10. Не ворог, але й не друг

Валя

Капюшон злетів з голови непроханого гостя, і Валю різко підхопили мужні чоловічі руки та пригорнули до грудей, в яких серце вистукувало шалений ритм.

— Конваліє, — тихо шепотів Рон, ніжно пригортаючи дівчину.

— Роне, — схлипнула дівчина, і притислась носом до гарячої шиї. Чоловік затримав дихання, а потім важко видихнув. — Роне, я більше так не можу. — Сльози покотились щоками. Валя плакала, більше не стримуючись. Вона все більше і більше притулялась до чоловічого тіла, ніби сильними обіймами хотіла заглушити свій біль. Конвалія більше не могла здаватись сильною. Вона хотіла захисту і підтримки, захотіла, щоб хтось подбав про неї, дозволив бути слабкою. Увесь біль, що так довго придушувала, вирвався на зовні, гарячими сльозами та одкровеннями: — Я втомилась. З дитинства я сама. Нікому не потрібна. Батьки покинули. Я ніколи не мала друзів, а коли знайшла, мене зрадили. Я одна, завжди одна. Я не хочу бути одна.

Валя підняла голову, і зелень зустрілась з темним проникливим поглядом. Дівчина піддалась пориву і потяглась до губ чоловіка. Рон відповів. З кожною хвилиною сила та пристрасть їхніх  поцілунків наростала. Валя обвила руками його шию, а чоловік запустив свої під одяг. Ніжні дотики його рук збуджували бажання, відганяючи всі негаразди на другий план. Валя зажадала спокою, зажадала розради й цього загадкового чоловіка, що так несподівано з’явився у її житті.

Валя потягла за верх худі змушуючи Рона зняти одяг. Під кофтою приховувалось гарне тіло справжнього грецького бога, розписане різними татуюваннями, що світилось у проміннях місяця. Рон не став зволікати й швидко, але водночас з обережністю, вивільняв дівчину з полону одягу. Коли білизна полетіла в сторону, Рон припав вустами до грудей Конвалії. З вуст дівчини вирвався стогін, а разом з ним тишу ночі розрізав дзвінок мобільного Рона.

— Слухаю, —  відповів Рон не зводячи очей з дівчини. Діловитий тон чоловіка ніби ману з очей, чи то чіткіше сказати, з мозку скинув, і Валя відсунулась на край ліжка похапцем прикриваючи оголене тіло простирадлом. Як вона могла до цього опуститись, забула слова бабусі, наплювала на всі свої принципи, готова була віддатись отак просо малознайомому чоловікові. Та де там віддатись вона сама спокусила його.

— Кілька годин і я буду у Львові, —  сказав чоловік, вимикаючи телефон. — Мені потрібно їхати. — Хоча це він уже говорив Конвалії, але тон все так же залишився холодним.

— А... —  дівчина підбирала слова. Їй було соромно за свою поведінку та образливо за його холодність. — Чого ти приходив?

— Телефон приніс. В моїй машині забула. Зачини за мною, а то ти щось зовсім безпечна стала. — Це було сказано якось двозначно, що у Валі аж дихання підперло. Побачивши реакцію дівчини, додав уже м’якше: —  Ще побачимось. Я в справах на кілька днів.

За одну хвилину до восьмої у дверях з уїдливою посмішкою з’явилась жіночка за ключами. Разом з ключами Валя відпустила й свій біль. Значить така її доля. Вона повернеться на батьківщину в будиночок бабусі, а там, як то кажуть, як карта ляже. Ввімкнула радіо, під'єднала телефон до зарядки й помалу направила свою машину на знайомий серцю шлях. Тихенько підспівуючи, вона аж підскочила, коли загорлав її мобільний. На екрані висвітилось «Аліса».

—  А тобі що від мене потрібно? — спокійно промовила, ввімкнувши динамік.

— Чого мобільник вимкнутий? — накинулась та. — Я ще з ночі наярюю.

— Я вже не працюю в кав’ярні. Всі питання до Богдана Максимовича.

— З цим чмирем я вже переговорила. Мене цікавить чи ти в порядку?

— Що?! — здивована Валя аж пригальмувала.

— Питаю ти як? — Та не чекаючи відповіді додала: — Короче, я на зміні, приїжджай до мене. Нам є про що потеревенити.

— А коли це ми подругами стали?

— Ой, не починай. Я чую ти в машині, дуй сюди.

— Я їду в Дубинку. Нам немає про що говорити.

— Конваліє! — зірвалась Аліса на крик. — Їдь до мене.

— Звідки...? — Валя навіть Богдану не називала свого справжнього імені.

— Я ж кажу є про що поговорити. Тим паче тобі трудову треба забрати. Її якраз привезли. Справні ж вони. Якби так ЗП привозили. О, все я побігла. Чекаю, —  Дівчина перервала розмову. А Валі нічого не залишилось робити, як розвертати назад.

— Привіт! — Аліса подружньому обійняла Валю. — Сідай за столик я зараз підійду.

За кілька хвилин Аліса повернулась з двома горнятками чаю та текою документів під пахвою.

— Пий, а то на тобі лиця не має. За мій рахунок.  — Аліса підсіла до Валі, відпила своєї кави та протягла документи.

— Тут твоя трудова.

— Дякую. Хоч щось з документів залишилось. Мене ще й обікрали.

— Я знаю. — Здивування Валі не було меж. Вона навіть слова проковтнула. — Я вже домовилась зі своїм знайомим. Його номер та адресу паспортного скидаю в месенджер. Поїдеш зараз, тобі відновлять документи протягом кількох днів. Водійські теж?

— Ні, дівчина все ніяк не могла відійти від ступору. В машині залишились.

— Ок. Зробиш все що я сказала і відразу повертайся до мене. Увечері зміняюсь, поїдемо до мене на квартиру.

— Аліс, —  потроху почала оговтуватись Валя, — ти мене завжди ненавиділа, а тут така турбота. І звідки ти знаєш моє справжнє ім'я?

— Давай ти зробиш, що я сказала. А вдома усе тобі розповім. Нас не повинні почути. Єдине, що ти повинна запам’ятати: я тобі не ворог.

— Але й не друг, — парирувала Валя.

— А це вже як вийде. Гроші потрібні?

— Ні, обійдусь.

— Конваліє, не час корчити недотрогу. Запитую ще раз. Гроші є?

— На бензин вистачить, — фиркнула дівчина, так до кінця і не зрозуміла, чи варто довіряти цій лисиці.

— Все ввечері чекаю.