РОЗДІЛ 20. РАНКОВИЙ ВІДСТУП ТА ВЕЧІРНЯ БРЕХНЯ

Неля

Перше, що я усвідомила, це ритм. Глухий, рівний, заспокійливий стукіт. Він вібрацією віддавався десь у районі мого вуха, змушуючи мозок ліниво, неохоче прокидатися. Друге, що я усвідомила — це тепло. Абсолютне, всепоглинаюче тепло, яке огортало мене з усіх боків, відганяючи осінній холод, що пробивався крізь шибки вікна.

Третє, що я усвідомила, змусило мій шлунок зробити неприємне сальто, а серце — пропустити добрих п'ять ударів поспіль.

Я лежала на Гордію Вейні.

Моя щока притиснулася до його оголених, твердих, як камінь, грудних м'язів. Моя нога, одягнена в смішні штани з пінгвінами, безсоромно закинулася на його стегно. А його ліва рука… Його велика, гаряча рука з мозолями від ключки лежала на моїй потилиці, а довгі пальці заплуталися в моєму вологому, нечесаному волоссі.

Він спав. Або робив вигляд, що спить.

Я не дихала. Я боялася, що будь-який мій рух, будь-який зайвий вдих зруйнує цю крихку, неможливу ілюзію. Льодяний Князь, капітан «Вовків», чоловік, який тримав усю академію на дистанції витягнутої ключки, зараз тримав мене. І тримав міцно. Навіть у сні його тіло інстинктивно захищало мій простір.

Я повільно, на міліметр, підняла повіки. Світло в кімнаті було сірим, розсіяним. Дощ досі бив у вікно, але тепер це звучало не як загроза, а як фоновий шум для того, що відбувалося в цій кімнаті. Я подивилася на його обличчя. Шрам над бровою здавався м'якшим у цьому тьмяному світлі. Темні вії відкидали тіні на вилиці. Він виглядав молодшим. Без цієї своєї фірмової броні з цинізму та мовчання він виглядав просто… втомленим хлопцем, який нарешті знайшов місце, де можна видихнути.

Мій мозок, зазвичай такий швидкий і саркастичний, зараз видав лише одну думку: Правило номер один. Поцілунки тільки для камер. Правило номер два. Ніяких реальних почуттів.

Але де в цих правилах було написано, що робити, якщо ти прокидаєшся в ліжку свого фейкового хлопця, а його рука лежить у твоєму волоссі так, ніби ти — його найцінніший скарб?

Я спробувала обережно відхилитися. Мій рух був мікроскопічним, але він спрацював як детонатор.

Гордій миттєво напружився. Його рука на моїй потилиці стиснулася, пальці інстинктивно притиснули мене сильніше до своїх грудей. Він розплющив очі.

Ми подивилися одне на одному. Відстань була мізерною. Я бачила, як розширюються його темні зіниці, як він намагається зчитати ситуацію, як його мозок, ще вчора ввечері такий спокійний, зараз лихоманково шукає вихід.

Він не відсторонився відразу. Секунду, дві, три він просто дивився на мене. Його погляд ковзнув по моїх губах, по моїй щоці, що притиснулася до його шкіри, по моєму волоссю, що заплуталося в його пальцях. У його очах не було холоду. Там було щось інше. Щось темне, штормове, від чого в мене всередині живота розлилася рідка, гаряча тривога.

А потім маска впала. Різко. Безжально.

Він прибрав руку від мого волосся так, ніби моя шкіра розжарилася до червона. Відхилився назад, аж до протилежного краю ліжка, і сів, відвернувшись до вікна. Його спина була напружена, м'язи вздовж хребта стягнуті, як струни.

— Мені на пробіжку, — його голос пролунав хрипко, сухо. Він навіть не подивився на мене.

Я повільно сіла, притягуючи ковдру до підборіддя, раптом усвідомивши, що на мені лише його чорна футболка, яка пахла кедром і ним самим. — Зараз? — я кивнула на вікно, за яким шаленів осінній шторм. — Вейне, там злива. І холодно. Ти застудишся.

— Мені все одно, — він встав з ліжка, його рухи були різкими, уривчастими. Він схопив зі стільця свої мокрі від учорашнього дощу спортивні штани і почав натягувати їх, навіть не витираючись рушником. — Мені треба… мені треба пробігти дистанцію. Тренер сказав тримати форму.

Він брехав. Я це бачила. Він брехав так само погано, як я брехала деканату три тижні тому. Він не біг від дощу. Він тікав від цього ліжка. Від мене. Від того, що сталося між нами, коли ми обоє були занадто втомлені, щоб тримати оборону.

Гордій натягнув мокру куртку, схопив кросівки з підлоги і вже стояв біля дверей. Він зупинився, тримаючись за ручку, але не обертався. Його плечі були піднятими, напруга в кімнаті була такою густою, що її можна було різати ножем.

— Вейне, — тихо сказала я.

Він завмер. — Не дивись на це так, Сой, — його голос був тихим, але в ньому дзвеніла сталь. — Це була випадковість. Ти замерзла. Стіна впала. Ти шукала тепла. Це біологія. Нічого більше.

Біологія. Він сказав це так, ніби намагувався переконати не мене, а себе.

— Звісно, — я ковтнула слину, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Біологія. Зрозуміло.

Він кивнув, різко смикнувши ручку дверей, і вийшов. Двері зачинилися з тихим клацанням.

Я залишилася сидіти на його величезному ліжку, притискаючи до грудей ковдру, яка ще хвилину тому зберігала тепло його тіла. За вікном ревів вітер, зриваючи листя з дерев, але в кімнаті було так тихо, що я чула, як дзвенить у вухах.

Він втік. Льодяний Князь, який не боявся нічого на льоду, який приймав удари ключками і блокував шайби на швидкості сто шістдесят кілометрів, злякався мене. Або того, що я викликала в ньому.