1. Кладовище

Валя

Кладовище потопало у пітьмі, могильна тиша давила звідусіль, лиш інколи сови своїм: «Пугу»  розривали її, наганяючи ще більшої моторошності. Повітря наповнене ароматом конвалій, що наче туманом обгортав молоду дівчину у чорному шалику. Осінній вітер нещадно хотів зірвати його з голови нещасної, але та навіть не звертала уваги. Вона стояла на колінах перед свіжою могилою бабусі, тримаючи в руках букет, ненависних їй, конвалій. Старенька обожнювала білі дзвіночки, вона постійно наказувала онучці, що на її похорон принести тільки конвалії, і їх же посадити на могилі.

Скільки минула часу онука не знала. Похоронна церемонія давно минула. Та невелика кількість людей, що прийшла попрощатись зі старою,  розійшлась. Священник, що відправив панахиду, пішов останній, на останок промовивши: «Кріпись, дочко! Усе в руках Божих!» Сльози уже висохли, але про них ще свідчили червоні очі. Вона навіть не помітила, що надворі уже ніч, адже очі застелила чорна пелена зі сліз, болю та ненависті.

Серце розривалось від докорів, а в думках крутилось, наче заївши пластинка: «Вона не повинна була  померти. Це я винувата. Навіщо було давати бабусину адресу... "

— Співчуваю Вашій втраті, — низький заспокійливий голос перебив картання дівчини, що стояла навколішках перед свіжою могилкою.

Дівчина різко підвелась, втупила погляд у того, хто посмів потривожити її скорботу. Над нею нависав чоловік. Дівчина різко випросталась. Вона не могла побачити його обличчя. Із-за того невеликого світла, що посилав на землю місяць, можна розгледіти тільки контур його статури — міцної, але не перекачаної.

 — Вибачте, не хотів Вас налякати, — все той же низький голос, що тривожить не тільки душу, але й тіло. Якби серце молодої жінки не було висушено горем, можливо, ця вібрація зачепила б струни і її душі.

— Я не злякалась! — якомога спокійніше відповіла вона, поправляючи пошарпаний вітром шарфик, прикриваючи довге чорне волосся. — Що Ви робите у ночі на кладовищі?

— Я здалеку, їду у Вінницю, але машина ще перед селом зламалась. Ось іду пішки. Правда без навігатора, здається, заблукав, — зніяковіло усміхнувся.

— Від Дубинки до міста майже сто кілометрів. Туди машиною годину їхати, а Ви вирішили пішки. Не могли таксі викликати? — Дівчина перестала намагатись розгледіти риси обличчя незнайомця та відвела погляд назад на могилу. Тривожні відчуття, що підступили до її серця, почали відступати під тиском туги. Чоловік щось говорив про машину, телефон, всесвітню невдачу —  уся ця розмова не цікавила її, усі слова видавала на автоматі — її думки були поглиненні роздумами. Бабусю вже не повернути, але вона повинна помститись. Помста — ціль, якої вона доб’ється. Ще не знала як, але вона змусить того хлопця відплатити за смерть найріднішої.

— Допоможете? — трохи голосніше запитав чужинець, привертаючи увагу майбутньої рятівниці до себе.

Вона все дивилась на нього пустими очима і не могла зрозуміти, що від неї вимагають. Він, і собі, мовчки чекав її відповіді. Поступово дівчина почала повертатись у реальність.

— А! Вам викликати таксі? — Потяглась за телефоном.

Діставши ґаджет, ледь стрималась, щоб не вилаятись. Бабуся завжди сварила її за бранні слова, хоча покійничка ними часто зловживала. Внучка намагалась уникати лайки, особливо перед старенькою. Бабусі уже не було, але стоячи тут, перед її могилкою, дівчині було соромно.

— У мене теж телефон розряджений, — розгублено промовила. Дівчина виразно пам’ятала, що зранку телефон мав повний заряд і не міг так швидко розрядитись. Погане передчуття огорнуло її — молода жінка швидко труснула головою, проганяючи тривогу.

— Тоді вибачте. — Розчарований хлопець попрямував до виходу з кладовища.

— Зачекайте! — окликнула дівчина. — Я Вас підвезу.

Вона швидко попрямувала у бік будинку бабусі, де залишила авто, не оглядаючись — він поспішав позаду. Лайка крутилась в думках, так і не насмілившись злетіти з вуст. Опівночі наступала її зміна на роботі, а вона забула. Яка зараз була година, вона не знала, ще й попередити про запізнення не вдасться, тому дуже поспішала. Ще здалеку розблокувала двері своєї білої Kia Picanto.

— Застрибуйте! —  скомандувала і, як тільки обоє опинились в салоні, рушила з місця, вижимаючи зі своєї корейської красуні максимум.

— Дякую за допомогу! Я можу взнати ім'я моєї рятівниці? — запитав пасажир.

— Валя, — відповіла дівчина, не відволікаючись від дороги.

— Вааляя, — протягнув він, ніби смакуючи кожною буквою. — Дуже приємно. Мене звати Рон.

Валя здивована підняла брову. Дивне ім’я, але вона промовчала.

—  Повне ім’я —  Рональд, — почав пояснювати чоловік, вловивши здивований вираз обличчя дівчини, який вона постаралась відразу ж приховати. — Мій батько вболівав за футболіста Рональда Кумана.

— То не тільки мої старі чудили, — не стримавшись, бовкнула Валя.

Тепер здивування читалось на обличчі Рона.

— Валентина — звичайне ім'я, і дуже красиве, — скористався моментом, щоб зробити комплімент.

— Я —  Валя, але моє повне ім'я не Валентина, воно... — але молода жінка недоговорила — запнулась. Вона нікому не називала своє справжнє ім'я (крім випадків, де вимагався паспорт), тим паче не назве його першому зустрічному. Валя —  це скорочення (вигадане самостійно)того дивного імені, яким нарекла її бабуся. Скільком насмішкам вона піддавалась за нього у шкільні роки, не тільки від однолітків, а й від недобрих дорослих. Вона постійно скаржилась бабусі та погрожувала, що змінить його, як тільки подорослішає, але стара суворо заборонила, сказавши, що її ім'я — це оберіг, що вбереже дівчину від усього поганого. Навіть в останню телефонну розмову бабка змусила заприсягтись, що Валя ніколи його не змінить і завжди називатиме усім своє справжнє ім'я. Внучка виконає дане слово, але називати його усім вона ще не готова, та й чи буде колись готова (дитячі страхи не покидають і досі).