Глава 1

Високий статний красень схилився наді мною. Я завмерла в очікуванні поцілунку.

- Будь моєю дружиною!

Я вже була готова погодитися, але в цей момент красень розплився в моторошному оскалі і обзавівся гострими іклами.

- Е ні, я на таке не підписувалася! - я спробувала відштовхнути від себе нахабного вампірюгу, який вирішив зіпсувати мені такий чудовий сон, а натомість відчула, що падаю сама.

Вампірюга зловісно реготав, а я все падала і падала... поки не відчула жорстку і холодну поверхню під спиною. Невже через такий несподіваний поворот сюжету мого сну я впала на підлогу? Але на підлозі у мене килим. Та й літо на дворі – не повинна бути підлога такою холодною.

Я обережно розплющила одне око і втупилася в стелю. Ну як у стелю… Кам'яне склепіння більше нагадувало стелю собору, ніж моєї квартири. Я розплющила друге око і швидко сіла. Таак … Виявляється, я лежала на кам'яному вівтарі, який стояв посеред величезного приміщення, яке справді нагадувало собор: сірі кам'яні стіни, масивні колони, що підтримували стрілчасту стелю, моторошні статуї. А поряд із моїм ложем стояла трійця чоловіків. Вирази на їх обличчях були серйозні та урочисті. Чомусь мені згадався фільм «Сутінки» - надто вже ці хлопці були схожі на Вольтурі: бліда шкіра, довге темне волосся, аристократична постать. А одяг… Мені стало соромно за свою скромну піжамку з принтом моїх улюблених маніяків із фільмів жахів. На готичному тріо були довгі оксамитові сюртуки-пальто старовинного крою з вишуканими візерунками, шовкові сорочки з рюшами, брошки, каблучки з дорогоцінним камінням. Я просто залюбувалася.

Страху не було зовсім. Може, мене накачали наркотиками і викрали, щоб принести в жертву? Найкращий захист – це напад.

– Це що таке? – обурилася я. – Що це все означає, я вас питаю!? У мене спина хвора та пісок у нирках. Мені не можна лежати на холодному!

«Вольтурі» дещо розгубили свою урочистість і витріщили очі.

- Може, вони мови не знають? - нахмурилася я. – Do you speak English ? Parlez-vous français? Ай гаразд, піду я, мабуть. Справи у мене, робота…

- Стійте! - ожив один з «Вольтурі», на вигляд найстарший. – Ми вам усе пояснимо.

- Слухаю уважно, - я сіла зручніше, в позу жаби – балетне минуле воно таке…

- Леді, ви були обрані для почесного…

- Жертвопринесення не хочу, - перебила я. – Не відповідаю умовам. Про спину та нирки я вам вже повідомила, може ще є якісь невиліковні хвороби – у наш час ні в чому не можна бути впевненим. Далі… Характер у мене поганий, так навіть мої батьки вважають. І найголовніше, - я підняла вказівний палець вгору для значимості сказаного далі, - я не незаймана! Тож впевнена, що ваших богів задовольнити не зможу.

- …вступу в наш клан, - закінчив свою промову ошалілий «Вольтурі».

Ось тут я зрозуміла, що відбувається щось ще дивніше, ніж банальне жертвопринесення.

- У який клан?

- Леоріана.

- Ааа , ну тоді зовсім інша справа, - простягла я і зрозуміла, що настав час тікати з цього божевілля. – Але змушена відхилити вашу пропозицію. Я вже перебуваю у клані Архіпових, навіть є його головною спадкоємицею. Тож вибачте, панове, але я додому піду, бо мене прабатьки почнуть шукати.

- Ви не зможете повернутись додому.

Мені навіть на секунду здалося, що це було вимовлено з легким сумом.

– Переміщення в інший світ діє лише в один кінець.

- Яке ще переміщення, в який кінець? – ошаліла я.

– Ви так часто нас перебиваєте, що ми не можемо вам усе пояснити, – обурився наймолодший «Вольтурі».

Я зробила жест, що мовчатиму.

Ось тут мені й розповіли, що коли в клані хтось досягає певного віку, для нього починають підшукувати наречену. Але з цією справою, звісно, виникають труднощі. Коли всі місцеві наречені перебрані і жодна не гідна члена клану, починаються пошуки обраниці по інших світах - чия душа відгукнеться, ту й переміщають… в один кінець. Ось як мені пощастило! На всі мої заперечення - я не гідна такої честі, заміж не збиралася, характер поганий - мені лише мило посміхалися і відповідали, що ритуал поклику ніколи не помиляється.

- І скільки ж років цьому вашому нареченому, - приречено зітхнувши, поцікавилася я.

- Двісті п'ятдесят! Віт тільки увійшов у пору повноліття. Для вампірів - це розквіт сили.

Я знесилено впала на вівтар. Та невже… Так от чому мені ці хлопці Вольтурі нагадали – ікла, гострі вуха, бліда шкіра. Око помітило, підсвідомість підказала, а ось мозок пропустив повз себе.

- Вибачте, а вас не бентежить, що я людина і мені лише двадцять чотири роки? - несміливо поцікавилася я, сподіваючись, що вийде відбрикатися від заміжжя.

- У кожного свої недоліки, - посміхнувся найстарший вампір. - Коли настане слушний час ми проведемо ритуал і зробимо тебе вампіром.

Ох, знову ритуал… Ну то гаразд, добре, що хоч весілля не одразу. І взагалі, можливо, ще вдасться втекти.

Так і розпочався мій новий життєвий шлях. Я швидко бігла коридорами похмурого холодного замку за трійкою старійшин клану: Ксандр – найстаріший, слідом – Вальк і наймолодший (всього п’ятсот п'ятдесят три роки виповнилося) – Інгус. Світло ледве проникало через рідкі, витягнуті вгору вузькі стрілчасті вікна, протяг грав із полум'ям смолоскипів, закріплених на стінах, намагаючись їх загасити. А ми все йшли і йшли, з одного коридору повертали до іншого, але загальна картина не змінювалася – похмуро, холодно, моторошно і жодної душі…