Розділ 2

Коли чорнота в голові почала потроху відступати, Джеймс розплющив очі і глухо застогнав. Хлопця трясло. Його занудило і вирвало. Голова страшенно розколювалася, наче по ній кілька разів пройшлися битою. 

За мить він згадав усе. Промайнувшу постать на обледенілому асфальті. Удар. Аварію. І темряву, з якої він щойно виринув.

 - Де це я? - спитав Джеймс напівголосно у порожніх стін. Його очі потроху звикали до півтемряви, але він не впізнав нічого навколо. Простора, витягнута в овал кімната з високою склепінчастою стелею гойдалася і розпливалася перед очима. По відполірованій до блиску плитковій підлозі стелилися сутінки, заповнюючи кожен дюйм простору холодними відблисками.

Кришталева люстра освітлювала лише невеликий простір у самому центрі кімнати і громіздкий, почорнілий від часу стіл, що повторював своєю формою контур самої кімнати.

На рівній поверхні столу височіла важка бронзова статуетка з трьома обличчями: одне скорчилося в мученицькому спазмі, на другому риси майже стерлися, третє дивилося на світ блаженним, порожнім поглядом.

Джеймс підвівся зі свого місця, щоб ближче розглянути статуетку, але в цей момент до зали увійшли. Джеймс хотів прикинутися сплячим, але чомусь не міг заплющити очі. Навіть кліпнути не виходило.

- Добре, що ти так швидко прийшов до тями, Джеймсе. Мене звуть Мартін, дуже радий познайомитися з тобою. 

За мить Джеймс побачив перед собою високого чоловіка у строгому костюмі. Вольове підборіддя, високий лоб, уважні сірі очі. Навіть кучері виглядали цілком…претензійно. Аристократішка, сказав би Тоні. Чоловікові було на вигляд років тридцять-тридцять п'ять, не більше. Джеймс проковтнув ком, що встав у горлі, і силувався відповісти якомога голосніше. Тоні якось розповідав йому, що впевнений тон лякає злочинців.

- Що я тут роблю? Хто ви такий?

- Ти тут, щоб допомогти нам, Джеймсе. Ти пам'ятаєш, що з тобою трапилося?

Мартін присів на сусідній стілець і з привітним виглядом дивився на збентеженого Джеймса.

- Допомогти вам? Хто ви такий і де це я?

Мартін обвів поглядом зал. Джеймс побачив на шиї чоловіка широкий витягнутий шрам, що тікав за комір.

- Ти в гостях у мене, Джеймсе. - Чоловік розстебнув нижній ґудзик піджака свого ідеального костюму і невимушено закинув ногу на ногу. Джеймс видихнув і вдихнув. Цей Мартін не схожий на вбивцю. Хіба що на маніяка. На маніяка в ідеально випрасуваному костюмі.

- Що вам від мене потрібно? - запитав Джеймс тихіше.

 - Твоя допомога.  - спокійно повторив той. - Ти пам'ятаєш, що сталося, перш ніж ти опинився тут?

Джеймс не зводив схвильованого погляду з Мартіна, але не наважувався говорити, ніби проковтнув язика.

- Аварія, пам'ятаєш? Ти потрапив в аварію, - підказав кучерявий аристократ. Джеймс здригнувся. Точно. Там хтось був. На шосе. Хтось, через кого його машину закрутило на льоду і він вилетів у кювет. Джеймс насторожено глянув на Мартіна.

- Це все було насправді? Ця аварія?

Мартін невимушено засміявся, але Джеймс відчув себе так, ніби бовкнув щось дурне. Він миттєво насупився, стримуючи нудоту, що знову набирала обертів.

- Що смішного?

- О, то ти не знаєш, що спиш, чи не так? Ані тебе, ані мене тут немає. Це просто сон. - Той Мартін склонився нижче і довірливо прошепотів. - Шойно ти скажеш, кого ти бачив на шосе, ти прокинешся.

- А якщо я скажу, що нічого й нікого не бачив, ви мене відпустите?

Мартін не рухався, він пильно дивився на Джеймса. Той мог заприсягтися, аристократ залишився незадоволеним відповіддю.

- Друзі мають допомагати один одному, Джеймсе. Чи не так? Я мав багато друзів. Джордж Девенпорт, Анастасія Моллей, Артур Ділейні, Донна і Ітон Хейзи, Лінн Картер та багато інших, - Мартін вимовляв незнайомі Джеймсу імена і раптом обірвав промову. Зробив глибокий вдох.

- Усі ці люди були важливими для мене. Я був їм другом.

Він ретельно вимовляв слова, але інколи ковтав закінчення. Джеймс краєчком свідомості намагався зрозуміти, що за акцент у цього Мартіна.

- Я хочу допомогти тобі. Я допоможу тобі прокинутися, але натомість ти маєш сказати мені, що ти бачив.