайте, Петре Васильовичу. Я не завжди в ударі. Іноді можу й стриматися.

Він знову засміявся.

Юля нахилилася до мене:

— Ви його не боїтеся?

— Ні.

— А я б боялася.

— Юлю, я розлучена, у мене двоє дітей і батьківський чат із тридцятьма сіма мамами. Мене вже мало що лякає.

Юля мені подобається. Вона спокійна, вихована, але з гумором. І головне вона не дивиться на всіх навколо так, ніби вони їй щось винні.

Щоправда, час від часу дивиться на мене з цікавістю. Наче хоче щось запитати, але мовчить.

Після третьої пари ми вийшли в коридор.

— Ну, питай уже.

— Що?

— Усе, що хочеш.

— Я нічого не хочу питати.

— Юлю, ти дивишся на мене вже пів дня так, ніби я музейний експонат.

— Вибачте.

— Не вибачайся. Питай.

Вона трохи подумала.

— Скільки вам років?

— Тридцять п'ять.

— Я приблизно так і думала.

— Дякую. Мені приємно, що я виглядаю на свій вік.

— Я не це мала на увазі.

— Я знаю.

— У вас правда є діти?

— Так.

— Двоє?

— Ні. Щоб виглядати старшою, я їх вигадала.

Юля розсміялася.

— Вибачте!

— Та нічого. Знаєш, треба було кактус заводити, з ним.

— А скільки їм?

— Сину десять, доньці п'ять.

— Ого…

— Ага.

— А ви працюєте?

— Фітнес-тренеркою.

— І як усе встигаєте?

— Ніяк.

— Що?

— Нічого я не встигаю. Але дуже впевнено роблю вигляд, що встигаю.

Юля посміялася, а через кілька секунд поставила питання, якого я чекала.

— А чоловік?

Намагаюся зробити вигляд, що зараз скажу щось дуже серйозне.

— Був. Тепер немає.

Юля одразу замовкла.

— Я…

— Нічого, — махнула я рукою. — Ми... в общем, не склалося. Вважай, вийшла достроково за зразкову поведінку.

Юля пирснула зі сміху.

— Ви неймовірна.

— Це ти ще не бачила мене вранці. Сьогодні, до речі, з донькою посварилися через...  шкарпетки. Рожеві. Не питай.

Ми рушили коридором. Точніше, Юля рушила,  я ж пішла за нею, бо якщо залишити мене тут саму, я знайду їдальню хвилин через двадцять. Може, тридцять. Залежно від того, скільки разів зайду не туди.

— Сюди, — сказала Юля.

— Добре.

— Тепер сходами вниз.

— Добре.

— Потім ліворуч.

— Добре.

— І ще раз ліворуч.

— А якщо я тебе загублю?

— Не загубите.

— Ти впевнена?

— Так.

— А якщо ти завтра захворієш?

— Тоді дам вам карту.

— Ось бачиш. Я вже від тебе залежу.

Цей університет справжній лабіринт. Тут я цілком можу загубитися на місяць і випадково знайти себе на іншому факультеті.

Нарешті ми дісталися студентської їдальні. Я взяла чай і булочку.

Розвертаючись з підносом, я у когось врізалася.

Моя булочка полетіла вниз, прямо на підлогу. 

На підлозі лежить не просто булочка, а  двадцять моїх гривень та десять хвилин у черзі.