Розділ 16

Детектив О'Ніл із вдячністю прийняв із рук сержанта склянку з водою. Він хотів би щоб йому запропонували щось міцніше, але промовчав.

- Капітане Мур, ви знаєте, я не схильний перебільшувати, але в тому лісі було... було щось дивне. Я вже говорив шефу Вомерфілду, я не збожеволів. Ліс не пускав мене. Ніхто з нас. А та пожежа…

Вілла Мур мовчки кивнула сержанту і той вивів детектива з кабінету капітана. Поліцейський посадив О’Ніла у таксі і наказував.

- Відпочинь Дастіне, поговоримо трохи пізніше, коли тобі стане краще. Їдь додому і добряче проспися.

- Дякую, Тріде. Мені справді треба трохи відпочити.

Капітан залишилася сама в кабінеті і мовчки налила собі віскі. Що відбувається в цьому проклятому богом містечку? Так званий найкращий детектив перетворився на параноїдального слинця, який бурмотів про темні сили.

Вілла Мур випила другу порцію і скривилася.

Їй доведеться зайнятися цією справою самотужки. І вбивствами, і зникаючою синьою фарбою, і розлюченим лісом. І це тоді, коли на неї повісили ще одну справу. Вбивство заступника голови відділку у Спрінгфілді, цього Абелара Робустсона, який також займався цими загадковими вбивствами. Єдиною гарною новиною було те, що її не особливо кмітливі підлеглі перебрали всі його папери і принесли лише те, що було варто перевірки.

Більш за все її зацікавили роздруківки GPS. Жодних відміток за ким велося спостереження, чи до якої справи вони відносилися. Лише кілька адрес, які вона збиралася перевірити в першу чергу.

- Можливо містер Робустсон вистежив вбивць і за те і був вбитий, - міркувала вона. - Що ж, я розберуся в чому тут справа.

~~~

Першим, що відчув Джеймс прийшовши до тями, було тепло. Він відчував сонячне проміння на своїй щоці і насолоджувався цим. Він розплющив очі і з зусиллям підвівся на ліктях.

Висока стеля, світлі стіни та вікна до підлоги. Очі заплющились самі собою, ковдра так і просилася вкритися нею з головою.

Джеймс зрозумів, що лежав у незнайомому ліжку, застеленому м'якими покривалами. З прочиненого вікна тягло чимось солодким; пахло квітами та сонячним теплом, свіжовипраною білизною, безпечно цвірінькали птахи.

- Як ти себе почуваєш? - прошепотів знайомий голос. Перш ніж знову розплющити очі, він почув знайомий запах зовсім поруч з ним.

Він хотів би продовжити цю мить чистого безпам'ятства. Хороший сон. Вперше за довгий час.

Але наступної миті його пам'ять наповнилася спогадами того, що трапилося на галявині. Серце застукотіло як відбійний молоток, очі розплющилися самі собою, вихоплюючи розмиті кадри. Улюблене обличчя виявилося так близько, але між ними стояла перешкода. Вбивство.

- Я вбив його, Елінор, - ледве зміг вимовити приголомшений Джеймс. Він швидко сів у ліжку, з жахом усвідомлюючи те, що сталося, не помічаючи, як болить у грудях і темніє в очах від цього різкого підйому.

- То був не ти, це все хімера. Рада ні в чому тебе не звинувачує, і ніхто з нас теж, - поспішила заспокоїти дівчина. - Так, вони знають. Але не хочуть завдати тобі шкоди.

Він похитав головою.

- Ні, то був я. Я пам'ятаю все до найменшої деталі, я пам'ятаю щомиті бажання вбивати і розривати всіх, кого бачу. А коли я встиг…

- Але ти цього не зробив. Ми всі цілі.

- За одним винятком.

Елінор коротко кивнула, підтверджуючи його слова.

- Це Антуан вбив Тоні…Тоні не викрадав мене. Вони використали його, - гірко зауважив Джеймс. - Вони використали його.

Холодні пальці легенько стиснули руку Джеймса.

- Але ти зміг зупинитися.

- Так, але надто пізно! І я не хотів зупинятися! Я міг убити тебе! Всіх вас!

Дівчина старанно підбирала слова.

- Так, ти міг. Але не став. Ти так само зміг зробити те, що теоретично вважалося неможливим. Ти знову став собою, ти повернувся, - обличчя Елінор висвітлилося легкою усмішкою. - Ти повернувся до мене.

- Ти не розумієш. Я зміг…я повернувся…мабуть тільки тому, що дійсно злякався того, що накоїв. Я вбивця, Елінор. Вони досягли свого. Я став хімерою і мене потрібно стратити доки я знову не витворив щось подібне. Поки не вбив ще когось.

Елінор насупилася, але перш ніж вона спромоглася щось сказати, в двері постукали і в одну частку секунди дівчина опинилася біля дверей. За ними стояла рудоволоса жінка, вона тримала тацю з графином води та парою сендвічів.

- Можна?

- Дякую, Ліліт, - відповіла Елінор. 

Та поставила тацю біля ліжка і лагідно посміхнулася Джеймсу.