РОЗДІЛ 24. ОСІННІЙ ЯРМАРОК ТА СМАК КАРАМЕЛІ

Неля

Осінній ярмарок у кампусі завжди пахнув корицею, паленим цукром, деревним димом і тим специфічним запахом дешевого пива, яке студенти старших курсів чомусь вважали елітним напоєм. Зазвичай я уникала цього місця. Натовп, галас, необхідність усміхатися знайомим і випадково натрапляти на людей, яких ти щиро не любиш — все це вимагало енергії, якої в мене після сесії та проєктів залишалося обмаль.

Але цього року ярмарок був не просто подією в календарі. Це була територія, яку мені потрібно було контролювати. Бо якщо я не контролюватиму ситуацію, вона контролюватиме мене. А ситуація стояла поруч, мовчки жуючи карамельне яблуко, і її зріст був рівно метр дев'яносто два сантиметри чистої, неспровокованої загрози для мого здорового глузду.

Гордій Вейн. Мій фейковий хлопець. Мій Льодяний Князь. Мій особистий апокаліпсис.

Він ішов поруч, трохи попереду, розштовхуючи натовп своїми широкими плечима, навіть не докладаючи до цього зусиль. На ньому була чорна шкіряна куртка, під якою вгадувався темний светр з грубої в'язки. Він виглядав так, ніби збирався не на студентський ярмарок, а на розбірку в порту. Його обличчя було кам'яним, погляд — холодним і важким, змушуючи першокурсників розступатися, як Червоне море.

Але його ліва рука… Його велика, тепла, з мозолями від ключки рука була опущена і, наче між іншим, її пальці переплелися з моїми.

— Ти занадто сильно стискаєш, Твій Високосте, — тихо сказала я, коли ми нарешті вирвалися з найгустішої частини натовпу біля входу.

Він злегка послабив хватку, але не відпустив. Навпаки, його великий палець повільно, майже гіпнотично, провівся по тильній стороні моєї долоні. Від цього дотику мурашки побігли не тільки по руках, а й десь нижче, зрадливо нагадуючи про те, що мій організм давно і остаточно перейшов на бік ворога. Тобто, на його бік.

— Тут багато людей, — його голос був низьким, хрипким від холоду і мовчання. Він не дивився на мене, його погляд сканував простір, ніби він шукав потенційні загрози. — Ти можеш загубитися.

— Гордію, ми на центральній алеї кампусу, а не в темному лісі, — я закотила очі, хоча мої губи самі собою вигнулися в усмішці. — Я не загублюся. І до речі, ти псуєш мій імідж.

— Твій імідж? — він нарешті повернув голову, і в його темних очах блиснула та сама ледь помітна, хижача іскра, від якої в мене всередині все перекидалося. — Ти дівчина, яка їсть пончики з пальців капітана хокейної команди. Твій імідж уже знищено.

Я відчувала, як мої щоки спалахують. Останнім часом він став занадто влучним. Занадто уважним. Він помічав речі, які я сама намагалася ігнорувати. Він помічав, як я нервую, коли згадую брата. Він помічав, як я дивлюся на нього, коли думаю, що він не бачить.

Ми зупинилися біля ятки, звідки йшов найнеймовірніший аромат у всесвіті. Свіжа випічка, яблука, карамель і вершки.

— Два яблучні пироги, — кинув Гордій продавчині, простягаючи їй купюру, перш ніж я встигла відкрити рота.

— Я сама можу заплатити, Вейне, — я насупилася, дістаючи гаманець. — Ми ж не на побаченні. Це… дослідження локації для піар-звіту.

Він забрав у мене гаманець одним плавним рухом, сховав його собі в кишеню куртки і подивився на мене зверху вниз.

— Дослідження локації оплачується з мого кишенькового фонду, Сой, — спокійно відповів він. — Їж. Ти знову забула пообідати. Я чув, як у тебе бурчить у шлунку, коли ми виходили з бібліотеки.

— У мене не бурчить! — обурилася я, але коли він простягнув мені теплу, паперову коробку, я жадібно схопила її. — І взагалі, ти не маєш права мене слухати. Це порушення правил конфіденційності.

— Я маю право на все, — він взяв свій пиріг і кивнув убік, вказуючи на порожню лавку біля величезного багаття, навколо якого зігрівалися студенти. — Ходімо.

Ми сіли. Вогонь приємно гріс обличчя, контрастуючи з холодним осіннім вітром, який зривав з дерев останнє багряне листя і кружляв ним навколо нас. Я відкрила коробку і відразу ж відкусила шматок. Тісто було розсипчастим, яблука — теплими і солодкими, а зверху все це було щедро полито густими, солодкими вершками.

Я заплющила очі від задоволення. Це був той самий момент, коли світ на секунду перестає існувати, залишаючи лише смак карамелі і тепло вогню.

— Смачно? — запитав він.

Я відкрила очі і подивилася на нього. Гордій не їв. Він тримав свій пиріг у руці, але його увага була повністю зосереджена на мені. Він дивився так, ніби вивчав якийсь складний механізм, намагаючись зрозуміти, як він працює. Його погляд був важким, інтенсивним, і від нього мені раптом стало спекотно, хоча ми сиділи за три метри від снігу.

— Дуже, — я ковтнула, намагаючись зібратися. — Тобі варто спробувати. Ти виглядаєш так, ніби збираєшся вбити когось поглядом.

— Я не збираюся, — він відклав свій пиріг на коробку. — Я вже знайшов ціль.

Моє серце зробило непристойне сальто. Я відвернулася, вдаючи, що дуже зацікавлена тим, як група першокурсників намагається розпалити власне багаття.

— Ти несправедливий, — пробурмотіла я, відкушуючи ще один шматок. — Я просто їм пиріг.

— Ти їси пиріг так, ніби це останній шматок їжі на землі, — його голос був тихим, але я чула кожне слово. — Ти завжди їси так, коли нервуєш.