Звичайні будні

Наступного дня Агнеса повернулась до роботи в компанії, перевіряла як там справи у дизайнерів проєкту. Допомагала їм із помилками. Єремій же крутився поруч незнаючи куди себе подіти. Дівчина попросила усіх дизайнерів кинути чернетки їй на електронну пошту, щоб вона могла із ними детальніше ознайомитись, а після сіла за своє робоче місце в очікуванні.

Недавно руденькому виділили робоче місце, поруч із Агнесою, тому і він міг вже більше не тинятися по офісу у пошуках місця де присісти. Хлопець сів поряд із дівчиною теж в очікуванні, коли чернетки проєктів надійдуть їй на пошту.

— Агнесо Адамівно, Ви мені так і не відповіли на питання, яке я вам задав позавчора ввечері.

Дівчина розвернулась до Єремія.

— Яке ще питання?

— Ви навіть не читали?

— Я була зайнята.

— Тоді прочитайте зараз.

— Просто спитай ще раз.

— Я вже це писав, навіщо казати ще раз?

— Так важко сказати?

На телефон хлопця приходить повідомлення. Дядько Дмитро кличе попити кави у кафе на першому поверсі.

— Агнесо Адамівно, дядько Дмитро кличе попити кави на першому поверсі, якщо потрібна буде моя допомога — кличте!

Дівчина злісно поглянула у сторону хлопця, який побіг до ліфта.

Єремій і дядько Дмитро сіли за столик у кафе і замовивши каву почали розмову.

— Ну що, хлопче, як тобі працюється?

— Мені подобається!

Дмитро здивовано поглянув на хлопчину.

— Ти ж помічник Агнеси?

— Так.

— Цікаво... все прдобається? І що можеш про неї сказати?

— А що повинен?.. Ну, вона гарна, розумна, горда. Що ще?..

— Можливо... зла?..

— Ні, не думаю... хоча може...

— Кажи?

— Якось попросила мене купити корм для її кішки, а я купив не той, так вона казала викинути... але то не злість, не думаю, що вона така погана... тим більше якщо в неї є домашня тварина.

— І що, ти викинув той корм?

— Ні, яка їй різниця куди дівся корм, я згодував його вуличним котам.

— А що ще скажеш про неї?

— Та я не так добре знайомий із нею... але що цікаво, у неї ім'я "вогняне" таке — Агнеса. Я думав, що вона може руденька, але потім Ви сказали, що вона чорненька...

— Ну ім'я то так, зовнішності не відповідає. Ну так, а що тут такого?

— Я коли її побачив, то відчув ніби якийсь димок... Уявляєте, ніби людина з диму зроблена!

— А ти поетичний хлопчина.

— Як є! — задоволено мовив Єремій.

На телефон хлопця прийшло повідомлення.

— Хто це? — питає дядько Дмитро.

— Не знаю, наче ніхто не повинен писати, зараз перевірю.

Агнеса: "навчу, якщо буде час".

(Напередодні Єремій питав дівчину, чи не навчить вона його роботі архітектора. Коли хлопець спустився у кафе, Агнеса перевірила повідомлення і написала йому відповідь).

Хлопець посміхнувся та із нетерпінням очікував свого першого уроку...

Через кілька днів, коли були вже готові усі дизайни, на конференції Агнеса обрала найкращий, авторкою якого виявилась Марія.

Після цього дівчина надіслала проєкт замовнику і домовилась про зустріч із ним. Місцем було обране кафе, що знаходилось біля майбутнього готелю.

(До речі, Єремій вже отримав свою першу зарплату і продовжив працювати із Агнесою, радісно очікуючи на премії)

Завтра Агнеса та Єремій їдуть до замовника. Дівчина на машині зустріне руденького біля офісу, вже звідти вони поїдуть до місця зустрічі.

Єремій хвилюється перед цією поїздкою, це щось досить серйозне... хлопець сидів на ліжку у своєму гуртожитку і не міг заснути. Він давно закінчив школу, але не зміг вступити до університету, тим більше завжди мріяв бути архітектором... недостатньо балів екзамену і недостатньо коштів на навчання... Єремій намагався знайти підробіток, більш реальний: кафе, бари, компанії де беруть без досвіду... але він недовго протримувався там і грошей вистачало лиж на їжу та житло, мінімум, який потрібен для життя. Хоча і з арендою квартири, не кажучи про покупку, не клеїлось, тому хлопчина знайшов варіант помешкання, такий як гуртожиток. Та Єремій не хотів відрікатись від мрії, постійно пробував знайти архітектурну фірму, що могла б узяти його. Але все марно. Єремій шукав навіть в інших містах, він готовий був працювати прибиральником у компанії, тільки б стати ближче, до своєї мрії. А зараз, можливо, йому вперше пощастило?

Так, хлопець сидів на своєму ліжку у гуртожитку і думав, що можливо він нарешті зможе більше не мріяти, а діяти. Раптом у кімнату зайшов сусід.

— Я купив локшину швидкого приготування, будеш?

— Ти розщедрився на дві пачки?

— Цілими днями працюєш або спиш. Нічого цікавого.

— Я просто втомлююсь.

— Ти так казав коли і безробітнім був. Поїсти забуваєш постійно, хоча любиш щось смачненьке до рота покласти. Так що, будеш локшину.

Єремій піднявся з ліжка і увімкнув електрочайник, що стояв на тумбі поряд.

— Вона гостра?

— Гостра.

Сусіда і друга Єремія звуть Марко. Приятелі заварили локшину і прийнялись їсти, напевне це було смачно, занадто гцчно вони сьорбали.

— Ти знав, -почав Єремій: що, за статистикою, люди які люблять гостре, люблять пробувати нове, вважають себе гарними і задоволені життям?

— Це ти зараз статті читаєш?

Єремій справді читав щось у телефоні.

Хлопчина поклав смартфон у кишеню.

— Чому тебе зацікавила ця інформація?

— Я не розумію, як людям може подобатись гостра їжа, воно ж так пече!

— Але ж ти любиш гостре!

— От мене це і лякає!

— Мені аж цікаво подивитись на твої пошукові запити в інтернеті... дивні у тебе питання виникають...

— Дати подивитись?

— Ну дай!

Єремій простягнув телефон другу.

Історія пошуку:
"Скільки кольорів має веселка?"
"В яку сторону відкриваються двері?"
"Скільки води потрібно, щоб зварити рис?"
"Де ростуть мандарини?"
"Як називають людей, що не їдять рибу, але їдять м'ясо?"
"Яка тривалість життя крокодила?"