Розділ 15

Голова страшенно розколювалася. Він ніби знову впав зі скелі, тільки цього разу зламав не ногу, а все тіло, кожну її кісточку.

Джеймс розплющив очі, але все навколо чомусь втратило виразні обриси, втратило різкість. Він заплющив очі і глибоко вдихнув. Де це він?

Він лежав на холодному камені і важко дихав. Терпкий і солодкуватий запах смоли, ледь вловимий аромат хвої; дерев'яний пил, піднятий дощем у повітря, крижаний вітер змішував усі запахи ночі. Джеймс згадав обличчя відьми, яка заморозила і викрала його. Тремтіння пробігло по всьому тілу і застигло в ліктях німим страхом.

Крізь частий дріб дощових крапель він почув, як щось хруснуло зовсім поруч. Серце його завмерло, прислухаючись до своїх останніх секунд.

Джеймс якомога ширше розплющив очі, побоюючись злякатися ще сильніше.

- Хто тут? Покажися! - замість крику він видав ледь чутне мурмотіння.

Він ворухнувся і до нього знову долинув дивний хрускіт, ні, то був металевий брязкіт. Очі Джеймса звикли до темряви і він зміг роздивитися кайдани на власних руках та ногах.

- Чорт забирай. Де це я? - він зрештою побачив контури плаского каменю, на якому лежав.

- Хімеру у вигляді її істинному слід закувати в ланцюги залізні, кров'ю її ж окроплені, і встромити на світанку в груди кинджал найгостріший, тоді вона віддасть свою душу, - від найближчого дерева відокремилася тінь і безшумно підійшла ближче. Джеймс майже відразу впізнав у силуеті Антуана; його байдужий голос він у жодному разі не міг забути.

- Із ланцюгами проблем не виникло. З кинджалом - майже не виникло.

Горгул наблизився ще трохи; у спритній руці блиснуло гостре лезо. 

- Але що за істинний вигляд, Джеймсе, ми всі ніяк не могли зрозуміти. У нас зайняло деякий час аби все з'ясувати.

Поряд з Антуаном виросла друга тінь - Янна.

- Даніель вважав, достатньо лише повернути тобі чарівну силу, від якої відмовився твій рід, і ти проявиш себе, але ти був пай-хлопчиком і не розкривав своїх можливостей.

- Де Тоні? Що ви з ним зробили?

- Твій дядько? - з глузуванням перепитала Янна. - О, він настільки безкорисливий, ти можеш воістину пишатися ним. Адже він хотів убити тебе не тому, що хотів заволодіти твоєю силою, ні. Він вищий за це. Ти просто зіпсував йому його дорогоцінне життя, принаймні він у цьому певен. Банальна помста, так заяложено.

- Не хвилюйся, ми не дамо йому занапастити тебе просто так, - в'їдливо сказав Антуан.

- Де. Мій. Дядько, - просипів Джеймс, намагаючись звільнитися від кайданів.

- Ні, ні, не так швидко, Джеймсе. Ти ж чув: "встромити на світанку в груди кинджал найгостріший" - у нас з тобою залишилася незакінчена справа. Не хвилюйся, твій дядько не постраждає. Хіба що засмутиться, що йому самому не вдалося тебе прикінчити. Знаєш, ми ледве вмовили його не вбивати тебе раніше, ніж треба.

Антуан нахилився до самого хлопця і помахав кинджалом перед його очима.

- Старовинний, заговорений дванадцятьма могутніми відьмами, за чутками належав старим богам, єдиний у своєму роді. Ачерімо ім'я його, "найгострішим" зветься він.

Джеймс зробив кілька глибоких вдихів і чорнота перед очима відступила.

- Як ти вже зрозумів, нам треба до світанку вивільнити хімеру з твоєї забитої підсвідомості. І в мене, мабуть, є кілька ідей. Дуже цікаві ідеї, я б поділився з тобою деякими, але гадаю нам не слід гаяти часу. Тож зупинимося на найнадійнішому варіанті.

Янна витягла на відкрите місце поряд з Антуаном чиєсь зв'язане тіло. Бранець лежав непритомний, зовсім не ворушився. Джеймс боявся вгадати у ньому знайому постать.

- Ви, люди, зазвичай такі слабкі. Втім, коли справа стосується почуттів, ви чемпіони по придушенню емоцій. Як так вийшло? Хто зна. - Антуан стежив за діями своєї помічниці із захопленням, немов хлопчик вперше побачив виставу фокусника.

- Ти дозволиш, треба трохи твоєї крові. Що скажеш? - з цими словами горгулья полоснула Джеймса по долоні і з рани заструменіла червона рідина. Він відчув тягнучий біль, що тут же змінився на легку пульсацію. Ранка затяглася, залишаючи після себе невеликий шрам. Але Янна вже зібрала кров і оббризкала нею кайдани.

- Що ж, тепер саме час, - промовив Антуан, і в застиглого від жаху Джеймса з'явилося відчуття, що горгулья зверталася не до нього, а до лісу, що ховається в темряві.

Янна підняла пов'язаного з землі і Джеймс з жахом упізнав у ньому свого дядька. Той був закутий закляттям, він не міг поворухнутися, але відкриті очі й погляд, що метушився, говорили про те, що він був при свідомості.

- Відпустіть його негайно! - заволав Джеймс і отримав ляпаса від Антуана.

- Тихіше, тихіше, - вдавано ласкаво шепотів він і кинув скованого закляттям Ентоні до ніг племінника. Тієї ж миті обличчя бранця ожило і він вигукнув.

- Джею, мій хлопчику, вибач! Пробач, будь ласка, я...я не розумів що творю! На що погоджуюся...я так хотів жити, так боявся не встигнути, що ледь не занапастив тебе, і Стіва, і всю родину! Вибач, вибач мені, - з очей горгула не могли текти сльози, Джеймс це зрозумів. Але голос його дядька, колишнього Тоні, того, хто так добре знав Джеймса, дбав про нього все його життя, змусив всю образу і біль стиснутися в його грудях. Він знав, його очі зараз чорніші за ніч і горгули теж помітили це.