Частина 1 — Я Ваш новий помічник!

— Сподіваюсь ти скоро з'їдеш звідси! Мені вже набридли ці нічні гупання! У тебе не кішка, а слон! Все, я дзвоню Марії Михайлівні, нехай виганяє тебе звідси, вже немає сил це терпіти!

Доведеться змінювати четверту квартиру. За три місяці. І в кого це ще немає сил це терпіти?

Агнеса зовсім не має везіння, таке відчуття ніби хтось його висмоктує з неї кожного дня.

Сусідка з нижнього поверху вийшла з квартири дівчини грюкнувши дверима.

— Ще раз дверима грюкнеш, я тебе звідси виселю, ясно? — сказала Агнеса жінці, яка ще не встигла спуститись до себе у квартиру.

— Хамка! Ти на мене без поваги на "ти" звертаєшся, я старша за тебе вдвічі! — кричала сусідка стоячи за дверима.

— Щось моїм очам не видно, щоб до мене з повагою звертались, не те щоб на "Ви".

— Що ви там кричите?! Ще сови не полягали, а вони кричать! Ой біда-біда, немає спокою у цьому домі...— мовила сусідка з верхнього поверху. Це була баба Ніна, вона завжди всіх засуджувала, але це було безглуздо — ні на що не впливало.

Дівчина працювала архітекторкою, в неї були цікаві ідеї, від яких віяло якоюсь загадкою, це манило людей, але і лякало не менше. За роботами Агнеси, можна було легко впізнати і саму авторку, таку чарівну, навіть у прямому сенсі слова. Зовнішність у неї королівська: чорне волосся, як ніч; сині як небо очі; вії довгі, чорні; губи червоні, як маки. Постава теж аристократична, одягається так само, завжди на підборах і класичному одязі...

Агнеса була успішною архітекторкою, але це чи не єдине, що в неї виходило. Вдача від неї часто повертається спиною. У дівчини немає друзів; колеги її не люблять, як і сусіди та й усі оточуючі; квартири доводиться чи не щомісяця змінювати.

Але от із самою роботою, можна сказати, що дівчині хоч трохи пощастило. Шеф її...

— Я її терплю, тільки через її талант, давно б вигнав! Хто тут бос, я чи вона?!

— Олегу Вікторовичу, не зліться на неї! — заспокоює секретарка.

— Як тут можна не злитись? Вона запізнюється! Я їй дзвоню, а вона без вибачень каже, що буде через пів години, це як взагалі називається?!

— Дай мені, Боже, хороших робітників, а не це от усе!..

— Олегу Вікторовичу, про робітників... Сьогодні на співбесіду повинен прийти чоловік, точніше може хлопець...

— Ти дітей на роботу береш, чи що?! — сердито каже шеф.

— Ні! Ні! Він повнолітній, правда йому 19...

— Чому одразу не відмовила?

— Він мене благав...

— За що мені це, Боже?! Що ж ти так м'яко з усіма, варто лиш попросити, як Стефанія розтане і виконає їх бажання... В нього ж у 19 років й освіти потрібної немає...

— Може в помічники?.. Він на будь-яку роботу згоден!

— До кого?

— Може до Агнеси Адамівни? В неї немає помічника, а для відряджень потрібен...

— Для відряджень?.. Ну хай, може здихаюсь її нарешті...

Агнеса ще не на місці, але новий робітник вже прийшов на співбесіду...

— Ну що ж... кажи, як звуть, що вмієш...

Хлопець мовчки протягує документи шефу.

— Я Єремій, вмію гарно малювати.

— Все?

— Варю смачну каву...

— Каву?.. Ну що ж... У мене є одна архітекторка, Агнесою звуть. Можеш бути її помічником, допомагати на робочому місці і у відрядженнях.

— Я згоден! Згоден! А яка заробітня плата?

— Заробітня плата? Дві тисячі гривень на тиждень. Обіди за рахунок компанії, виїзди, відрядження теж. Протримаєшся тиждень, я збільшу зарплату до трьох тисяч на тиждень, пропрацюєш місяць, збільну до чотирьох. Премії... за складну роботу будуть премії.

— Зрозумів, коли можна починати?

— Сьогодні і починай. Познайомся з Агнесою...

— А як її по-батькові?

— Адамівна. Познайомишся і будеш робити, що скаже. (Може хоч я відпочину від неї)

— Зрозумів, можу йти?

— Йди.

Єремій досить приємний характером, на зовнішність теж. Рудий, кудрявий, очі зелені як ліс. Високий хлопчина і дуже гарний. Ще й з портфелем — "все своє ношу із собою".

Але от як Єремію зрозуміти де Агнеса і як виглядає? Якщо не знайти її, почати роботу він не зможу. Хлопчина вирішив підійти до своїх колег, щоб спитати де шукати Агнесу...

— Добрий день, я тут новенький, Єремій, можете мені допомогти? — спитав руденький у чоловіка, що проходив повз із кавою в руках.

— Дуже приємно, Єремію, я Дмитро. Можеш звати мене дядько Дмитро, так усі називають. Чим допомогти?

— Я новий помічник Агнеси Адамівни, не підкажете де її можна знайти?

— Вона ще не на місці наче, — оглянувши офіс мовив Дмитро.

— А як вона хоч виглядає?

— Ну чорненька така, як виглядає...

— Тут багато чорненьких, як я впізнаю саме Агнесу Адамівну?

— Ну слухай... ну вона така... дика, як пантера, ще й "шипить" на всіх.

— Шипить?..

— Ну так. Слухай, як прийде, ти точно її впізнаєш.

— Вона на відьму схожа, — каже проходячи повз одна дівчина.

— Відьму?.. - трохи злякано каже Єремій.

— Ну є таке. Слухай, мені працювати пора, можемо в обідню перерву поговорити.

— Добре-добре, не відволікатиму!

Дмитро пішов. Йому років сорок, класний чоловік, позитивний і до всіх добре відноситься; в роботі не лінивий, креативний...

Єремій вирішив спуститись в пошуках Агнеси на перший поверх, де знаходився головний вхід і кафе (це була багатоповерхова будівля, де сам офіс архітекторів і дизайнерів знаходився на сьомому і восьмому поверхах).

Через кілька хвилин через головний вхід зайшла Агнеса: випрасувана довга чорна сукня; чорні шкіряні туфлі, натерті до блиску; така ж чорна і шкіряна сумка, що ідеально до них пасує; довгі, аж до ключиць сережки, які прекрасно підкреслюють довжину її шиї і аристократичність постави. Дівчина проходить повз Єремія, а він і не знає, що то саме вона.

Раптом через увесь коридор біжить секретарка Олега Вікторовича:

— Агнесо Адамівно! Агнесо Адамівно!

Єремій миттю повернувся до дівчини, почувши її ім'я. Хлопець швидко схопився і радісно підбіг до неї, з нетерпінням чекаючи розмови.