РОЗДІЛ 21. ЧОРНИЙ ЗОШИТ ТА ПРИЧИНИ, ЯКІ ТРИМАЮТЬ НАС НА ПОВЕРХНІ

Гордій

М’язи ніг горіли так, ніби хтось вирішив переплавити мої литки та стегна прямо на місці, не знімаючи з мене мокрих штанів.

Двадцять кілометрів по розкислому осінньому ґрунту навколо озера. Дощ, який бив у обличчя, змиваючи залишки розуму. Я біг доти, доки легені не почали кровоточити, доки серце не перетворилося на шматок льоду, який б’ється об ребра. Я біг, щоб вигнати з себе образ її розплющених, заспаних очів. Образ її руки, яка випадково, чи навмисно, заплуталася в моєму волоссі. Образ тієї проклятої ковдри, яка впала, зруйнувавши єдине правило, що тримало мене на плаву.

Але бігти від себе неможливо. Я це знав ще з дитинства.

Я зайшов у гостьовий будинок ближче до полудня. Нелі не було. Її кімната була порожня, ліжко застелене з військовою ретельністю, яка мені в ній не подобалася. Вона намагалася контролювати хаос навколо себе, бо одного разу хаос контролювати не вдалося.

Я зайшов у спільну кімнату, скинув мокру куртку на стілець і важко впав на диван. Голова гуділа. У шлунку порожньо нило.

На журнальному столику переді мною лежав її рюкзак. Вона, мабуть, збиралася на пари, але поспішила. Блискавка була наполовину відкрита. З відділу, де зазвичай лежать підручники, стирчав кут чогось темного.

Я не мав наміру чіпати її речі. Я взагалі намагався не дивитися на простір, де вона залишала свій слід. Але мій погляд зачепився за знайомий рожевий блокнот із котиками. Той самий, де вона виписувала наші «правила фейку». Він лежав зверху. А під ним, притиснутий до дна, був інший зошит.

Чорний. З потертою шкіряною обкладинкою. Без жодних наклейок, без блискіток, без жодного натяку на її фірмовий яскравий стиль.

Я простягнув руку, щоб просто закрити блискавку рюкзака. Але пальці випадково зачепили закладку. Чорний зошит ковзнув на стіл.

Він розкрився на середині.

Почерк був дрібним, різким, місцями літери натиснуті так сильно, що папір ледь не проривався. Я не хотів читати. Я, бляха, не хотів знати нічого, що могло б зробити її ще більш реальною в моїй голові. Але мій погляд впав на дату. Минулий тиждень. І на перше речення.

«Три роки і чотири місяці. Звук зачинених вхідних дверей досі звучить у моїй голові гучніше за будь-який свисток на арені. Мама знову плакала на кухні. Я зробила їй чай, але вона не помітила. Я дивилася на її руки, які тремтіли над рахунками за світло, і давала собі обіцянку. Ніколи. Жоден чоловік із ключкою не матиме права зруйнувати те, що я буду будувати. Вони всі егоїсти. Вони всі залишають тих, хто їх любить, заради гри, заради кубків, заради власного его. Я не дозволю їм себе торкнутися».

Я завмер.

Повітря в кімнаті раптом стало густим, важким. Я перечитав речення ще раз. Вони всі егоїсти.

Я повільно підняв очі від зошита і подивився у вікно. Дощ знову почав накрапати, розмиваючи сірі контури сосон.

Вона ненавиділа мене не тому, що я був грубим. Не тому, що я був «Льодяним Князем», якого боявся весь кампус. Вона ненавиділа мене тому, що я був нагадуванням. Живим, дихаючим нагадуванням того дня, коли її світ розколовся навпіл. Її яскраві шкарпетки, її ТікТок, її сарказм — це все був щит. Броня, яку вона кувала собі три роки, щоб ніхто більше не міг зробити їй боляче.

Я закрив зошит. Відчув себе останнім покидьком. Я прийшов у її простір, змусив її грати за моїми правилами, змусив спати в моєму ліжку, а потім втік у зливу, бо злякався власних думок. Я був тим самим егоїстом, якого вона описувала на цих пожмаканих сторінках.

Двері вхідні клацнули.

Я навіть не встиг відсунути зошит. Вона зайшла, мокра, з червоними щоками від вітру, тримаючи в руках пакет із пекарні. Її погляд миттєво впав на стіл. На чорний зошит під моєю рукою. На мене.

Пакет із випічкою впав на підлогу.

— Не чіпай, — її голос пролунав тихо, але в ньому було стільки сталі, що я відчув, як вона ріже мене наскрізь. Вона зробила крок уперед, її пальці тремтіли. — Гордію, віддай. Будь ласка.

Вона вперше за весь час назвала мене на ім'я. Не «Вейне». Не «Твій Високосте». Просто Гордію. І в цьому звуці було стільки болю, що мої м'язи, які щойно горіли від бігу, раптом стали ватними.

Я не відсунув зошит. Я подивився їй прямо в очі. — Він пішов, коли тобі було шістнадцять, — сказав я. Мій голос звучав хрипко. — Зібрав речі. Залишив вас із боргами.

Неля завмерла. Її очі, зазвичай такі теплі і карі, зараз були темними, як озеро перед бурею. Вона не стала заперечувати. Вона просто міцно стиснула губи, намагаючись стримати те, що рвалося назовні.

— Ти не маєш права, — прошепотіла вона, роблячи ще один крок, намагаючись вирвати зошит. — Ти не маєш права читати це. Ти не знаєш, що таке втратити все через гру. Ти не знаєш, як це — дивитися на матір, яка не може купити ліки, бо твій тато-герой купив нову екіпіровку.

Я не дав їй забрати зошит. Замість цього я встав з дивана. Вона відсахнулася, але я не став нападати. Я просто пройшов повз неї, до кухонного острівця, і поставив перед собою чорний шкіряний блокнот.

— Я не знаю, як це, — сказав я, дивлячись на свої руки. На мозолі від ключки. На шрами. — Я справді не знаю.