Глава 1. Перший день. Політ нормальний

Якщо ви коли-небудь вирішували кардинально змінити своє життя, не робіть цього в понеділок.

А ще краще — не робіть цього о восьмій ранку, коли ви не виспалися, не знаєте, де документи, а остання сварка з власною дитиною була через шкарпетки.

Я, звісно, зробила саме так.

Стояла перед головним корпусом університету, стискала телефон і намагалася зрозуміти, чому карта вперто показує потрібний мені вхід саме там, де стою я. Вхід, судячи з усього, мав іншу думку.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Перший день. Пара ще не почалася, а університет уже намагається мене відрахувати.

Підняла голову.

Будівля була величезна, солідна, старовинна. Така, біля якої нормальна людина мала б відчути трепет перед наукою.

Я відчула трепет перед перспективою заблукати.

Взагалі-то моє навчання мало розпочатися років п’ятнадцять тому. Але життя вирішило трохи змінити розклад.

Я була впевнена, що вищу освіту я здобуду обов1язково. Але спочатку  вийшла заміж. Народила сина.

Був момент коли  знову вирішила, що от тепер точно повернуся до навчання. Але народилася донька.

Син пішов до школи. Донька — у садочок. Потім син знову пішов до школи, бо школа, як виявилося, має дивовижну здатність нікуди не зникати.

І весь цей час у мене було одне дуже зручне слово.

Потім.

Вступлю потім. Займуся собою потім. Навчуся тому, чого хочу, потім. Почну жити для себе… теж потім.

Зручне слово. Ним можна відкласти майже що завгодно.

Особливо якщо ти жінка, у тебе діти, чоловік, робота, побут і чомусь постійне відчуття, що спочатку треба подбати про всіх, а вже потім — якщо залишаться сили — про себе.

А потім з’ясувалося, що чоловік, заради якого я так старанно відкладала власне життя,  вирішив не відкладати. Щоправда, не навчання.

Він завів коханку.

Неприємно.

Особливо коли ти кілька років чесно намагаєшся бути хорошою дружиною.

Я справді хотіла бути найкращою. Готувала, прала, прибирала, пам’ятала про дні народження. Знала, де лежать його шкарпетки. Я пам’ятаюдосі, що він не любить огірки в салаті.

Тепер, коли згадую це, думаю: можливо, вже тоді варто було поставити собі кілька запитань.

Наприклад: а я сама що люблю?

Але тоді мене більше хвилювало, щоб у салаті випадково не опинився огірок.

Ми розлучилися.

Я довго приходила до тями. А одного ранку просто подивилася на себе в дзеркало й подумала:

«І що тепер?»

Відповідь була напрочуд простою.

Тепер — я.

У мене залишилася робота фітнес-тренерки, двоє дітей і приблизно сім мільярдів справ, які потрібно зробити щодня.

Сину десять. Доньці п’ять.

І тепер я вирішила ще й отримати вищу освіту.

Бо чому б не додати трохи хаосу до вже наявного?

Цього разу мені потрібен був не просто диплом. Я хотіла створити власну косметику: шампуні, гелі для душу, скраби, можливо, креми.

Ну і щось таке, що красиво стоятиме на полиці у ванній і не коштуватиме дорожче, ніж моя перша машина.

Для цього потрібна була хімія.

Тому в тридцять п’ять років я вступила на хімічний факультет.

Так. Сама не знаю, що зі мною не так.

Я ще раз звірилася з телефоном, прибрала його в сумку й рушила до будівлі.

— Ну що, — сказала сама собі. — Поїхали.

Через сім хвилин я була всередині.

Через наступні п’ять зрозуміла, що поняття не маю, куди йти.

Розклад урочисто повідомляв: аудиторія 214.

Я знайшла 116.

Прекрасно.

Отже, залишалося пройти ще приблизно половину університету, піднятися на поверх, до якого я чомусь не додумалася дійти відразу, і бажано не загубитися дорогою.

Я глянула на годинник.

Пара мала початися за кілька хвилин.

— Перше враження завжди найважливіше, — пробурмотіла я.

І побігла.

Не буквально.

Я все-таки фітнес-тренер і чудово знаю, що бігати університетськими коридорами з сумкою, телефоном та документами — прямий шлях до знайомства з травматологією.

До аудиторії я дісталася якраз під дзвінок.

Відчинила двері. І завмерла.

Усі вже сиділи. І всі подивилися на мене.

Одночасно.

Схоже на сцену з фільму жахів. Тільки замість монстрів — першокурсники.

«Чудово, Іванно. Ефектно зайшла».

Я швидко окинула аудиторію поглядом.

За першою партою сиділи дві дівчини. Далі — кілька хлопців. Хтось щось писав, хтось сидів у телефоні.

А біля дошки стояв викладач.

Чоловік років сорока. Можливо, трохи більше. Темне волосся, окуляри, спокійне обличчя.

Він подивився на мене. Я — на нього. На секунду між нами зависла якась дивна пауза.

— Ви… — почав він.

Я чекала.

— Ви що тут робите?

Оце гостинність.

Я навіть глянула через плече, чи не стоїть за мною хтось інший, кому адресоване це запитання.

Нікого.

— Навчаюся, — відповіла я.

На задній парті хтось тихо хихикнув.

Викладач насупився.

— Перепрошую?

— Іванна Лісова. Студентка першого курсу. Це ж лекція із загальної хімії?

В аудиторії стало тихо.

Чоловік дивився на мене так, ніби я щойно повідомила, що прийшла сюди викладати замість нього.

— Саме так.

Із задньої парти одразу долинуло:

— А університет точно не переплутали з батьківськими зборами?

Аудиторія вибухнула сміхом.

Я знайшла поглядом автора репліки.

Хлопець на вигляд мав максимум років двадцять. Із таким задоволеним виразом обличчя, ніби щойно врятував лекцію від нудьги.

— Ні, все правильно, — сказала я. — Це в мене такі розваги під час кризи середнього віку.

Сміху стало ще більше.

Хлопець підняв руки.

— Зараховано.

— Дякую. Я теж думаю, що кризувати треба красиво.

Викладач кашлянув, повертаючи аудиторію до академічної реальності.