4. У пошуках книги

Валя

Валя плакала, упавши обличчям в подушку. ЇЇ ридання гулом розходилось у пустій квартирі. «Як я могла? Я готова була убити його прямо там, у залі суду. І що далі? Я б стала вбивцею».  — Вона жбурнула кинджал, вправно заточений під кандзасі — японську прикрасу для волосся.

Серце розривалось, а думки роїлись в голові наче бджоли, що літали то туди, то сюди: «Я готова була вбити людину. Але він убив бабусю, але... Але може це і правда не він? Невже можна повірити в якогось містичного чаклуна?». Валя вагалась, адже ніколи не вірила в містику чи щось подібне. Ксерон —  він існує, чи це лише вигадки хворого? Але ж ці моторошні смерті. Бабуся завжди розповідала про страшного чародія зачаклованого у камінь. Бабуся постійно нагадувала онучці, що з’явиться той, хто питатиме про НЬОГО. І Валя зобов’язана направити цю людину до неї. Але саме це і стало причиною смерті бабусі, за що дівчина зараз картала себе та проклинала Тараса. А якщо хлопець каже правду. Старенька завжди розповідала про страшного чародія зачаклованого у камінь. Проте, Валя думала, що це страшилки, щоб внучка слухалась. Одначе, якщо задуматись, то бабуся ніколи не лякала її цими історіями, просто розповідала, намагалась убити в її голову чим більше інформації. Тим паче вона не даремно назвала її цим дурнуватим іменем, від якого Валя стільки потерпала. Ще й хлопець сказав про конвалію. Що він мав на увазі? ЇЇ чи все-таки квітку. Молода жінка остаточно заплуталась.

Дівчина відкрила ноут і вбила в пошук «Ксерон»  — страшне ім'я, яке старенька забороняла вимовляти.

«Ксерон – найсильніший чорний чародій минулого. У подобі красивого парубка він зваблював юних дівчат. І коли останні погоджувалися на пропозицію руки та серця, чорний маг пожирав їх сповнений кохання орган, що голою рукою виривав з грудей. Тому п’ятнадцять білих відьом об’єднали свої сили та перетворили Ксерона на камінь, заточивши у статуї, як тіло, так і душу»

Щось схоже, але не зовсім те. Яка ж вона дурепа, що ніколи не слухала бабусю.

Валя силкувалась згадати усе, що говорила жінка, яка замінила їй і матір, і батька, але в голові випливали лише кадрики з колишнього життя.

Валя вся в сльозах прибігла зі школи.

— Як ти могла мене так назвати? Невже не можна нормальне ім'я Валентина, Марія чи щось подібне. Ні, тобі здумалось мене назвати Конвалія. Конвалія! Чортова квітка.

— Не смій лихословити. Квіточко моя, це твій захист. Твоє ім'я і твоя чистота. Зрозумій, прийде час, і ВІН прокинеться. Усім потрібно бути готовим до його приходу. А особливо я хочу, щоб підготовилась ти. Адже ВІН буде дуже злий. Тисячолітнє ув’язнення в камені зробить його безмежно лютим та жорстоким. Ось, —  вона протягнула онучці велику стару книгу, —  усе, що тобі потрібно знати.

— Забери свій старий непотріб! — Жбурнула дівчинка книгою так, що аж листки повилітали, і попрямувала у свою кімнату.

«Точно, книга! Бабуся завжди читала книгу, казала, що то відьомська книга нашого роду. Її потрібно знайти». —  Валя вибігла з квартири, вскочила у свою білу красуню та помчала рідним маршрутом.

Старенька хатинка зустріла, хоч привітно, але все ж сумно. Одинока, покинута, вона жалібно скрипнула вхідними дверима та дихнула на дівчину сирістю та металевими нотками скоєного злочину. Конвалія постояла з хвилину, не наважуючись увійти. Страх та образа скували її. Вона хотіла розвернутись та рвонути звідти якомога далі від усіх цих жахіть, але жага помсти гнала дівчину вперед. Хоча вона уже не до кінця розуміла кому мститись.

Книги ніде не було. Валя перерила усе. Позаглядала у різні закутки. Все що вона знайшла це свої фото. І на кожній світлині біля Конвалії була книга. Бабуся спеціально фотографувала онуку біля книги. Для чого? Це знала тільки стара.

— Бабусю, де вона?  — прошепотіла, втративши надію. Відповіді не було. А чого вона чекала? Чому ж вона не забрала?

—  Конваліє, дівчинко. Візьми з собою книгу, — примовляла бабуся біля молодої дівчини.

— Ба, я навчатись їду, а не якусь обдерту книгу читати. —  Валя намагалась привітно посміхатись. Онука дуже любила стареньку, але всі її відьомські штучки дуже не подобались. Конвалія ніколи не вірила в магію, вона вважала все це дурнею.

— Хоч глянь, —  молилась баба Галя. — Ти ще ні разочку за життя не відкрила її.

— І не відкрию! — Втрачала терпіння дівчина. — Ба, воно мені не потрібно. Люблю тебе. — Поцілувала рідну в щоку і вибігла з будинку, прихопивши валізу.

«Невже не можна було хоча б разок відкрити. Ну чому я була така вперта. Бабусю, вибач!»

Валя судомно продумувала, що ж робити далі. Хто міг взяти книгу, де її шукати? Вибір впав на Тараса. Прихопивши фото, Конвалія уже прямувала до психіатричної лікарні.

***

— Дівчино, я вкотре Вам повторюю: відвідувати Гриценка Тараса Олександровича стороннім особам суворо заборонено. Можуть тільки родичі або адвокат. Якщо Ви не являєтесь ні одним, ні іншим, дозвіл можете отримати в прокурора. Без відповідного документа, я Вас не пропущу. До побачення! — огрядна жіночка закрила перед Конвалією віконце приймальної.

Валя розпирала злість, що готова злорічити усією відомою та невідомою лайкою, проте дзвінок телефону перебив її майбутній словесний потік.

— Слухаю, —  гаркнула дівчина, піднявши слухавку від незнайомого номера.

— Привіт! Бачу я невчасно, —  низький баритон пролунав на іншому кінці.

— Це хто? —  запитала дівчина, не намагаючись навіть згадати кому може належати цей знайомий голос.

— Це Рон. Хотів тебе сьогодні кудись запросити, — голос звучав рівно, хоча трохи розгублено від такої поведінки дівчини.

— Ні! Я зайнята, — зібралась покласти слухавку, але потім дещо згадала, запитала: — А де ти взяв мій номер телефону? Щось не пригадую, щоб тобі його давала.

— Скористався службовим становищем, — винувато промовив чоловік. — Вибач, бувай!