Глава 1. Перший день. Політ нормальний

Якщо ви коли-небудь вирішували кардинально змінити своє життя, не робіть цього в понеділок.

А ще краще — не робіть цього о сьомій ранку, коли ви не виспалися, не знаєте, де ваші документи, і вже встигли посваритися з власною дитиною через шкарпетки.

Я, звісно, зробила саме так.

Стояла перед головним корпусом університету, тримала в руках телефон і намагалася зрозуміти, чому карта показує, що потрібний мені вхід знаходиться там, де стою я, але сам вхід чомусь категорично з цим не погоджується.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Перший день. Ще навіть не почалася пара, а університет уже намагається мене відрахувати.

Я підняла голову.

Будівля була величезною. Солідною. Старовинною. Такою, біля якої нормальна людина мала б відчути трепет перед наукою.

Я відчула трепет перед тим, що зараз заблукаю.

Взагалі-то моє навчання мало розпочатися років п'ятнадцять тому. Але життя мало інші плани.

Спочатку я вирішила, що вища освіта нікуди не втече.

Потім я вийшла заміж. Потім народився син.

Потім я вирішила, що ось зараз точно повернуся до навчання.

Потім народилася донька. Потім син пішов до школи. Потім донька пішла в садочок. Потім син знову пішов до школи, бо школа, як виявилося, нікуди не дівається.

І весь цей час у мене було геніальне слово, яке пояснювало абсолютно все.

Потім.

Я вступлю потім. Займуся собою потім. Навчуся тому, чого хочу, потім. Почну жити для себе потім.

«Потім» узагалі дуже зручне слово.

Ним можна прикрити роки життя.

Особливо якщо ти жінка і в тебе є діти. А потім виявилося, що чоловік, заради якого я так старанно відкладала своє життя, теж вирішив не відкладати.

Щоправда, не навчання. І не сімейні плани.

Він завів коханку.

Це було неприємно. Особливо з урахуванням того, скільки сил я витратила на те, щоб бути хорошою дружиною.

Я справді хотіла бути найкращою.

Готувала. Прала. Прибирала. Пам'ятала про його дні народження. Знала, де лежать всі його шкарпетки..

Я навіть знала, що він не любить огірки в салаті.

Зараз, коли згадую це, думаю: мабуть, саме тоді мені й треба було зрозуміти, що з моїм життям щось не так.

Людина знає, які огірки не любить її чоловік, але не знає, чого хоче сама.

Це вже не шлюб. Це абонемент на безкоштовне обслуговування.

Ми розлучилися.

Я довго приходила до тями. А потім одного дня подивилася на себе в дзеркало й подумала:

«І що тепер?»

Відповідь прийшла майже одразу.

Тепер — я.

У мене залишилася робота фітнес-тренерки, двоє дітей і приблизно сім мільярдів речей, які треба зробити щодня.

Сину десять. Доньці п'ять. І тепер я вирішила ще й отримати вищу освіту.

Бо чому б не додати трохи хаосу до вже існуючого хаосу?

Але цього разу я вступала не просто заради диплома. Я хотіла створити власну косметику. Шампуні. Гелі для душу. Скраби. Можливо, креми.

Можливо, ще щось, що буде красиво стояти на полиці у ванній і коштувати дорожче, ніж моя перша машина.

Для цього потрібна була хімія.

Тому в тридцять п'ять років я вступила на хімічний факультет.

Так. Сама не знаю, що зі мною не так.

Я знову подивилася на корпус.

— Ну що, — сказала я. — Поїхали.

І пішла шукати вхід.

Через сім хвилин я вже була всередині. Через наступні п'ять зрозуміла, що поняття не маю, куди йти.

Я відкрила розклад. Подивилася. Подивилася ще раз.

— Аудиторія 214...

Я озирнулася на коридор. На дверях було 116.

Прекрасно.

Отже, мені залишалося пройти всього приблизно половину університету, піднятися на поверх, на який я чомусь спочатку не піднялася, і не загубитися дорогою.

Я подивилася на годинник.

Пара вже скоро мала  почалася.

— Ну, — пробурмотіла я. — Перше враження завжди найважливіше.

І побігла.

Не буквально. Я все-таки фітнес-тренер.

Я знаю, що бігати коридорами університету з сумкою, телефоном і документами — чудовий спосіб познайомитися з травматологією.

До аудиторії я зайшла якраз з дзвінком. Але це не мало значення.

Бо коли я відчинила двері, всі вже сиділи. І всі подивилися на мене. Одночасно.

Це було схоже на сцену з фільму жахів. Тільки замість монстрів — першокурсники.