РОЗДІЛ 25. ТРІЩИНА НА ЛЬОДУ ТА СМАК МІДІ

Гордій

Лід не пробачає помилок. Він не має значення, скільки разів ти падав, скільки разів ламав кістки, скільки разів чув, як натовп скандує твоє ім'я, а потім освистує тебе за єдиний промах. Лід просто є. Він холодний, жорсткий і байдужий.

Але сьогодні лід здавався мені чимось більшим. Сьогодні він був єдиним місцем у цьому всесвіті, де я мав контроль.

Свисток судді розрізав повітря, як гостре лезо. Я відштовхнувся від борту, відчуваючи, як напруга в стегнах переростає у вибухову швидкість. Шайба була десь попереду, чорна крапка на білій безодні, і я знав, що встигну. Я завжди встигав.

Хтось із захисників суперника пішов мені напереріз, опускаючи плече, готуючись до зіткнення. Я навіть не моргнув. Я прийняв удар, відчув, як ребра стогнуть під захистом, але не відступив ні на міліметр. Відштовхнув його, підхопив шайбу і кинув її точно в дев'ятку.

Сітка натягнулася. Червоне світло за воротами спалахнуло, освітлюючи мою усмішку.

Я знав, що Неля дивиться. Я знав, що вона сидить там, на трибуні, закутана в мій светр, і що її очі — ті самі теплі, карі очі, які змушували мене забувати про борги, про контракт зі Штормом, про батька-боягуза — зараз сяють. Вчорашній ярмарок, її смак карамелі, її сміх, коли я облизав палець... Все це досі пульсувало під моєю шкірою, даючи мені силу, якої я не відчував роками. Я грав для неї. Кожен удар, кожен ривок.

Але потім я відчув погляд на собі. Важкий, отруйний.

Ян Ворд. Новачок. Хлопець, який грав так, ніби хотів знищити не просто суперника, а саму гру. Він був швидким, агресивним і абсолютно непередбачуваним. Останнім часом він чіплявся до мене на кожному тренуванні, шукав будь-який привід для конфлікту. Я ігнорував його. Я був капітаном, я був старшим, у мене не було часу на розбірки з переростком, який ще не змив з себе запах юніорської ліги.

Ми зіткнулися в центральній зоні. Цього разу без шайби. Просто два тіла, що летять назустріч одне одному на швидкості тридцять кілометрів на годину.

Я врізався в нього плечем, відправляючи його в борт. Звук удару пластику об пластик і тіла об борт відлунив у мене в голові. Ворд впав на лід, але миттєво підскочив, його очі горіли тим самим хворобливим вогнем.

Він підлетів до мене, штовхаючи мене в груди двома руками, хоча я був на голову вищий і на двадцять кілограмів важчий. Судді вже бігли до нас, розштовхуючи інших гравців, але Ворд не дивився на них. Він дивився тільки на мене.

Він схопив мене за комір форми, його обличчя було в кількох сантиметрах від мого. Я бачив, як він дихає, як напружується його щелепа.

— Ти думаєш, ти тут головний? — виплюнув він, і його голос тремтів не від страху, а від ненависті. — Ти думаєш, ти такий особливий, Вейне? Ти просто біжиш по колу, як і всі ми.

— Відчепися, Ворде, — гаркнув я, збиваючи його руки зі своєї форми. — Ти новачок. Вчися мовчати, поки тебе не навчили.

Він розсміявся. Це був не сміх. Це був звук, який видає людина, коли у неї всередині щогодини розривається граната. Він зробив крок назад, але його очі не відпускали мене.

— Ти такий самий, як наш батько, — тихо, але так чітко, що я почув це крізь шум натовпу і свист ковзанів. — Ти кидаєш усе, коли стає важко.

Час зупинився.

Світ навколо мене зник. Зник лід, зникли гравці, зникла Неля на трибуні. Залишився тільки його голос. Ці слова.

Наш батько.

Щось всередині мене клацнуло. Не думка. Інстинкт. Первісний, тваринний спалах люті, який змусив мою кров закипіти. Я не пам'ятаю, як я зірвав з себе рукавички. Я не пам'ятаю, як зробив крок.

Я пам'ятаю тільки те, як мій кулак врізався в його щелепу.

Ворд похитнувся, але не впав. Він плюнув кров'ю на лід і кинувся на мене. Ми впали на лід, ковзаючи, хапаючи один одного за форму, за шоломи. Я бив його. Я бив його так, ніби хотів вибити з нього ці слова, ніби хотів знищити саму можливість їх існування. Судді нарешті нас розтягли, хтось тримав мене за плечі, хтось кричав, але в моїх вухах дзвеніло так, що я не чув нічого, крім власного серця, яке билося десь у районі горла.

Мене відправили на лаву штрафників. Я сидів, дивлячись на свої руки в товстих рукавичках, які я тепер не міг зняти. Мої кісташки пекли. У роті був смак міді.

Але біль у руці був нічим. Нічим порівняно з тим холодом, який починав розливатися по моїх венах.

Наш батько.

У мене не було батька. Мати завжди казала, що він помер. Що він був хорошим чоловіком, який потрапив у аварію, коли мені було п'ять. Вона плакала, коли згадувала його, але ніколи не показувала фотографій. Вона просто казала: «Він пішов, Гордію. Він просто пішов». І я виріс із цією дірою в грудях, із цією впевненістю, що я — син людини, яка не встигла повернутися.

Але Ворд. Цей клятий, агресивний новачок з очима, повними болю.

Наш батько.

***

Гра закінчилася нашою перемогою. Рахунок на табло горів яскравими цифрами, але мені було байдуже. Я зайшов у роздягальню, не дивлячись ні на кого. Я підійшов до своєї шафки, відкрив її і почав зривати з себе обладунки. Шолом, нагрудник, ковзани. Мої руки тремтіли так сильно, що я ледь міг розстібнути ремінці.