Глава 7

Народу в квартиру набилося непристойно багато. Ігнат із Поліною, кілька одногрупників, якісь дівчата, яких я навіть не знав – вочевидь  хтось привів із собою. Я відразу ж оголосив, що в покер зможуть грати лише дев'ять чоловік, решті доведеться пошукати собі інше заняття, і народ почав розповзатися: хтось випав перед плазмою, хтось прихопив пару настолок з моєї колекції і розташувався на підлозі у вітальні, хтось бодренько побіг на кухню просто бухати.

Льоха затримувався. Він взагалі-то насправді єдиний, кого я можу назвати другом, з великою натяжкою, але все-таки. Інші – так, для заповнення простору. Я й покликав особисто всього три-чотири людини, але ті притягли із собою своїх друзів, а ті – своїх. Це така культура вечірок, мабуть. Мені це стовпотворіння не надто подобалося, але й не сказати, щоб дуже непокоїло. Нехай народ веселиться, аби квартира цілою залишилася.

Я почав підготовку, розклав овальний стіл, накрив його спеціальною скатертиною, відрахував фішки, взявся за карти, почав тасувати. І в цей момент, в кімнату заявився Льоха. За гулом безлічі голосів, я не одразу почув знайомий голос – Льоха всім навколо голосно представляв свою супутницю, і обійнявши за плечі, підштовхував уперед. Я підняв очі, і карти віялом вискочили з рук.

Та годі. Азія?!

Та не може бути. Вона зовсім здуріла?..

Здуріла чи ні, але це була вона. Моя колишня однокласниця. Азія. Ліка Бикова. Дівчина, яку я буквально днями попередив про ідіотський спір на неї. Дуже ясно попередив, досить зрозуміло, чітко назвав імена учасників спору. Бортніков. Тимурчик. І Льоха. Льо-ха. Ледь не по буквам. І я точно вчора бачив її, сідаючою в таксі в супроводі Бортнікова, трохи очманів, але не надав особливого значення. А тепер от Льоха.

Якого біса?!

Дівчина увійшла до кімнати в супроводі Олексія. Трохи збентежена посмішка на обличчі, рум'янець на щоках. Вона привітно кивала, про щось перемовлялася з оточуючими, знайомилася. Нарешті перевела очі на мене, і, побачивши мій межуючий з шоковим запитальний погляд, у відповідь просто знизала плечем. Мовляв, сама не знаю, як я тут опинилася, але нічого страшного у тому, що відбувається, не бачу.

І я прямо-таки буквально отетерів. Навіть завис на хвильку, роздивляючись дівчину. Ні ну це ж, наскільки треба себе не поважати? У голові не лягало. Це настільки вона потребує уваги протилежної статі, що готова заплющити очі на те, що її тупо використовують, граючи?

Це за межею мого розуміння. Ні. Не зрозумію.

Та й, якщо замислитись, не мого розуму це діло. Моя совість чиста: я дав знати про спір, причому потай від друга. А як розвиватимуться події далі, мене взагалі не має хвилювати. Нехай хоч з усіма трьома перетягається бідолаха, якщо така в неї потреба.

Хвилювати не повинно, але чомусь хвилювало. Щось таке неприємне, нудотне розповзлося всередині, наче я з'їв зіпсований кислий продукт і безуспішно намагався його переварити. Розчарування. Ось що це було. Так. Мені не було діла до колишньої однокласниці, але я дуже не люблю розчаровуватися в людях. Причина цього неприємного почуття полягала тількі в цьому.

– Гра починається, учасники за стіл. – голосно, перекрикуючи гудіння натовпу, оголосив я, відновлюючи перетасовування карт та відкидаючи непотрібні думки.

Бажаючі почали розсідатись на вільні місця. Ігнат з Поліною утрималися - приєдналися до компанії, що грала в Діксіт, зате за покерний стіл, прямо поруч зі мною, сіли Льоха з Лікою.

- Правила знаєш? - поцікавився Олексій у дівчини, поклавши руку на спинку її стільця, і як би ненароком нахиляючись ближче.

- Трошки, - скривилася дівчина.

Я закотив очі. Не любив новачків у грі: вічно все плутають, задають купу питань, збивають настрій та псують атмосферу.

- Може тоді займешся чимось іншим? – Наполегливо запропонував я, починаючи роздавати карти учасникам.

Ліка підняла за мене погляд. Замислилась ненадовго, а потім примружилася, і очі її блиснули дивним вогнем.

- Ні, я хочу грати в покер. - Заявила дівчина, склала руки на грудях і подивилася на мене ніби з викликом.

Я посміхнувся і кивнув головою, кидаючи їй пару карт.

Початківцем вона не була. І правила чудово знала, і комбінації, і навіть намагалася блефувати.

З кожною новою роздачею гра ставала все цікавішою, і я навіть пошкодував, що на сьогодні обрав собі роль дилера і не беру участі в якості гравця. Атмосфера розпалювалася, в учасниках прокидався азарт. З гри потихеньку стали вибувати гравці, Льоха та Ліка поки що трималися, і з ними ще двоє моїх одногрупників. Спостерігати за грою ставало все цікавіше, і я вирішив додати градус розжарення:

- Забув сказати. Ми тут не граємо просто так, заради інтересу. Для того, хто програв, у нас завжди припасено покарання. Зазвичай ми пишемо ідеї для покарання та обираємо наосліп, але сьогодні, я на правах господаря будинку, вирішив обрати його сам.

Я оглянув присутніх і, витримавши театральну паузу, видав:

- Сьогодні той, хто програє, прибирає квартиру після вечірки.

Олексій, знаючи правила, посміхнувся. Ліка насупилась. Хлопці почухали в потилицях.

- Чому одразу не сказав? - Запитала Ліка, дивлячись на мене з спантеличеним виглядом.