ТЕМНЕ МИНУЛЕ

Ніч була глибока і тиха. Тиша старої будівлі, де вони ховалися, надавала атмосферу певної відчуженості. Стіни приховували їх від зовнішнього світу, залишаючи Ліліан і Хіллера віч-на-віч. Вони сиділи на підлозі, поруч із вибитим вікном, через яке чути був тихий шум дощу, що поступово перетворювався на легку мряку. Тіні ховалися по кутках, створюючи відчуття якоїсь іншої, паралельної реальності, де вони перебували.

Ліліан відчувала, що це була рідкісна можливість дізнатися більше про людину, яка весь цей час залишалася для неї загадкою. Тепер, коли вони опинилися далеко від своїх ролей — переслідувача та втікача, ця дистанція між ними почала скорочуватися. Вона дивилася на Хіллера, вивчаючи його обличчя, вкрите слідами минулих ран, і намагалася зрозуміти, що ж ховається за його спокійними очима, які так часто були маскою для світу.

Вона вирішила не зволікати. Все одно сон сьогодні не прийшов би до жодного з них. Ліліан зробила глибокий вдих і тихо запитала: "Чому ти почав цим займатися? Тіньовим рейнджером... хто ти до того, як став міфом, за яким усі ганяються?"

Хіллер повільно глянув на неї, його погляд завмер, і на мить їй здалося, що він просто проігнорує її запитання. Але потім він трохи нахилив голову, ніби роздумуючи, як саме почати розповідь.

"Колись давним-давно, я був людиною з нормальним життям," - почав він, його голос звучав приглушено, майже невиразно. "Я був частиною системи. Вірив у закон і порядок. Але одного разу все змінилося." Він усміхнувся, і в цьому жесті не було нічого веселого. Це була гірка посмішка людини, яка дізналася правду, від якої краще було б не знати.

"Я працював на одну організацію, яку ми тоді називали елітною службою безпеки. Ми захищали 'важливих людей', охороняли 'правильні об'єкти'. Але все виявилося не так просто. Одного разу я отримав наказ, який... перевернув мій світ." Хіллер на мить замовк, дивлячись на свої руки, ніби згадуючи, що вони колись зробили.

"Це був наказ, який я не міг виконати. Це стосувалося людини, яка була для мене важлива." Він підняв погляд на Ліліан. Його очі були сповнені спогадами, прихованим болем, і вона відчула, як у грудях щось стискається. "Мою сім'ю поставили під удар, а я мав мовчати і вдавати, що нічого не трапилося."

Він перевів погляд на вікно, його погляд забрало вдалину, до неонового серпанку міста. "Я вирішив вийти з цієї системи. Стати тим, кого ніхто не зможе контролювати. Вони зробили мене ворогом, бо я відмовився від їхніх правил. Відтоді я на боці, який не визнає тих кордонів, що встановила влада. Я веду свою. гру, тому що не хочу, щоб хтось ще постраждав через їхню жадібність і жорсткість."

Ліліан слухала його, відчуваючи, як її власне розуміння того, хто перед нею починає змінюватися. Вона бачила в Хіллері не просто злочинця — тепер він був тим, хто кинув виклик системі, тій самій системі, якою вона сама служила. Він не був лиходієм заради лиходійства. Він був людиною, яка не змогла залишитися осторонь, коли прийшов наказ, який ламав його душу.

Вона зробила паузу, перш ніж поставити наступне запитання. "Але ті, хто зараз тебе переслідують, - Чорні Нитки - це теж частина твого минулого?" Її голос звучав м'яко, без осуду, вона не хотіла тиснути на нього, але хотіла знати правду.

Хіллер повільно кивнув головою. "Вони колись були частиною тієї ж організації. Ті, хто вирішив, що треба йти далі, стати сильнішими, жорсткішими і не соромитися використовувати будь-які кошти. Вони вважають, що влада належить тим, хто готовий її взяти без сумнівів. І, як ти можеш здогадатися, вони не забувають тих, хто став на їхньому шляху."

Ліліан усвідомила, що її припущення були вірні - 'Чорні Нитки' і Хіллер були пов'язані глибокими, болючими нитками минулого. Це була боротьба не лише за владу над містом, а й за право бути тим, ким хочеш бути незалежно від диктату системи.

Вона глянула на нього, відчуваючи хвилю емпатії. "Ти продовжуєш боротися. Але тепер вони переслідують не тільки тебе, а й усіх, хто стоїть поряд з тобою," - тихо сказала вона, розуміючи, що тепер і її життя пов'язане з цим мороком, хотіла вона того чи ні.

Хіллер знову глянув на неї, і його очі пом'якшали. "Ти мала рацію, коли казала, що це більше не просто гра, Ліліан. Я намагався тримати тебе подалі від цього всього, але тепер... тепер ми пов'язані цією війною."

Він тихо зітхнув і злегка посміхнувся, додаючи: "Але ж ти не з тих, хто відступить, навіть знаючи, які небезпеки попереду?"

Ліліан не могла втриматись і посміхнулася у відповідь. Вона знала, що, незважаючи на страх, вона не зупиниться. "Ти маєш рацію, Хіллер. Я не відступлю. Але тільки якщо ти пообіцяєш мені, що ми боротимемося разом."

Він кивнув, не відводячи очей. Між ними встановилася тиша, але ця тиша була сповнена розумінням і якоюсь новою, ще не оформленою близькістю. Це було більше, ніж просто союз проти спільного ворога — це була обіцянка залишатися поруч, навіть коли тіні згущатимуться.

І в цій тиші Ліліан відчувала, що між ними росте щось нове — не просто зв'язок переслідувача та злочинця, але справжній, складний, людський зв'язок. Вона зрозуміла, що готова йти далі, йти в невідомість, не тільки заради міста, а й заради людини, яка сиділа перед нею, відкривши їй частину свого серця.

***

Ліліан прокинулася, коли світло ранку почало просочуватися через вибиті вікна, заливаючи кімнату блідим, холодним сяйвом. Вона повільно підвелася, відчуваючи тяжкість в очах від недосипання та напруги, яка не відпускала її останні кілька днів. У першу мить їй знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, де вона знаходиться. Старий будинок, один з багатьох тимчасових притулків, які вони використовували, щоб сховатися від погонь. Все тут було одночасно знайомим і чужим — прості сірі стіни, бетонна підлога, запах вогкості та олії.

Вона озирнулася, але поряд нікого не було. Хіллер зник так само, як і з'явився — раптово й безшумно, наче тінь, яку проганяє перше світло. Тільки легке відчуття тепла залишалося її шкірі, нагадування у тому, що він був поруч. Він обіймав її всю ніч, зігріваючи в цьому холодному, покинутому місці, і цей момент був напрочуд справжнім, щирим, без масок і хитрощів.