Глава 1. Перший день. Політ нормальний

Якщо ви коли-небудь вирішите кардинально змінити своє життя, не робіть цього в понеділок. Не можна цього робити з самого ранку, якщо ви не виспалися, не знаєте, де лежать ваші документи, або посваритися з власною дитиною через шкарпетки.

Я зробила саме так.

Стою перед головним корпусом університету, тримаю в руках телефон і намагаюся зрозуміти, чому карта показує, що потрібний мені вхід знаходиться там, де стою я, але сам вхід категорично з цим не погоджується.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Перший день. Ще навіть не почалася пара, а університет уже намагається мене відрахувати.

Будівля університету величезна, стара, з колонами, які точно бачили не одне покоління студентів. Відчуваю не трепет перед наукою, а бажання  швидше знайти вхід.

Взагалі-то моє навчання мало розпочатися років п'ятнадцять тому. Але життя мало інші плани.

Я була молода, думала, що вища освіта нікуди не втече. Спочатку я вийшла заміж, потім народився син. В якийсь момент у мене була думка — все, от зараз піду вчитися. Але замість цього я народила доньку. Потім син пішов до школи, донька в садочок. Потім син знову пішов до школи, бо школа, нікуди не дівається.

Весь цей час у мене було слово палочка-виручалочка, яке пояснювало абсолютно все.

Потім.

«Потім» узагалі дуже зручне слово. Ним можна прикрити роки життя. Особливо якщо ти жінка і в тебе є діти.

У моєму випадку виявилося, що чоловік, заради якого я так старанно відкладала своє життя, вирішив не відкладати. Щоправда, не навчання і не сімейні плани.

Він завів коханку.

Це було неприємно. Особливо з урахуванням того, скільки сил я витратила на те, щоб бути хорошою дружиною.

Я справді хотіла бути найкращою. Готувала, прала, прибирала. Пам'ятала про його дні народження. Знала, де лежать всі його шкарпетки. Я досі знаю, що він не любить огірки в салаті.

Зараз, коли згадую це, думаю: чому тоді я не розуміла, що з моїм життям щось не так.

Після розлучення довго приходила до тями. А одного дня подивилася на себе в дзеркало й подумала: «І що тепер?»

Відповідь прийшла майже одразу. Тепер — я.

У мене залишилася робота фітнес-тренерки, двоє дітей і бездонний список справ на кожен день.

Сину десять. Доньці п'ять. І тепер я вирішила ще й отримати вищу освіту.

Так, люблю додати хаос в уже існуючий хаос.

Пішла навчатися не заради диплома, хочу створити власну косметику. Шампуні, гелі для душу, скраби, або креми.

Щось, що буде красиво стояти на полиці у ванній і не коштувати дорожче, ніж моя перша машина.

Для цього потрібна хімія. Тому в тридцять п'ять років я першокурсниця хімічного факультету.

Так. Сама не знаю, що зі мною не так.

Подивилася на корпус ще раз.

— Ну що, — сказала я. — Поїхали.

І пішла шукати вхід.

Через сім хвилин я вже була всередині. Через наступні п'ять зрозуміла, що поняття не маю, куди йти.

Відкрила розклад занять. 

— Треба аудиторія 214…

 На найближчих дверях висить табличка 116.

Прекрасно.

Отже, мені треба пройти приблизно половину університету, піднятися на поверх, для цього знайти сходи і не загубитися дорогою.

Глянула на годинник., пара вже скоро має початися.

— Ну, — пробурмотіла я. — Перше враження завжди найважливіше.

І побігла, не буквально, з сумкою і на підборах це зробити неможливо.

До аудиторії я зайшла якраз з дзвінком. Але це не мало значення. Бо коли я відчинила двері, всі вже сиділи. Всі подивилися на мене. Одночасно.

Відчула себе героїнею фільму жахів. Тільки в головній ролі я, а замість монстрів — першокурсники.

Моя поява вийшла ефектною.

За першою партою сиділи дві дівчини, далі кілька хлопців. Хтось щось писав, хтось дивився в телефон.

Біля дошки стояв викладач. Чоловіку на вигляд було років сорок, або трохи більше. Темне волосся, окуляри, спокійний вираз обличчя.

Він дивився на мене, я на нього. На секунду завис із маркером у руці,  виглядає здивовано, або розгублено.

— Ви… — почав він. — Ви що тут робите?

Я моргнула,  озирнулася назад, перевіряючи, чи за мною випадково не стоїть ще хтось, кому він адресував це питання.

Ні, за мною нікого не було.

— Навчаюся, — відповіла я.

У когось на задній парті вирвався смішок.

Викладач трохи насупився.

— Перепрошую?

— Іванна Лісова, студентка першого курсу, це ж лекція з загальної хімії?

Тепер у аудиторії стало ще тихіше.

Чоловік подивився на мене так, ніби я щойно повідомила, що прийшла сюди викладати замість нього.

— Так.

Ззаду почувся голос:

— А університет точно не переплутали з батьківськими зборами?

Аудиторія вибухнула сміхом.

На мене дивився хлопець років двадцяти, максимум двадцяти двох, із дуже задоволеним виразом обличчя.

— Ні, все правильно. Це в мене такі розваги під час кризи середнього віку.

Сміху стало ще більше. Хлопець підняв руки.

— Зараховано.

— Дякую. Я теж думаю, що почала кризувати красиво.

Викладач кашлянув, намагаючись повернути аудиторії академічний вигляд.

— Добре. Сідайте.

Пішла між рядами, намагаючись не перечепитися об чужі рюкзаки. Вільне місце знайшлося біля дівчини з довгим темним волоссям,  сіла поруч з нею.

— Привіт, — прошепотіла вона.

— Привіт.

— Я Юля.

— Іванна.

— Ви справді першокурсниця?

— На жаль, так.

— Чому «на жаль»?

— Бо я вже бачила розклад.

Юля тихо засміялася.

Біля дошки викладач нарешті вирішив повернути собі контроль над аудиторією.

— Отже, продовжимо. Мене звати Андрій Сергійович.

Відкрила зошит, записала його ім'я. Боже, я сто років не писала від руки, останні роки все в телефоні друкується, але пальці, виявляється, пам'ятають, навіть почерк зі школи залишився таким же.