РОЗДІЛ 26. МІНУС ДВАДЦЯТЬ НА ЛЬОДУ ТА ПЛЮС МІЛЬЙОН У ГРУДЯХ

Неля

Третя година ночі — це не час. Це стан душі, коли твій мозок вирішує, що найкраща ідея, яку ти можеш йому підкинути, це згадати кожну помилку, яку ти зробила за останні дев'ятнадцять років, і додати до цього списку поточну ситуацію.

Я лежала на вузькому ліжку в гостьовому будиночку, витріщаючись у стелю, і слухала, як Кіра хропе на сусідньому ліжку з періодичністю старого трактора. Кіра спала. Кіра була в безпеці. Кіра не знала, що її найкраща подруга зараз схожа на бомжа, який вирішив емігрувати в сусідню країну пішки посеред листопада.

Я вдягла на себе три светри. Зверху я натягла його чорну толстовку, яка пахла кедром і моїм власним шампунем, бо я випадково залишила його у себе минулого тижня. На ногах були мої фірмові яскраві шкарпетки з авокадо, поверх яких я, порушуючи всі закони логіки і гігієни, натягла його ж спортивні шкарпетки. Я виглядала як капуста. Але мені було байдуже.

У моїй голові не вкладалася картина вчорашнього вечора.

Гра. Бійка. Те, як Ян Ворд дивився на нього. Те, як Гордій — мій Льодяний Князь, чоловік, який міг прийняти удар ключкою в обличчя і навіть не моргнути — раптом зламався. Він не просто пішов з льоду. Він втік. Він кинув ключку, відштовхнув тренера Алекса, який намагався його зупинити, і вийшов через службовий тунель так, ніби за ним женулася зграя скажених псів.

Марк потім прийшов до мене, весь червоний і злий, і сказав, що я маю залишити його самого. Що йому потрібен час. Що він «переварює».

Але я знала Гордія Вейна. Я знала, що коли він «переварює», він насправді просто будує навколо себе стіни з цегли, бетону і власної параної. І якщо я зараз не зроблю якусь дурницю, він замуровує себе там назавжди.

Я тихо вилізла з ліжка, натягла на голову капюшон його толстовки і вийшла в нічну холоднечу.

Вітер на березі озера був таким, що здавалося, ніби хтось б'є тебе по щоках мокрим рушником, змоченим у крижаній воді. Я йшла швидко, майже бігла, чимось нагадуючи саму себе того першого вересня, коли я тікала від його команди. Тільки тепер я бігла не від нього. Я бігла до нього.

Арена вночі виглядала як величезний мертвий організм. Темна, мовчазна, з лише одним ліхтарем, що тьмяно освітлював вантажний вхід. Я знала, що двері з боку розвантаження обладнання не зачиняються на засувку до кінця, бо Марк Кейн одного разу забув там свою улюблену пляшку з енергетиком, і ми з Гордієм потім півгодини ламали голову, як її дістати, не зламавши замок.

Я смикнула важкі металеві двері на себе. Вони піддалися з тихим, жалібним скрипом.

Усередині пахло озоном, старим пластиком і тим специфічним холодом, який буває тільки там, де постійно працюють потужні холодильні установки. Цей запах завжди викликав у мене легку нудоту. Це був запах хокею. Запах мого брата, який зібрав валізи і не подзвонив уже три роки.

Але сьогодні я не зупинилася, щоб ненавидіти це місце. Я пройшла через темний коридор, штовхнула двері на трибуни і спустилася вниз, до самого борту.

Лід сяяв у напівтемряві, ідеально рівний, білий, бездоганний. І посеред нього, прямо в центральній зоні, сидів він.

Він не був у формі. На ньому були ті самі джинси, що і на грі, і якась темна куртка, натягнута поверх футболки. Він сидів на льоду, притягнувши коліна до грудей, і вперто дивився в порожнечу перед собою.

Він був таким маленьким. Мій Твій Високосте, який займав собою весь простір у будь-якій кімнаті, зараз здавався згорнутим у вузол, який от-от розпадеться.

Я зробила крок на лід. Мої подвійні шкарпетки ковзнули, і я ледь не впала, розмахуючи руками, як вітряк. Звук моїх кросівок по льоду пролунав у порожній арені так різко, що він здригнувся і повільно підняв голову.

Його обличчя. Боже, його обличчя. Він не плакав тихо. Він не виглядав як герой мелодрами, з якого сльози красиво стікають по вилицях. Він виглядав так, ніби його побили, а потім змусили ковтати скло. Очі були червоними, набряклими, ніс почервонів від холоду і сліз. Щелепа була стиснута так сильно, що, здавалося, зуби зараз перетворяться на пил.

— Йди звідси, Сой, — його голос був хрипким, зламаним. Він звучав так, ніби він ковтав уламки.

Я зупинилася за крок від нього. Мої зуби вибивали чечітку, але я змусила себе не схрещувати руки на грудях. Я не збиралася ставити бар'єрів.

— Ні, — сказала я. Просто і коротко.

Він гірко, криво посміхнувся, і ця посмішка була гіршою за будь-який його гнів. — Ти не розумієш. Ти маєш піти. Тобі тут не місце. Я... я токсичний, Нелю. Я зламаний. У мене в крові закладано руйнувати все, що є поруч. Мій батько...

Він не міг закінчити. Він знову заплющив очі, і я побачила, як по його щоці нарешті скотилася сльоза, миттєво замерзаючи на холодному повітрі.

— Мій батько теж втік, — тихо сказала я.

Він розплющив очі і подивився на мене. У його погляді був біль, але ще й подив. Він не знав, що я знаю. Він не знав, що я читала між рядків, коли ми говорили про мого брата, коли я ненавиділа хокеїстів, коли я будувала свої власні стіни.

— Він не просто втік, Нелю, — прошепотів Гордій, і його голос зрився на шепіт. — Він залишив іншого сина. Ян... Ян — мій брат. Ми з ним одна кров. Я дивився на нього і бачив себе. Я бачив, як я колись підведу тебе. Як я злякаюся. Як я втечу, коли стане занадто важко. Бо я Вейн. А Вейни не вміють залишатися.