РОЗДІЛ 27. ТРІЩИНИ НА ШОЛОМІ ТА СПІЛЬНА КРОВ

Гордій

Голова розколювалася на дві рівні частини.

Це було не просто похмілля після дешевого пива, яке ми з Марком пили минулого тижня. Це був фізичний наслідок того, що моє тіло вирішило вимкнути всі запобіжні клапани і випустити на волю все, що я старанно ховав у собі останні десять років. Кожна м'язова тканина, кожен суглоб, кожна клітина мого мозку вимагала одного: лягти, заплющити очі і не рухатися, поки світ не зникне.

Я сидів на дерев'яній лаві в роздягальні. Роздягальня була порожня, якщо не рахувати Нелі.

Вона сиділа навпроти, підібгавши ноги під себе на лаві, і мовчки чистила мандарин. Запах цитрусів різав ніс, змішуючись із запахом вологої форми, клею для ключок і старого поту. Цей запах зазвичай дратував мене, але зараз він був єдиним якорем, який тримав мене на цій лаві, а не дозволяв втекти геть, у темряву, подалі від усіх.

Неля не дивилася на мене з жалем. Вона взагалі не дивилася так, як дивляться на зламаних людей. Вона просто чистила мандарин, відділяла білі прожилки від м'якоті і кластила їх на паперовий рушник між нами.

— Ти збираєшся тікати? — запитала вона. Її голос був тихим, але в порожжній роздягальні він пролунав як постріл.

Я повільно підняв на неї очі. Мої очі, напевно, виглядали так, ніби я провів ніч у боксерському рингу. Червоні, важкі, з темними колами.

— Я не тікаю, — хрипко видавив я. Голос звучав як тертий папір. — Я думаю.

— Ти брешеш, — вона відірвала часточку, кинула її в рот і зморщила ніс від кислинки. — Ти думаєш про те, як би так зробити, щоб нічого не змінювалося. Щоб Ян просто зник. Щоб ти міг повернутися до своєї ідеальної, стерильної рутини. Капітан команди. Герой. Син, якого батько не залишив, бо батько помер.

Я стиснув щелепи так сильно, що зуби заскрипіли. Вона била точно в ціль. Вона завжди била точно в ціль, і саме тому я не міг її вигнати.

— Нелю, відчепися, — я провів долонею по обличчю, відчуваючи, як шкіра горить. — Ти не розумієш. Він... він ненавидить мене. Він має право ненавидіти. Я для нього — просто нагадування про те, як нас обох викинули на узбіччя.

— Він не ненавидить тебе, Гордію, — вона відклала мандарин і нахилилася вперед. Її карі очі вперто впиралися в мої. — Він ненавидить ситуацію. Він ненавидить нашого батька. І він самотній. Ти думаєш, він прийшов сюди, в цю академію, випадково? Він хотів бути поруч. Він хотів, щоб ти його помітив. Але ти був такий зайнятий тим, щоб грати ідеального сина померлого героя, що навіть не подивився на новачка, який грає так, ніби хоче розбити об лід власні кістки.

Я заплющив очі. Її слова накладалися на спогади з ночі на льоду. На слова Яна, які він тоді виплюнув мені в обличчя, стоячи на льоду і тримаючи ключку так, ніби збирався нею когось вбити.

«Ти такий самий. Ти втечеш, коли стане важко».

— Я не вмію бути братам, — тихо сказав я, і в цьому зізнанні було більше болю, ніж у всіх моїх фізичних травмах разом узятих. — Я не знаю, як це робиться. Мій батько... він не залишив мені жодного прикладу. Тільки дірки в стіні і борги.

Неля встала. Вона підійшла до мене, простягнула руку і поклала долоню мені на потилицю. Її пальці були теплими, а нігті ледь помітно подряпали шкіру біля коміра моєї форми.

— Ти не твій батько, — сказала вона твердо. — Твій батько втік, бо злякався відповідальності. Ти сидиш тут уже шість годин, тому що боїшся, що завдаш комусь ще більше болю. Це різні речі, Вейне.

Вона прибрала руку і зробила крок до дверей.

— Я піду до кафе. Принесу тобі каву. І якщо до мого повернення ти не підеш і не поговориш з Яном, я сама пішу його і розкажу, що ти плакав у мене на плечі через те, що зламав ніготь.

Вона вийшла, залишивши після себе запах мандаринів і тишу, яка тиснула на вуха.

Я сидів ще хвилину. Потім ще одну. А потім встав, натягнув куртку і пішов шукати новачка.

***

Я знайшов його не на льоду і не в роздягальні.

Ян був у старому підсобному приміщенні за ареною, де зберігалися зламані борти і старі сітки. Там було холодно, пахло пилом і гумою. Він сидів на перевернутому пластиковому ящику і з усієї сили бив ключкою по шайбі, яка була прив'язана мотузкою до стовпа.

Удар. Відскок. Удар. Відскок.

Звук був ритмічним, злим, відчайдушним. Він не дивився на двері, коли я зайшов. Він просто продовжував бити, його дихання було рваним, а плечі напружені до межі.

Я зупинився за крок від нього. Я дивився на його спину. На те, як він тримає ключку. На те, як він вигинає шию.

І раптом мене вдарило усвідомлення, від якого перехопило подих.

Він тримав ключку так само, як я. Трохи нижче звичайного хвату, щоб мати більший важіль для силового удару. Він нахиляв голову вліво, коли готувався до кидка. У нього була моя звичка. Або, точніше, наша батькова звичка.

Ми були зроблені з одного тіста. З одного гніву, однієї тріщини, яка пролягла через усе наше життя.

— Пришов вигнати мене з команди, капітане? — Ян нарешті зупинився. Він не обертався. Його голос був плоским, без емоцій, але я чув, як він тремтить. — Чи прийшов сказати, щоб я тримав язика за зубами і робив вигляд, що вчора нічого не було?