3. Суд

Тарас

—  О, Боже, моя Оленко! Пустіть мене до неї! —  кричав Тарас. Він не розумів, що з ним відбувається. Де він знаходиться. Темно, дуже темно. Біль, усе болить. —  Прости мені. Це я винен, —  хрипів знесилений.

—  Зізнаєшся? —  чужий голос різав слух. Знову біль.

—  Проклята тварюка! Це все він зробив! Це Ксерон, —  закричав і поринув у забуття, чи то, може, провали в пам'яті.

«Оленко, дівчинко моя! Це він зробив! Це ж він?» — горло пересохло, з вуст уже не могло злетіти ні звуку —  тяжкі думки зароїлись в голові. — «О, Боже, невже це я? Ні, ні це не я!» Уява показувала йому різні картинки того, що була, а, може, не було. Можливо, це тільки фантазії хворого розуму.
Ксерон цілує Олену, вириває її серце, але, враз, картинка змінюється, і він бачив себе на місці чародія. «Єдина моя, прости! Це не я, це не міг бути я», — Тараса розривало зсередини. Він не знав, що відбувається, не розумів нічого.

Обривки голосів та фраз пробивались крізь туманну завісу божевілля: «Доброго... Ваш адвокат... Звати... Захищати...»

Що від нього вимагали? Чому тривожили тіло і душу? Він не хотів нічого. Він хотів, щоб його дали спокій. Він хотів до Оленки, хоч глянути на неї.

«Оленко де ти? Чому не приходиш? Ні, кохана мертва... Її вбив... Хто її вбив?» — Тарас уже не знав. — «Я помщуся. Помщуся».

Хлопця підхопили та кудись повели. Яскраве світло засліпило очі. Тараса ввели у судову залу. Знову гомін голосів, але його мозок не сприймав їх. Тарас тільки дивився на присутніх і все, що він розумів —   це значення їх поглядів: повні ненависті та відрази. Здавалось, що дай їм право, і вони роздеруть хлопця на куски.

Ось у кутку мати з батьком. Мама навіть не глянула на сина. Закутана в чорний шарф, вона гірко плакала на плечі чоловіка. Батько лиш один раз кинув повний розчарування погляд на свого горе-спадкоємця та відвів очі. Вікторія Олександрівна сиділа біля прокурора уся чорна та схудла. Її тонкі руки тряслись, наче в лихоманці, а з очей не переставали литись сльози. Вона не підвела погляду на вбивцю донечки, вона не могла, якщо гляне —  помре. Біля неї сиділа молода дівчина: зеленоока,  з чорним волоссям, що закладене у зачіску японських гейш. Тарасу вона видалась дуже знайомою. Хлопець силкувався згадати, де він зустрічав її. Дівчина була вбита горем, але трималась добре. Тільки в її погляді не було того, що в інших. Вона пильно дивилась в очі підсудного. Проте хворий розум Тараса не міг зрозуміти, що саме було в цьому погляді. Та враз усе це зникло, коли її зір сковзнув кудись убік. Її очі розширились, і в них чітко читалось здивування. Тарас прослідкував за поглядом дівчини та наткнувся на незнайомого чоловіка у синьому діловому костюмі. Його очі були майже чорні, але привітно дивилися на Тараса.

—  Доброго дня! Ви пам'ятаєте мене? —  спокійним тоном заговорив незнайомець.

Чи пам'ятає він? Голос — він чув його. Обличчя інколи проскакувало у пам'яті.

—  Я Ваш адвокат, Рональд Всеволодович.

Шок пробив його тіло. Як він міг забути? Невже і дійсно хворий? Чому цей адвокат такий привітний до нього? Невже він не знає, що він зробив? Ні, адвокат повинен знати. Тоді чому?

—  Це моя робота вірити своїм клієнтам, —  дав відповідь Рональд на німе запитання Тараса.

Почався суд.  Прокурор звинувачував Траса у вбивстві, не забуваючи описувати найстрашніші подробиці смерті коханої та ще одної жінки. І лише тоді Тарас зрозумів, про що весь час його допитували в камері, та, що то за дівчина — адміністраторка, що дала йому адрес старої відьми. Невже, і до неї Ксерон добрався, а може…? І знову уява підкидала картинки вбивства з Тарасом у головній ролі. Усі фрази злились для Тараса в один гул, з якого інколи виривались окремі слова. «Вбита… зі сторони потерпілої… звинувачується… жорстоко убита… Конвалія…»

Конвалія! Він почув слово, що пов’язане з чародієм; він відчув аромат цих квітів, але як Тарас не силкувався, ніяк не міг зрозуміти, чому його промовили, і звідки лине запах. Це був його шанс, його надія. Підсудний здавався, загнаним звіром, що судомно поглядом обшукував усе навкруги, шукаючи допомоги. Але допомоги не було. Присутні уже винесли вирок —  винуватий. Хтось відводив погляд, а хтось дивився з неприкритою ненавистю. Онука старої дивилась холодно, без  емоцій, лише її губи безмовно шепотіли: «Помста. Помщуся». Емоції переплелись так, що Тарас не розумів, що відчуває. Він лише шукав, шукав… Хлопець сам не знав, що шукати. Вбивця, втрачаючи надію, повернувся до адвоката. Рон заспокійливо кивнув та встав з промовою. Але знову затуманений розум не зміг зрозуміти слів. І тоді, боковим зором він вловив його — ніби звичайний чоловік, але його очі здавались не природними. Вони були світло сірі, майже білі, на фоні склери ледь помітні. Тільки маленька зіниця виділялась на білому полотні дивних очей. Голова страшенно розболілась, хлопець ледь стримувався, щоб не закричати, не завити.

Що відбувалось далі, Тарас уже не намагався розібрати. Лише, коли двоє міцних чоловіків у білому вбрані схопили його за руки та поволокли, хлопець  вловив шепіт: «Неосудний… Психіатрична лікарня…»

—  Ні, я не псих! —  заволав Тарас. —  Це все Ксерон! Це все той чародій. Він ще проявить себе!Конвалія його погибель!

Хлопець не міг заспокоїтись: пручався та кричав. Вбивця зміг вирватись, та в останній надії кинувся до онуки старої. Вона щось знала про Ксерона, вона повинна допомогти. Підбігаючи до дівчини, Тарас помітив, як вона витягла щось зі своєї зачіски. Це щось блиснуло, відбиваючи промені світла, і дівчина направила гострий кінець на Тараса, не перестаючи шепотіти: «Помста. Це моя помста».

Хлопець відчув укол. І останнє, що побачив, як кремезний чолов’яга витягує шприц з його руки, а чорноволоса так і залишилась стояти, прикривши зброю рукою.

***

Як добре знову відчувати себе вільним. Вони усі такі безпечні, навіть не відчувають мене, не відчувають пройдешнього кошмару. А цей Тарас. Який же він жалюгідний. Мені навіть шкода його. Ха-ха. Можливо, потрібно було б допомогти, адже це він визволив мене. Проте, він лише пішак у моїй шаховій грі. Скоро я доберусь до королеви.  Ха-ха-ха!!!