ПЕРШЕ ПОЧУТТЯ

Ліліан стояла на даху будівлі, і перед її очима простягався нічний Вальхейм — місто контрастів, де минуле та майбутнє зливались у єдине ціле. Неонові вивіски, кожна з яких рекламувала щось своє, заповнювали вулиці, їхнє яскраве світло переливалося на мокрій поверхні доріг, розбиваючись на тисячі відбитків. Місто жило своїм життям, і це контрастувало з тишею, що панувала на даху.

Дощ уже не був таким сильним, він перетворився на легку мряку, яка ніби наголошувала на атмосфері занепокоєння. Її погляд блукав вулицями внизу, де машини та пішоходи продовжували своє життя, не підозрюючи, що десь у цьому місті зараз вирішувалися долі.

На нижніх рівнях міста вирувало життя. Вулиці були забиті щільним потоком машин — футуристичні автомобілі з яскравими голографічними індикаторами і фарами, що світилися, плавно рухалися в кілька рядів, немов річка світла. Багато хто з них працював на автоматизованих системах — дрони-перевізники, що безшумно пересувалися дорогами та повітрі, доставляли вантажі чи пасажирів. Водіїв вже майже не залишилося, і машини безмовно ковзали вулицями, взаємодіючи між собою через спільні мережі.

На тротуарах унизу юрмилися люди. Навіть у дощ їм не було спокою — кіберпанківські парасольки світилися легкими, м'якими вогнями, утворюючи примарні силуети. Прискорені ритми їхніх кроків наголошували на холодній атмосфері міста, де кожному потрібно було кудись поспішати. Тут не було місця для нероб, кожен крок, кожен жест був точний і цілеспрямований. Сині та зелені голограми висіли над їхніми головами, рекламуючи продукцію чи послуги, закликаючи до уваги.

На кутках будівель або в провулках стояли бездомні кібери, які не мали достатньо ресурсів для існування. Їхні тіла, наполовину замінені протезами, іскрилися під дощем, а голографічні збої змушували їх виглядати ще страшнішими. Але пішоходи не звертали на них уваги, ніби вони були просто частиною краєвиду.

Серед натовпу іноді миготіли камери дронів-патрульних, їхні очі, що світилися, сканували вулиці в пошуках порушень або розшукуваних злочинців. Вони були частиною міської системи безпеки, але Лілі знала, що Хіллер завжди вмів обминати їх непоміченим. Він був майстром зникнення, завжди знаходив лазівки, залишаючи за собою лише ледь помітні сліди.

Відбиті в скляних фасадах хмарочосів, світлові сполохи реклами переливались безліччю кольорів, створюючи ілюзію картин, що рухаються. Здавалося, що саме місто дихає цим світлом, наче гігантський механізм, у якому кожен елемент відіграє свою роль. Але чим вище здіймався погляд Ліліан, тим самотнішою здавалася ця панорама. Тут, на даху, місто виглядало зовсім інакше — як нескінченна матриця вогнів та тіней, між якими проходили невидимі нитки інтриг, брехні та небезпечних ігор.

Вона бачила багатоповерхові квартали з їхніми рекламними банерами, за якими ховалися брудні справи і тіньові угоди. Там, під неоновими вивісками, відбувалося те, що навіть дрони-патрульні не могли доповісти. Там ховалися ті, хто тяг за ниточки кримінального світу. І серед них був він – Хіллер.

Її думки були не тут, не з машинами та пішоходами. Все, що Лілі бачила перед собою, було лише тлом для них із Хіллером гри. Місто стало шахівницею, на якій вони боролися за контроль. Кожен неон, кожна крапля дощу, кожна машина, що рухається, були частиною цього складного рівняння, яке вони намагалися вирішити.

Вона знала, що Хіллер десь там, серед цих світлих вулиць, серед тіней і фальшивого сяйва реклами. Він був як примара, яка могла б бути в будь-якому з цих вікон, за будь-яким поворотом. І це місто, незважаючи на свою красу, було просякнуте його присутністю, як і її думками.

Ліліан продовжувала дивитися вниз, відчуваючи, що гра, в яку вони вступили, тільки набирала обертів. Вальхейм був їхньою ареною, і вона знала, що кожен її крок, як і крок Хіллера, змінював правила цієї гри.

Її погляд зупинявся на окремих постатях унизу, серед машин і людей, і в кожній з них вона могла побачити його. І що довше вона стояла, то сильніше розуміла, що більше не може просто йти далі. Тепер вони обидва рухалися одним шляхом, і цей шлях вів кудись за межі звичайного переслідування.

Ліліан стояла на даху, намагаючись упорядкувати думки. Все, що трапилося, здавалося нереальним, ніби це було частиною якогось смутного сну, де реальність поєднувалася з фантазією. Її розум кидався, щоразу прокручуючи моменти зустрічі з Хіллером — кожну деталь, кожен його погляд, кожне слово.

Він врятував її - цей факт ніяк не вкладався в голові. Злочинець, якого вона полювала спіймати, на якого вона витратила місяці, взяв і, ризикуючи своїм життям, вирвав її із пастки. Це було проти всіх правил їхньої гри. Хіллер, якого вона завжди вважала байдужим маніпулятором, раптом розкрив свою людську сторону. Але чи це було щиро? Чи це просто черговий крок у його багатошаровій, хитромудрій стратегії?

У пам'яті знову спливали фрагменти з їхнього короткого зіткнення. Його обличчя — загадкове, з легкою тінню глузування, наче він насолоджувався ситуацією, яку створив сам. Його рухи - точні і майже нереально швидкі, як у тіні, яка могла розчинитися в темряві будь-якої миті. Але було щось більше. Те, як він дивився на неї, як говорив з нею, здавалося, що за цими грайливими глузуваннями ховалося щось глибше.

Її серце забилося сильніше, коли вона згадала той момент перед його зникненням. Вона вже була на межі втрати свідомості від знемоги, але відчуття його близькості раптом повернуло їй сили. Хіллер стояв поруч, його дихання — тепле і тихе — торкнулося її щоки. Вона не відразу усвідомила, що сталося, коли відчула його губи, легкий, майже невагомий поцілунок, що залишив ледь помітний слід тепла на її шкірі. Це було так несподівано, так інтимно, що на мить увесь світ довкола наче завмер.

Коли вона розплющила очі, його вже не було. У нічній тиші тільки краплі дощу, що ковзали по склу її шолома, і шум далекого міста нагадували про реальність. Все це було як миттєвий сплеск емоцій, який зник так швидко, як і з'явився.