Частина 5 — Друге враження

Справа наближалась до вечора. Єремій, якому, на відміну від дівчини, вдалося заснути, крізь сон відчув голод і вирішив наварити макаронів на спільній кухні. Прийшовши туди, він помітив, що вже хтось смажив картоплю, але на кухні був тільки Єремій... дивно...

Хлопчина налив води у каструлю, поставив її на газ, почав чекати, коли закипить. Вирішив перемішати чиюсь картоплю, поки не згоріла.

"Як можна було забути про смажену картоплю?" — думав Єремій.

Раптом хлопець виявив, що у нього немає солі, вирішив вкинути макарони в окріп і попросити трохи у Марко, у нього завжди повно спецій і сіль точно є.

Єремій пішов до кімнати друга і безцеремонно зайшов, вони давно знали один-одного і прийшли згоди заходити коли потрібно в кімнату і не тривожити через дрібниці. Хлопчина підійшов до полиці зі спеціями, подивився на Марко, який лажав у навушниках на ліжку. Друг поглянув на Єремія і зняв навушники.

— Сіль закінчилась, прийшов у тебе взяти.

— Зрозумів, що готуєш?

— Макарони.

— О! Я теж хочу макаронів, у мене ще сир є, буде італійська вечеря!

— Ну пішли.

Єремій взяв пачку із сіллю, а Марко радісно піднявся із ліжка відкинувши навушники у сторону, як враз увімкнувся гучний, набридливий звук.

— Пожежна тривога? — злякано спитав Марко.

Хлопці враз схопились і в паніці вибігли на вулицю, спускаючись сходами, до них приєднались інші злякані мешканці гуртожитку, які встигли взяти тільки найнеобхідніше. Хтось вибігав у піжамі, хтось з бутербродом у зубах (не кидати ж недоїденим). Через кілька хвилин всі мешканці стояли на вулиці і дивились на вогонь, що поширювався на четвертому поверсі, де була розміщена кухня і мали б уже приготуватись макарони Єремія. Хтось кричав якісь прокльони, хтось сидів на асфальті схопившись за голову руками, дехто дзвонив комусь, були і ті, хто просто пішов. Єремій та Марко не знали як реагувати, тому просто сиділи на асфальті осторонь, сумно дивлячись униз, тут до них прийшов староста поверху (відповідальний за третій поверх, на якому жили друзі).

— Хтось із вас був на кухні перед пожежею?

Марко підняв очі на старосту, важко видихнув і знов опустив погляд.

Єремій зі страхом подивився на старосту.

— Ніхто?! Це вам не жарти, язика проковтнули? Кажіть!

— Ні! - сказав Марко.

Єремій промовчав, а староста пішов далі.

— Я ж то був, — відповів Єремій своєму другу.

— А я за себе казав, то не мої проблеми, що староста не так зрозумів!

Через деякий час прибула пожежна машина і відповідальна за гуртожиток Людмила Степанівна. Жінка років п'ятидесяти із суровим поглядом і жорстокою натурою. Чоловічий гуртожиток враз піднявся зустрічаючи "керівницю". Пожежники швидко загасили вогонь, на щастя нікого всередині не було. А Людмила Степанівна зібрала біля себе коло чоловіків і гучно запитала насупивши погляд.

— Хто?! — закричала вона.

Єремій та Марко стояли осторонь, подалі від усіх.

— Хто останній був на кухні?!

Тиша.

— Мені ще раз спитати?! Це вам не жарти! Старости поверхів теж не мають ніякої інформації?!

— Ні, — мовив один із них.

— Краще вам сказати, я питаю ще раз, хто...

— Я бачив як Єремій заходив на кухню, думаю він був останнім! — крикнув хтось із натовпу.

Єремій здивовано підняв очі.

— Єремій?! Де Єремій?!

Натовп трохи відступився, даючи жінці побачити хлопця.

— Як так вийшло, що сталась пожежа?! Наче вже дорослий, не можеш щось приготувати нормально.

— Я не...

— Що, що сталось?! — кричала Людмила Михайлівна, не даючи сказати хлопцю ані слова.

— Я хотів зварити макаронів, прийшовши на кухню, побачив, що на пательні смажиться картопля, але нікого не було поряд...

— Ближче до справи!

— Я думав, що просто так картоплю не забудеш, у гуртожитку. То і вирішив її просто перемішати, допомогти... потім... зрозумів, що у мене немає солі, і пішов до друга за сіллю на кілька хвилин, а потім...

— А потім пожежа?! Єремію, ти маленький хлопчик?! Якого біса ти залишив кухню? Спочатку усе вимкнути, а потім йти! Це що за новини? "Вирішив допомогти", допоміг?! Господи, за що мені це?... Ну і кому ти допоміг?! Чия картопля була?

Тиша.

— Та що ти зараз брешеш?! Картопля була?! Сам кухню спалив, а тепер виправдовується! — викрикнув хтось із натовпу.

— Що ти виправдовуєшся?! У мене через тебе кімната спалена, що запропонуєш робити?! — крикнув ще хтось.

— Я...

— Єремій не палив кухню, все було б добре, якщо б хтось про картоплю не забув! — сказав Марко, захищаючи друга.

— Він твій друг! Тому і захищаєш! Завжди разом локшину жерете, дожерлись! У мене і документи мабуть спалені через тебе! Я вже і про гроші мовчу!

— Єремію, шукай собі нове помешкання... — заплющивши очі мовила Людмила Степанівна.

— Але... я...

— Це найкращий вихід, більше ти просто не будеш тут жити.

— Моя кімната теж понівечена.

— Це не мої проблеми, забирай те, що вціліло і йди звідси, щоб я тебе не бачила!

— Але вже темно, ніч на дворі, дайте йому хоч переночуватм! — казав Марко, намагаючись допомогти Єремію.

— Ви зараз серйозно?! Єремій спалив кілька наших кімнат, зіпсував їх, спалив речі і ви ще пропонуєте його залишити на ніч?! Бідний Єремій! — саркастично викрикнув хтось із натовпу.

— Забирай речі і вали, поки не відлупцювали!!! — додав ще хтось.

Це... Єдиний вихід, просто піти.

Через деякий час мешканцям гуртожитку дозволили зайти у середину. Єремій забрав у своїй кімнаті вцілілі речі. Частково чорна від вогню, що спалахнув вище, кімната сумно відобразилась у його пам'яті. Хлопець не знайшов свого гаманця, із недавно виданою заробітною платою. Обдивившись своє, колись, помешкання, зрозумівши, що більше тут нічого забирати, Єремій вийшов із кімнати, а на виході хтось, із проходячих повз, хлопців штовхнув його плече. До друга підійшов Марко, вони разом спустились вниз на вулицю, де Єремій віддав ключ він кімнати Людмилі Степанівні і попрощався із другом.