Частина 6 — У цьому щось є

Після роботи колеги справді заїхали до супермаркету, а потім вже поїхали до дому Агнеси.

З порогу їх зустріла Нера, радісно нявкаючи і зустрічаючи гостя.

— Це Нера. Знайомся.

— Привіт! — радісно мовив Єремій і кішка почала тертись об його ноги.

— Квартиру ти бачив на сайті, коли шукав її для мене. Спати будеш у холі на дивані.

Грубо кажучи на кухні.

— Дякую!

Агнеса простягнула чек із супермаркету Єремію.

— Збережи його, будеш знати скільки віддавати.

Хлопцю сьогодні так пощастило, тепер у нього є дах над головою. Ще й деякі нові потрібні для життя речі. Що це як не везіння?

— Агнесо Адамівно, о котрій Ви прокидаєтесь?

— Шоста ранку.

— Зрозумів.

— Можеш прийняти душ і лягти спати.

— Дякую! — радісно сказав Єремій.

Сьогодні колеги знов не могли заснути. Це якось незручно... хлопець і дівчина в одній квартирі. Агнеса думала над своїм вчинком. Чи не занадто вона легковажна? Звідки вона знає, може цей хлопець не такий вже і хороший, як здається? Але ж він у біді... і наче не набридливий... Можливо все ж нічого поганого не станеться? І людині допоможе, їй же наче не важко?...

Наступного дня Єремій та Агнеса разом прокинулись о шостій. Хлопець запропонував дівчині зробити для неї омлет. Оце так сервіс. Гріх відмовлятись!

За сніданком Єремій обережно спитав:

— Агнесо Адамівно, чому Ви мені запропонували пожити у Вас деякий час? Я дуже вдячний, але і... здивований.

Агнеса і сама не знає, що відповісти. Вона навіть не знає, що нею керувало у той момент.

— Їж мовчки, — холодно відповіла дівчина.

Але це не образило Єремія, він уже був задоволений тим, що тепер може жити не на вулиці.

Чорт. Вихідні.

Два дні вихідних колеги зараз змушені провести разом. Вони сіли на диван дивлячись одна на одного.

— Ти теж не вимкнув будильник? — злісно спитала Агнеса.

— Я Вам скажу навіть більше. Я його спеціально увімкнув.

— Я спати далі.

— Згоден.

Сьогодні колеги так і проспали цілий день та нарешті виспались.

Але наступного дня ця схема вже не працювала, бо виспались, і колеги не знали чим себе зайняти. Агнеса лежала з Нерою у себе в кімнаті і дивилась якийсь фільм, а Єремій продовжив працювати над створенням рисунку кафе на ватмані. Через деякий час до нього підійшла дівчина.

— Як ти олівці заточуєш?

— Точилкою, — з подивом відповів Єремій.

— А потрібно канцелярським ножем.

— Що?

— Коли ти заточуєш олівець канцелярським ножем, у тебе з'являється більше місця для маневрів. Слід виточити з дерева як можна більше графіту.

— І що це дасть?

— У тебе непогано виходить, просто треба підкорегувати, — Агнеса посунула стілець ближче до Єремія і сіла поряд, взявши у нього олівець.

Вона нахилилась над рисунком, обережно поклавши праву руку з олівцем на папір. Хоча до листа доторкався тільки кінчик її мізинця, а сама кисть була піднята, щоб не залишати на рисунку плям, не змазувати його. Тонкі пальці Агнеси обережно пересувались по кресленню, ніби це був зовсім не папір, а тіло пацієнта на хірургічному столі. Чіткі, обережні рухи поступово, по міліметру заповнювали білий лист. Єремій заворожено слідкував за усима діями, навіть забував кліпати і дихати. Хлопець хвилювався і не знав, чи йому нахилитися ближче, чи віддалитися.

"Що коїться? Щось наче щимить у серці..."

Він був схожий на людину, що вперше побачив олівець, його наче дивувало, що цей прилад залишає слід на папері, такий... акуратний слід. Усі штрихи дівчини з кожним кроком перетворювались у наче звичайну будівлю — кафе, хоча мали щось таке ніби магічне, що не могло не звернути на себе увагу та заворожити людину своєю легкістю і точністю...

— Різний нахил олівця — різна товщина лінії, — демонструє Агнеса.

— О! Так дійсно краще! Дякую!

Єремій радісно продовжив рисувати, а Агнеса повернулась до себе у кімнату дивитись фільм.

Так пройшов їх другий вихідний, а вже наступного дня колеги, добре відпочивши повернулись до роботи.

В офісі Агнеса організувала зібрання у конференц-залі, де розглянула висновки геодезистів (що працювали поки в Агнеси та Єремія були вихідні) і дала завдання архітекторам — виконання проєкту за планом та підбір матеріалів згідно із висновками геодезистів.

Цього разу конкурс проєктів був влаштований для архітекторів, Агнеса не брала у ньому участі, бо була керівницею у команді і стежила за виконанням усіх робочих задач.

Цього ж дня увечері у Єремія була зустріч із Марко, друзі давно не бачились і хотіли повечеряти разом у кафе. Порівняно із тими часами, коли хлопці жили, грубо кажучи, по сусідству і зустрічались кожного дня, то зараз приятелі сильно віддалились. І сьогодні нарешті зустрінуться і обговорять останні новини...

Єремій та Марко зустрілись у кафе, замовили попоїсти та почали бесіду.

— Єремію, ти казав у переписці, що знайшов житло, але ні слова опису! Де подробиці?!

— Агнеса Адамівна запропонувала у неї пожити.

— Що?!!!

— Ну... так...

— Ти живеш у дівчини?! Вона самотня? У неї ж точно немає хлопця чи ще гірше чоловіка?

— Ти про що там думаєш?

— Почекай, це та жінка, яку називають відьмою, чи як? З твоїх слів вона просто ангел!

— У неї характер не цукор звісно, але людину треба судити за вчинками, думаю.

— Тобто вона скоріше "добро" ніж "зло"? Слухай, а вона молода, гарна? Може тобі б...

— Марко! Вона ж моя керівниця! Тим більше, думаю вона сприймає мене як дитину.

— Ти вже не дитина!

— Ти мене бачив? Мені звичайні перехожі іноді і шістнадцяти років не дають, поділитись секретом молодості?

— Ну навіть якщо так, паспорт каже своє! Слухай, подаруй їй цукерки, щось таке, дівчата таке люблять, може звернеш на себе увагу.

— Вона не любить солодке і я вже сказав, що я не більше, ніж її помічник!

— Чорт забирай!

Марко різко замовчав, а потім продовжив:

— Помічник, що живе в її квартирі?