Початок гри у вірю - не вірю

Вранці наступного дня Агнеса попросила Єремія взяти блокнот і олівець, сказавши, що сьогодні буде його перший урок. Хлопець сильно цьому зрадів і підготував усе потрібне. Зовсім скоро колеги зустрілись і попрямували до місця призначення. В машині Єремій постійно розпитував Агнесу про роботу і його перший урок.

— Агнесо Адамівно, а що мені потрібно буде зробити на першому уроці?

— Кафе, де відбудеться зустріч із замовником, досить гарне. Намалюй його, так, як бачиш. Оціню твої вміння.

— Зрозумів... ми їдемо у кафе, а яка Ваша улюблена їжа?

— Не переходь кордони.

— Ви стали першою! Це я Вам купував корм для Вашої кішки у перший день знайомства!

— Вареники з вишнями.

— Справді? Я думав це щось буде вишукане...

— Чим тобі вареники не вгодили?

— Досить звичайна страва, а Ви така... не важливо.

Тиша.

— Агнесо Адамівно, а скільки Вам взагалі років?

— Двадцять чотири.

— Ви серйозно?! І Ви така успішна у двадцять чотири?!

— Я закінчила школу екстерном, пішла в університет у п'ятнадцять. Тому працюю на два-три роки більше однолітків.

— Он як... Це означає, що Ви дуже розумна? Я не зміг вступити до університету. Ви напевне увесь час вчились?

— Так. Більшість часу.

Зовсім скоро колеги були на місці і мали змогу зустрітись із замовником, який підтвердив наявний план, що означало продовження роботи команди Агнеси. Дівчина змогла вживу подивитись на площу території для готелю, залишилась задоволеною.

Після зустрічі Агнеса та Єремій залишились пообідати у кафе. Хлопець встиг навіть зробити якісь замальовки, але поки не показував "вчительці", хотів зробити якнайкраще, щоб та була задоволена працею.

Колеги посмакували наваристим борщиком (у шефа золоті руки), а пообідавши вийшли на вулицю, і вже хотіли присісти на ґанку (там були стільці, але столики наявні тільки всередині), як на виході їх чекала якась бабуся.

— Бачу, не повинні ви тут бути, — сказала бабця дивлячись то на Єремія, то на Агнесу.

— У нас немає грошей, ідіть своєю дорогою.

— Не потрібні мені папірці, дівчино. Не ваше це місце, вам би їхати звідси, діти.

— Бабусю, що Ви таке кажете? — злякано питає Єремій.

— Не звертай уваги, пішли до машини. Це котра бабця, що ніби бачить майбутнє, пішли!

Агнеса встала зі стільця і поспішила до автівки, але її зупинила бабуся:

— Не бачу я майбутнє, Димко!

Дівчина оглянулась, із подивом вдивляючись в очі бабці.

— Тільки теперішнє!

— Як Ви мене назвали? — стурбовано спитала Агнеса.

Єремій з таким же подивом зупинився.

— Димко, як дим, ти як дим!

Хлопець згадав як казав дядьку Дмитру про те, що ніби бачить дим навколо Агнеси.

— Димка, чарівна така, не тут тобі жити, не місцева ти, душа твоя не для міста створена! — Бабця перевела погляд на Єремія: Руденький, ти ж теж не будеш тут щасливим!

— Що Ви верзете? Єремію, пішли! — Агнеса потягла за собою хлопця до машини, вони швидко сіли і вирушили з місця.

"Вона стурбована?" — думав хлопець.
"Я вперше її такою бачу, вона якась невпевнена, їй страшно?"

— Агнесо Адамівно, Ви стурбовані? — обережно питає помічник.

— Ні.

— Щось не віриться, чому Ви так відреагували, коли Вас назвали Димкою?

— Просто... дещо інше почулось.

— Бабця сказала, що Ви не місцева, тобто з інщого міста, можливо... це правда?

— Ти всім навіженим віриш?

— У мене таке відчуття, що Ви її знаєте.

Агнеса промовчала.

— Взагалі, вона права, я не з Дніпра, провів дитинство у селі на околицях області. Ви точно не з іншого міста?

— Давай просто мовчки будемо їхати.

— Як скажете.

Далі колеги їхали в тиші. Стурбовані, особливо Агнеса. Чому її так збентежила та бабуся? Чому дівчину назвали Димкою? Чому Єремію так дивно, він не єдиний, для кого Агнеса виглядає як дим? Чому це колегам не місце у цьому місті, місті офісів і заводів? Вони завжди прагли до цього життя, навіть Єремій нарешті наблизився до нього! Він... радий...?

Агнеса підкинула свого помічника до його гуртожитку, була здивована місцю, де він живе, але нічого не сказала. Хлопець піднівся на свій поверх до кімнати і, перевдягнувшись, одразу заснув. Після кафе він не був голодний, але був дуже втомлений. Дівчина теж поїхала додому, робота на сьогодні була закінчена, продовження праці чекало на колег завтра, зараз же — відпочинок.

Залишивши машину на стоянці, Агнеса теж піднялась на свій поверх до квартири, але, відчиняючи двері, помітила, як щось мелькнуло у неї в очах.

"Що це?" — Подумала Агнеса повертаючи погляд на "місце блиску".

"Що блищало?" — Агнеса не переходить поріг і присівши уважно оглядає одвірок?

— Що Ви робите? — чується здивований голос ззаду.

Дівчина встає і злісно, без будь-якої поваги, але з величезним презирством повертається до людини.

— Яке Вам діло? — питає дівчина.

— Я Клава, Ви моя нова сусідка Агнеса? Мені просто цікаво навіщо Ви оглядаєте одвірок? Ремонт тут робили не так вже й давно, все у хорошому стані, — каже Клава (що напередодні захищала дівчину на зустрічі із друзями).

— Ви моя сусідка? Тоді думаю Ви не живете у моїй квартирі, чому стоїте тут?

Клава трохи засоромлено відвела погляд і пішла до свого помешкання, це була наступна квартира.

Агнеса повернулась до своїх дверей і, знов побачивши блиск, дістала зі своєї сумки папірець і загорнула у нього "щось", що мелькало в одвірках.

Голка.

Голки часто використовують як підклади, щоб навести порчу. Агнеса це добре знає, і також знає, що потрібно робити із такими "скарбами".

"Голка? Серйозно? Навіщо я вам? Робити нічого? Собою б так займались!" — думала Агнеса.

Цей день не дає їй спокою. Дівчина поклала згорток із голкою на стіл, вона вирішить цю проблему завтра. Зараз же їй просто хочеться відпочити, поспати.