РОЗДІЛ 22. АНКОР НА ЛЬОДУ ТА КАПІТУЛЯЦІЯ ПЕРЕД ОЧИМА НОВАЧКІВ

Неля

Холод. Цей специфічний, металевий, трохи вологий холод, який пахне гумою, озоном і чужим потом. Він проникав крізь мій светр, крізь светр Гордія, який я натягла поверх усього, і осідав десь у районі ключиць.

Але я не йшла. Я сиділа на верхньому ряду трибун, притиснувшись носом до холодного плексигласу, і дивилася на нього.

Минуло майже двадцять чотири години з моменту, коли він розкрив мені свій чорний зошит. З моменту, коли він сказав ті слова про свого батька. Він пішов, бо боявся. Ці слова перевернули мій внутрішній світ, змусили переглянути кожне упередження, яке я плекала в собі останні три роки. Я завжди вважала, що хокеїсти — це егоїсти, які тікають від реальності на лід, залишаючи своїх близьких тонути в боргах і сльозах. Я думала, що мій брат і Гордій Вейн — це два боки однієї медалі.

Але Гордій не втік. Він залишився. Він взяв на себе вагу чужого страху, чужої слабкості, чужого боргу, і перетворив себе на машину, на стіну, на лід, щоб тільки ніхто навколо нього не впав.

На льоду він був іншим. Тут не було місця для тихого болю в його очах, не було місця для ніжності, з якою він вчора торкався мого волосся. Тут він був хижим, безжальним і абсолютно прекрасним.

Він ковзав по льоду з такою грацією, від якої перехоплювало подих. Його ковзани залишали глибокі, рішучі борозни на ідеально гладкій поверхні. Він грав жорстко. Він приймав удари, від яких у мене на трибунах мимоволі стискалися кулаки, він штовхав суперників об борти з такою силою, що звук удару відлунював у моїх грудях.

Але найдивовижніше було не це. Найдивовижніше було те, що він грав для мене.

Я не знала, як це пояснити. Це не було видно з трибун для звичайного глядача. Але я бачила, як після кожного жорсткого зіткнення, після кожного вдалого відбору шайби, він на частку секунди піднімав голову і дивився вгору. Прямо на мене. Крізь товсте скло, крізь відстань, крізь шум і крики натовпу. Його погляд знаходив мій, фіксував мене, і я відчувала, як цей погляд фізично торкається моєї шкіри, зігріваючи краще за будь-який светр.

Він перевіряв, чи я тут. Чи я дивлюся. Чи я в безпеці.

— Ну давай, Вейне, покажи їм, — прошепотіла я, вчепившись пальцями в поруччя переді мною.

На льоду розгорівся черговий епізод. Гордій перехопив шайбу біля синьої лінії. Його переслідували двохи захисників команди-суперника. Вони йшли на нього жорстко, навмисно підставляючи ключки, намагаючись вибити з нього дух. Але Гордій навіть не здригнувся. Він зробив різкий, неможливий розворот, обійшов першого, прийняв удар плечем від другого, навіть не похитнувшись, і з неймовірною точністю кинув шайбу.

Звук удару шайби об сітку воріт був таким різким і чітким, що він перекрив собою гудіння натовпу.

Голи!

Арена вибухнула. Мої сусіди по трибунах стрибали, обіймалися, проливаючи пиво. Але я дивилася тільки на нього.

Гордій не святкував з командою. Він не піднімав руки вгору, не кричав, не бився ключкою об лід. Він повільно розвернувся на ковзанах, відкинувши з обличчя краплі поту, і знову подивився вгору. На мене.

І він посміхнувся. Це була не та його фірмова, злегка зарозуміла посмішка, яку він іноді використовував для камер. Це була тиха, приватна, ледь помітна усмішка, яка належала тільки мені. Від неї моє серце зробило такий непристойний сальто, що я злякалася, як воно не пробило мені ребра зсередини.

Льодяний Князь розтанув. І, здається, я теж.

Коли гра закінчилася, і команда поїхала в роздягальню, я повільно спустилася з трибун і пішла в бік службового тунелю. Я відчувала себе трохи загубленою. Ейфорія від гри поступово відступала, залишаючи після себе тремтіння в колінах і дивне, солодке передчуття.

Біля дверей, що вели в підтрибунні приміщення, стояв Марк. Він був уже без ковзанів, але все ще в спортивній формі, і жваво обговорював з кимось по телефону свій ідеальний сейв у другому періоді. Побачивши мене, він широко посміхнувся і махнув рукою.

— О, муза прибула! — він відключив виклик і сунув телефон у кишеню. — Ну що, Сой, як тобі шоу? Мій капітан сьогодні грав так, ніби в нього в ковзанах замість леза вогонь. Я думав, він зараз розплавить лід.

— Він грав добре, — я насилу стримувала усмішку, ховаючи руки глибше в кишені його ж куртки. — Але ти теж був непоганий, Кейне. Хоча б раз не пропустив.

Марк закотив очі, але його усмішка не згасла. — Ах, так? Ну знаєш, коли твій капітан виглядає так, ніби він збирається вбити кожного, хто наблизиться до воріт, мені залишається тільки стояти і милуватися. До речі, він тебе шукає. Точніше, він чекає на тебе біля виходу з тунелю. Він відмовляється заходити в роздягальню, поки ти не з'явишсяся.

Мої щоки миттєво спалахнули. — Він... він серйозно?

— Абсолютно, — Марк підморгнув. — Ян Ворд зараз там ламає ключку об лаву, бо Вейн сказав, що не піде в душ, поки його дівчина не прийде його обійняти. Але ти ж знаєш нашого капітана. Він вміє створювати театр.

Я не стала слухати його подальші коментарі. Моє серце калаталося десь у горлі. Я зробила кілька кроків углиб тунелю. Тут було ще холодніше, пахло вологим бетоном і мастилом.