6. Той, що прийшов у ночі

Валя

— Як ти себе почуваєш? — стурбовано запитав Богдан, коли Валя вийшла з вбиральні.

Косметики на обличчі майже не було —  усю змила вода.

— Зроби міцну каву, — стомлено прошепотіла вона.

Хоча дівчина вже звикла до такого графіку роботи, але сьогоднішня ніч виявилась чомусь занадто важкою. Нестерпно боліла голова, ще й сон знемагає.

— Валю, — Богдан ніжно взяв дівчину за руку, — тобі необхідно відпочити. Ти змарніла та змарніла. Смерть бабусі підкосила тебе.

— Я не піду з роботи! —  категорично відповіла. Вона відчувала розраду в роботі, але не це було справжньою причиною. Валя була на мілині —  похорони та суд витягли з дівчини останні збереження.

— Я не кажу тобі цього робити. Просто відпочинь. У нас всього двоє клієнтів студентів. Готуються до заліку. Від них проблем не буде. Іди у третю кабінку — виспись, —  майже скомандував хлопець

— Ні, ти що. Я так не можу. Тим паче там камери, —  запротестувала дівчина.

— Я вже їх відключив, —  сказав Богдан, і не даючи Валі заперечити, спровадив її у кабінку.

Сон давався важко. Муки совісті не давали заснути. Дівчина, за два роки роботи у кав’ярні, ніколи не дозволяла собі такого. Проте ночі безсоння та пережите горе давалися взнаки. І дівчина піддалась чарам Морфея — поринула у сон.

Противний скрип дверей розбудив Валю.

— Бодь, щось сталось? — запитала, не розплющуючи очі, в офіціанта, бо знала, що тільки у нього ключі. Та не дочекавшись відповіді, додала: — Потрібно петлі змастити, а то всіх клієнтів розлякаємо.

Майже хвилина промайнула, а Богдан все не відповідав. В кімнаті запанував різкий запах конвалій. «Невже Бодя наважився принести ці квіти сюди?» —  подумки не вдоволилась дівчина. Вона розплющила очі, але темрява заснувала приміщення, лише два білих вогники миготіли посеред кімнати.
Дівчина піднялась і почала вдивлятись. Коли очі трохи звикли до темряви, перед нею відкрилась страшна картина:  міцна постать у довгому балахоні з капюшоном наближалась до неї. Не видно обличчя, лиш на місті очей світились два вогники, які вона помітила відразу. Він не крокував, а ніби плив розрізаючи краєм одежі густий туман, що окутував його.

— Що за жарти? — намагаючись бути спокійною, запитала дівчина. Але відповідь не пролунала. Навкруги стала так тихо, що Валя чула серцебиття власного серця. Стримуватись вже не виходило, і вона втислася у стіну та закричала. Точніше, спробувала закричати. З відкритого рота не пролунало ні звуку. А монстер все наближався. Він відкинув край балахону оголюючи кістляву руку. Краєм ока Валя вловила ще щось під накидкою, але рука потяглась до дівчини, змушуючи забути про все на світі. Їй хотілось кричати, молитись, тікати, але горло здавило, згадати бодай одну молитву в неї не виходило, а тікати —  марна справа, тіло скувала невидима сила.

Кістяк торкнувся плеча дівчини та повільно почав спускатись нижче до грудей, де з шаленим ритмом вистукувала серце. Секунда, і дівчина відчула різкий біль, побачила, як її власне серце пульсує у руці невідомого.

Нічна кава підступила до горла, і дівчина виблювала. Остання думка: «Я померла», —  вихором закружляла й згасла.

Рон

Годинник показував восьму, коли Рон під’їхав до «Інкофу» на чорному «мерсі». Він очікував, що Валя уже чекатиме на нього, але дівчини не було. Прямуючи у приміщення відчував незрозумілу тривогу — невже ця дівчина так на нього діє, чи це щось інше.

— Доброго дня! — ввічливо привітався з офіціантом.

— Давно не бачились, — буркнув невиспаний Богдан, але потім стрепенувся та перепросив: — Чим можу допомогти?

— Валю поклич.

Офіціант кивнув та поплівся до кабінки. Легенько постукав. Почекав кілька секунд і постукав уже сильніше.

— Валь! — крикнув у замкнуті двері, але дівчина не виходила.

Рон уже хотів підійти, як офіціант щось пробубнів собі під ніс і зник. Повернувся за хвилину, несучи в’язку ключів. Відкривши двері, став у проході так, що Рон нічого не бачив, лиш чув.

— Валю! — крикнув хлопець.

У відповідь Рон почув зляканий крик дівчини, а потім її хриплий голос:

— Вийди!

Конвалія штовхнула хлопця в груди, випроводжаючи з кабінки. Зачинила двері та побігла у вбиральню. Озброївшись шваброю з відром чистої води повернулась у кабінку, де вже стояв офіціант.

— Що ти тут робиш? Я сказала вийти! —  закричала дівчина.

— Там за тобою приїхали —  я приберу, — спокійно, без будь-якого докору, промовив Богдан.

— Ні! — твердо заперечила Конвалія. — Я тобі цього не дозволю. Скажи Рону нехай почекає.

Переказувати не потрібно було, Рон усе чув, але не знав, що там сталось.

— Що там? — запитав чоловік, коли офіціант повернувся до нього.

— Нічого. Щось принести?

Дівчина вийшла в зал, коли Рональд допивав горнятко запашної гарячої кави.

— Рада, що ти приїхав, — промовила дівчина, як завжди спокійно.

— Я обіцяв допомогти, — відповів, не підводячи на дівчину очей. Він все ніяк не міг розібратись зі своїми почуттями. А точніше, їхніми. Тривога, що чоловік відчував на початку, відчувалась і в Конвалії, спліталась і наростала. Рон тріпнув головою проганяючи душевний неспокій.

— Бодь? — благально глянула дівчина на друга.

— Я прикрию, — усміхнувся той.

— Дякую! — Валя обійняла хлопця за шию та поцілувала в щоку. У Рона самовільно стиснулись кулаки, але він швидко опанував себе та попрямував до виходу.

Рональд допоміг Валі сісти, обійшов авто та сів за руль, але те, що він побачив знову підсилило його тривогу. Валя сиділа з перекошеним обличчям та прикривала рот і ніс рукою.

— Що з тобою? Тобі погано?

— Цей запах… — відповіла, хапаючи повітря ротом.

— Вибач, — пролепетав Рон. — Це новий ароматизатор купив у машину. Я не думав, що тобі настільки не подобаються конвалії.

Чоловік схопивши невеличкий флакончик, що висів на дзеркалі, миттю виніс з машини та викинув у смітник.