РОЗДІЛ 18. ПРАВИЛА ВИЖИВАННЯ В ПЕЧЕРІ ЛЬОДЯНОГО КНЯЗЯ

Неля

Меркурій у ретрограді — це казка для дітей. Справжнє пекло має інше ім'я. Воно називається «прорив даху в гостьовому будиночку номер чотири о третій годині ночі під час осіннього урагану».

Я не перебільшую. Якщо ви коли-небудь думали, що глобальне потепління — це міф, просто спробуйте виспатися в кімнаті, де стеля вирішила, що вона більше не хоче бути стелею, а хоче стати водоспадом Ніагара.

Спочатку це був просто підозрілий «кап». Потім — ритмічне «плюх». А о третій годині ночі я прокинулася від відчуття, що хтось поливає мене з лійки крижаною водою просто в обличчя.

Я підскочила на ліжку, розмахуючи руками в темряві, і миттєво ногою зачерпнула воду з підлоги. — Тільки не мій ноутбук! — прохрипіла я, кидаючись до столу.

Мій ноутбук, на щастя, лежав на стосі підручників з макроекономіки, які я використовувала як п'єдестал для священних реліквій. Але мій рожевий нотатник із котиками... Мій бідолашний, невинний нотатник, де були записані всі правила нашого фейкового роману, зараз плавав у калюжі прямо посеред кімнати, повільно вбираючи в себе брудну воду і, ймовірно, розчиняючись разом із моєю надією на нормальний сон.

Я схопила його за куточок, обпекла пальці об мокрий папір і притиснула до грудей, ніби це могло врятувати ситуацію.

Двері моєї кімнати розлетілися з таким гуркотом, ніби їх вибили плечем спецпризначенці. На порозі стояв тренер Алекс. Він був у мокрому від дощу спортивному костюмі, тримав у руках потужний ліхтар і виглядав так, ніби готовий убити когось власними руками. За його спиною в коридорі стояли ще двоє студентів із відрами та швабрами, виглядаючи як команда ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

— Сой, — голос Алекса перекрив шум дощу за вікном. — Збирай речі. Твій будинок затоплений. Трубу прорвало на горищі.

— Я не можу збирати речі, тренере! — крикнула я, притискаючи до грудей мокрий нотатник. — Вони вже зібрані! Вони в калюжі! Мої шкарпетки з авокадо тепер пахнуть сирою штукатуркою!

— Мені байдуже на твої шкарпетки, — відрізав Алекс, освітлюючи ліхтарем кімнату, і промінь світла безжально відбився від води на підлозі. — Весь східний блок під водою. Всіх дівчат розселяють. Вільних кімнат у сусідньому корпусі немає.

Я витріщила на нього очі, намагаючись крізь пелену волосся, що прилипло до мокрого обличчя, зрозуміти масштаб катастрофи. — Тобто... я маю спати в холі? На дивані? Поруч із автоматом з кавою?

— Ні, — Алекс важко зітхнув і провів рукою по обличчю. — Ти підеш у сусідній будинок. Кабін номер три.

Мій мозок, який і так працював на межі гіпотермії, видав звук старого модему. — Кабін номер три... — повторила я, намагаючись знайти в базі даних своєї пам'яті, хто там живе. А потім знайшла. І захотіла, щоб дах впав мені на голову прямо зараз. — Ви маєте на увазі... кабін Вейна?

— Військовий збір о сьомій ранку, Сой. Не спізнюйся, — відрізав тренер, розвернувся і пішов геть, залишивши мене стояти по кісточки у власній загибелі.

***

Перехід через двір під час осіннього урагану нагадував сцени з фільмів-катастроф, де головна героїня йде на вірну смерть, але при цьому тримає в руках щось абсолютно абсурдне.

У моєму випадку абсурдом була подушка. Я не встигла знайти свій рюкзак, тому просто схопила перше-ліпше, що потрапило під руку — велику, пухку подушку в салатовій наволочці з тими самими авокадо, і притиснула її до грудей як щит.

Дощ бив у обличчя, вітер намагався зірвати з мене мокру піжаму, а кожен крок по дерев'яному настилу до будиночку Гордія здавався кроком на ешафот.

Правило номер один з фільмів жахів, — монотонно бубнів мій внутрішній голос, поки я насилу відчиняла важкі дубові двері гостьового будиночку. Ніколи не заходь у темну кімнату до хижака, коли ти мокра, беззахисна і пахнеш сирим авокадо. Хижак це відчує.

Я стояла перед дверима кабінету номер три. Моє серце калаталося десь у районі підборіддя. Я була схожа на утопленика. Волосся стирчало в різні боки, з кінчика носа капала вода, а подушка в моїх руках втратила первинну форму і тепер нагадувала мокру губку.

Я підняла руку і тричі стукнула у важке дерево.

Тиша. Тільки шум дощу за спиною і мій власний переривчастий подих.

Я вже збиралася стукнути знову, коли замок клацнув. Двері повільно відчинилися, і з темряви кімнати на мене подивився Він.

Гордій.

Він був... несправедливо, непристойно красивим. На ньому були лише низько посаджені сірі спортивні штани, які висіли на стегнах так низько, що це було порушенням усіх Женевських конвенцій, і... все. Його торс був голим. Шкіра злегка волога, ніби він щойно витерся рушником після душу. На ключиці блищала крапля води, яка повільно скотилася вниз, гублячись серед темних волосків на грудях. А на ребрах, прямо там, де закінчувалася лінія стегон, темніла голова того самого вовка.

Він дивився на мене зверху вниз. Його темні очі були напівпримружені, а шрам над бровою робив його вираз обличчя одночасно втомленим і хижим. Від нього пахло кедром, морозною свіжістю і чимось таким густим і чоловічим, що мій мозок миттєво відключився, залишивши лише інстинкти.

— Ти заблукала, Сой? — його голос був низьким, хрипким від сну. Він звучав так, ніби він щойно прокинувся, і це робило його ще небезпечнішим.