Розділ 5

Тарас знав, а точніше відчував де шукати кохану. Коли він під’їхав до закинутого кладовища, на дворі стояла непроглядна ніч. Хлопець знову долав знайомий маршрут, що й з Оленою у той злощасний день, але цей раз він не йшов — біг, не зважаючи на гілля дерев, які постійно дряпали йому обличчя.

Похапцем увімкнув ліхтарик на телефоні та стрімголов побіг у середину, перестрибуючи сходинки. Нога посковзнулась і Тарас полетів униз. У голову наче кувалдою вдарили…, але спрацювала реакція —  хлопець приземлився на коліна та лікті. Телефон, що лежав поряд, на щастя, не розбився, а світло його ліхтарика відкрило перед Тарасом страшну картину.

Олена, у нічній сорочці босоніж, стоїть перед постаментом чародія. Дівчина ніжно гладить прикрите кам’яним балахоном обличчя статуї та щось бурмоче. Враз з під капюшону загоряються два вогники, і статуя починає ворушитись. Тарас хотів підбігти до коханої, але знову його тіло скувала незрима сила.

— Ти обрана! — прошипів Ксерон.

— Так, — з придихом підтвердила дівчина.

— Ти готова? — запитав маг, цілуючи руку дівчини, яка покривалась чорними трупними плямами від кожного дотику його мерзенних губ.

— Так, — наче зачарована відповідала Олена.

«…перетвориться на безвольну ляльку…»  — дзвеніло у вухах. А тим часом Ксерон продовжував цілувати уже свою наречену. Коли його губи торкнулись її уст, чародій встромив свою кістляву руку у груднину дівчини та вирвав серце, що ще тріпотіло та обливалось кров’ю. Ксерон засміявся демонічним сміхом і почав пожирати його.

— Нііі! — закричав Тарас і хотів кинутись до мертвого тіла дівчина. Та в голові запаморочилось і світло погасло. Тарас торкнувся рукою скроні та відчув, щось липке — кров. Він намацав телефон, що був розбитий в друзки. «Стоп! Що це було?» — зароїлись думки у голові. Посидівши оттак у темноті хвилин десять, хлопець зрозумів, що упав і забився. А те що він бачив, всього лише кошмар, видіння.

У склепі було настільки темно, що не вдалось хоч щось побачити. Не встаючи, навкарачки просувався до того місці, де згідно з його прорахунками мала бути статуя. Та уже після кількох кроків, його руки вляпались у щось в’язке та густе, а в носа вдарив запах конвалій та металу. Судомно обшукував все навкруги, обмазуючись кров’ю. Коли його руки торкнулись чогось теплого, Тарасом уже всього трясло. Це була Олена. «Жива,» — промайнула повна надії думка, але коли його руки торкнулись її грудей, він відчув дірку.  З її грудей вирвали серце. Він кинувся до статуї, але її там не було. Ксерона не було у склепі. Хлопець знесилено упав на тіло дівчини та припав обличчя до закривавлених грудей. Тарас завив наче ранений звір. З очей полились сльози, а з грудей виривались стогін. Розум хлопця затуманювався, і він почав провалюватись у забуття.

Какофонія звуків Тараса повернула до свідомості: «Ми їх знайшли» — «Що це там?» — «Він убив її» — «В кайданки». Він, як злякана тварина міцніше притулився до холодного тіла. Двоє поліцейських скрутили Тараса.. Ліхтарі засліплювали очі, а лай поліцейської собаки пробуджував гострий головний біль.

Враз склеп заполонили з десяток людей у формі. Вони кричали та матюкались. Наймолодшого з них вирвало, і його вивели. Бородатий, мускулистий  чолов’яга з погонами лейтенанта кулаком зарядив Тарасу в живіт.

— Тварюка, чим вона це заслужила?

— Тихо! — скомандував капітан. Він дістав телефон, що вібрував у кишені. Довго слухав, поступово міняючись в обличчі, а тоді оголосив: — Тримайте його міцніше! Ця падлюка — серійний убивця, маніяк. У селі, що за 100 кілометрів звідси знайдена убита жінка, з видертим серцем. Увечері він був у неї.

І лише тоді до Тараса прийшло розуміння усього. Хлопець почав рватись та кричати.

— Це він! Це все він! Це Ксерон. Чародій вирвав серце коханої та зжер. Це він убив стару. Убив, бо вона знала…

Удар знову прилетів йому, але цей раз по обличчю.

— Тримай його! Він божевільний! Хоче сказати, що усе це діло рук статуї, — гірко промовив капітан, стукаючи по кам’яному балахоні. — Забирайте його. Я зроблю все, щоб він згнив у тюрмі, або ж був замордований у божевільні.

— Ні, ви не розумієте! Це Ксерон! Його потрібно зупинити! — але ніхто не слухав психічно хворого убивцю, і ніхто не звертав уваги на статую у якої горіли два вогники під капюшоном…

Ось і завершився мій перший твір у жанрі ЖАХИ. Надіюсь вам, мої дорогі читачі, сподобалось і було моторошно. Чекаю ваших щирих відгуків.

Як ви вважаєте, чи нормальне закінчення для жахастика? Чи можливо б ви хотіли іншої розв'язки сюжету?