РОЗДІЛ 30. ДВА ДЮЙМИ ДО ПЕКЛА І НАВПАКИ

Неля

Вода з-під крана була крижаною, але це не допомагало.

Я стояла перед дзеркалом у ванній кімнаті гостьового будиночку, вдивляючись у своє відображення, і намагалася зрозуміти, хто ця дівчина з розмазаною помадою, розпатланим волоссям і очима, схожими на два перелякані карі провалля.

Мій рот все ще горів.

Це не було просто відчуття. Це був фізичний фантом, який залишився на шкірі, на губах, на кінчиках пальців. Смак м'яти, дешевого пива з келиха, який я так і не допила, і чогось темного, густого, що належало тільки йому. Кедр. Холод. І абсолютна, невблаганна пристрасть.

Я знову і знову проводила долонею по підборіддю, намагаючись стерти той момент, коли його великі, шорсткі руки стиснули мою талію, притискаючи до залізних шафок роздягальні. Як він дивився на мене. Як він сказав, що я його. Навіть якщо фейкова.

Навіть якщо фейкова.

Ці слова лунали в моїй голові гірше за будь-який сирену. Я ввімкнула кран на повну потужність, плеснула крижаною водою на обличчя, розмазуючи залишки макіяжу, і важко спирається руками об краю умивальника.

Якщо я зараз вийду з цієї ванної, мені доведеться подивитися йому в очі. А я не була готова. Мій мозок, який зазвичай працював як швейцарський годинник, генеруючи саркастичні відповіді та плани порятунку, зараз видавав лише білий шум. Правила з мого рожевого нотатника з котиками? Згоріли. Попіл розвіяло вітром ще в коридорі студентського бару, коли він притиснув мене до стіни, відгороджуючи від усього світу.

Але що прийшло на зміну правилам? Нічого. Тільки ця шалена, неконтрольована гравітація, яка тягнула мене до нього, попри весь мій здоровий глузд, попри мій страх, попри все.

Я вимкнула воду. Витерлася рушником так сильно, що шкіра почервоніла. Одягла свою улюблену безрозмірну кофтину, яка доходила мені до середини стегна, і вийшла з ванної.

Годинник на телефоні показував 03:14 ночі.

Спати було неможливо. Кожного разу, коли я заплющувала очі, я знову бачила, як змінюється його обличчя, коли його губи нарешті знайшли мої. Бачила, як напруга в його щелепі поступається місцем чомусь темному і голодному.

Я скинула ковдру, відчуваючи, як холодне нічне повітря кімнати обпікає гарячу шкіру, і тихо вийшла в коридор. Мені потрібна була вода. Або чай. Або заспокійливе. Або диво.

Кухня в гостьовому будиночку була спільною. Невеличке приміщення з дерев'яним столом, старим холодильником, який періодично видавав моторошні звуки, і вікном, що виходило на темне, неспокійне озеро.

Я штовхнула двері і зупинилася на порозі.

Він був тут.

Гордій сидів за маленьким круглим столом біля вікна. На ньому були лише сірі спортивні штани, які низько сиділи на стегнах, і чорна майка. Босоніж. Його темне волосся було скуйовджене, шрам над бровою в тьмяному світлі місяця здавався ще глибшим. Він тримав у руках порцелянову чашку, дивлячись у темряву за вікном, де вітер зривав піну з води.

Він почув мій крок і повільно повернув голову.

Повітря між нами миттєво стало густим, як сироп. Я відчула, як моє серце робить непристойний стрибок, а долоні стають вологими.

Ми дивилися одне на одного. І ніхто не поворухнувся.

У коридорі бару, притиснута до шафок, я була впевнена, що він зараз з'їсть мене. Що його руки, його губи, його лють поглинуть мене без залишку. Але зараз, у тиші третьої години ночі, від нього віяло не люттю. Від нього віяло такою напругою, такою крихкою, скляною обережністю, що мені здалося — якщо я зроблю зайвий вдих, він розіб'ється на тисячу уламків.

— Ти не спиш, — його голос пролунав тихо. Хрипко. Так, ніби він теж не спав. Так, ніби він кричав до хрипоти, а тепер шепотів.

— Не можу, — мій голос теж вийшов ледь чутним. Я зробила крок углиб кухні. Мої босі ноги торкнулися холодного лінолеума. — Спрага.

Він не відповів. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, по моїх губах, які я так старанно намагалася не кусати, і знову піднявся до очей. У цьому погляді не було насмішки. Не було сарказму. Була лише безодня, в яку я боялася падати, але не могла відвести очі.

Я підійшла до чайника. Мої руки тремтіли. Я набрала води з-під крана, поставила на плиту і ввімкнула газ. Клацання запальнички пролунало як постріл у цій густій тиші.

Я стояла спиною до нього. Відчувала його погляд на своїй спині, на потилиці, на оголених ключицях, які визирали з-під широкої горловини кофтини. Я хотіла, щоб він підійшов. Я хотіла, щоб він обійняв мене ззаду, притиснув до себе, і щоб усе це мовчання закінчилося.

Але він не рухався.

Коли чайник засвистів, я заварила ромашку. Знайшла в шафці другу чашку. Налила. Додала ложку меду, хоча не знала, чи він п'є з медом. Але додала.

Я обійшла стіл і сіла навпроти нього.

Між нами було лише півметра дерев'яної стільниці. І дві чашки, від яких піднімався тонкий струмок пари.

Я обхопила чашку долонями, намагаючись зігріти крижані пальці. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, його довгі ноги були витягнуті під столом.